Глава 49: Душі вигнанців

Медичний центр Fiocruz, Ріо-де-Жанейро, Бразилія.

17 листопада 2125 року. 21:20 за місцевим часом

(18 листопада 2125 року. 00:20 за Гринвічем).

Сай не звик розслаблятись і втрачати контроль над ситуацією. Найпаче – коли не певен, що довкола самі друзі. Та цього разу він просто не мав вибору. Крововтрата через численні осколкові рани була така велика, що він відчув слабкість і помутніння в очах ще на борту SR-115. Він до останнього боровся з собою, аби не знепритомніти. Та почувши десь поряд заспокійливий шепіт Саші й відчувши на своєму плечі її руку, він здався й дозволив одягнути собі на обличчя кисневу маску.

Отямився він лише вранці наступного дня, тут, у комфортній одномісній палаті – прооперований, перебинтований зусібіч і перевдягнутий у лікарняний одяг. Медичний персонал був уважним і ввічливим. Сумнівів не виникало – хтось оплатив його госпіталізацію за вищим розрядом. Втім, як і слід було очікувати, ніякою корисною інформацією, за винятком інформації про стан здоров’я пацієнтів, лікарі та лікарняний ШІ не володіли.

Від них він дізнався, що його тіло повністю очистили від великих і малих осколків у загальній кількості 17. Що всі рани зашили і завдяки своєчасному втручанню ознак зараження крові не виявлено. Попри високоточну лазерну хірургію, на його тілі залишиться щонайменше три помітних шрами. Їхнє видалення – це вже питання косметичної медицини. Один проходитиме вздовж лівого передпліччя, від основи плеча до ліктя. Другий перетинатиме по діагоналі ліву грудину, розсікаючи рівно посередині те, що лишилося від соска. Третій, найпомітніший, залишиться на лівій щоці, буде тягнутися майже від вуха до кутика рота.

Співчутлива бразильська медсестричка, яка його доглядала, з жалем поглядала на заклеєну хірургічним пластиром рану на його вродливому обличчі. Вона підбадьорливо запевнила Сая, що цю ваду в майбутньому можна виправити. Сай відреагував на цей жалісливий коментар ледь іронічною посмішкою. За своє життя він вже тричі лягав під ніж пластичного хірурга, аби змінити зовнішність. Його нинішнє гарненьке личко було такою ж тимчасовою маскою, як і всі попередні. Тож від переживань за можливу потворність він був украй далекий.

Рани боліли. Їм вторували нервові закінчення. Та Сай не зосереджував на них свої думки. Він вміло відсторонився від сигналів, що їх йому подавало тіло, за допомогою дихальних і медитативних технік. Медсестра кілька разів перепитувала, чи не відчуває він болю, аби визначити, чи треба додаткове знеболювальне. Сай у відповідь лише всміхався та заперечливо хитав головою.

Сая турбували та засмучували багато речей. На жаль, лікарі супроти них безсилі.

– Сподіваюся, повідомлення з лікарні не брешуть і ти справді в порядку, Саю, – казала Саша Тернер на відео, яке він отримав вночі та передивлявся вже втретє. – Я навідаюся до тебе або принаймні вийду на зв'язок, щойно зможу. Сподіваюся, завтра ввечері. Але не обіцяю. Багато важливих речей зараз відбувається, від яких я не можу відмежуватись. Будь ласка, не роби ніяких дурниць цього разу. Не втікай нікуди, нікому не дзвони й не пиши, лежи смирно в лікарні. Кашу, яку ти заварив, без нашої допомоги точно не з’їси. Все, що стосується тебе, долі твоїх товаришів і цієї бідолашної дівчинки, ми обговоримо та вирішимо разом. Можливо, з тобою говоритимуть про це навіть раніше, ніж ми побачимося. Ти маєш знати, що за твоїм порятунком стоїть Марія Гізу, сестра нашого засновника. Я – всього лише виконавиця. Тож якщо в тебе з’являться слова вдячності – адресуй їх щонайперше їй. Так само, як і питання.

Деякий час Саша мовчала, ніби вагаючись, чи не завершити запис на цьому. Потім мовила ще дві фрази:

– Я рада, що ти живий, Саю. Сподіваюся, скоро побачимося.

Прохання Саші ні з ким не контактувати та залишатися в палаті він не зміг би проігнорувати при всьому бажанні, навіть якби був здоровим. Там, у пустелі, він втрапив у зону ураження ЕМІ-гармати, яку застосували проти чадського гвинтокрила. Відтоді його нейромережа майже не функціонувала. На його питання лікар відповів, що її налагодять «буквально за кілька днів, коли він видужає». Однак очі медика на цих словах якось дивно косилися донизу. Вочевидь, залишити Сая без засобів зв'язку було чиїмось свідомим рішенням. У таких умовах він не міг зв’язатися з Бенджі й Ларою. Залишалося тільки сподіватися, що Бенджі не наробить дурниць через новину, що Сол потрапив до рук китайцям. Так само Сай не мав можливості бодай спробувати довідатися про долю своїх полонених товаришів.

Через крапельницю – в її реальній потребі він сумнівався – Сай не міг самостійно підійти до дверей палати. Однак, коли до нього заходила медсестра, він устиг роздивитися, що за дверима чатують кілька міцних чолов’яг у цивільному. Вони, ймовірно, з бразильської поліції або спецслужб. А може – люди з приватної структури Гізу. Хай там що, Сай безперечно не був вільний, і піти по-англійськи, як п’ять років тому, йому цього разу не дозволять. Це вселяло низку тривожних думок, які перегукувалися з іншими, не менш похмурими.

У лікаря йому вдалося випитати, що Емілі Роулінгз вижила. Там, у Чаді, Сай прикрив поранену дівчину від осколків своїм тілом, і вона уникла нових поранень, які б напевне добили її. Переліт через Атлантику, протягом якого їй повсякчас давали кисень, вона перенесла тяжко. Проте витримала. На момент його пробудження дівчину перевели з реанімації до відділення інтенсивної терапії. Її стан оцінювали як тяжкий, але стабільний. Бідолаха, чиє горло розворошило кулею настільки, що його заледве вдалося зшити, потребувала спеціальних медичних приладів, аби дихати. Вона не могла самостійно говорити та їсти. Поки що її доводилося підтримувати у стані медикаментозного сну. Та лікарі вважали, що небезпека для її життя минула. «Вона зможе повернутися до нормального життя за належного лікування, але перед нею довгий шлях» – обережно пояснив лікар. Він дав ухильну відповідь на пряме питання Сая про те, чи знають про це рідні Емі. З відповіді стало зрозуміло, що персонал лікарні не повідомляв нікому про доставлених із Чаду пацієнтів. Вочевидь, вони очікували вказівок бразильської влади. Лікар також повідомив, що тіло Анатолія Губського, доставленого у Бразилію вже мертвим, перебуває у лікарняному морзі та буде зберігатися там скільки потрібно, допоки родичі чи близькі померлого не розпорядяться щодо останків. Саю лишалося відповісти, що в Анатолія немає рідних, а якщо хтось і спробує себе за них видати, то ці люди, ймовірно, йому зовсім не друзі. Сай знав, що Анатолій хотів бути похованим за православним звичаєм на батьківщині своїх батьків, на Далекому Сході. Однак виконати цю волю було зараз важкувато, якщо взагалі можливо. Про останки загиблого товариша йому доведеться подбати пізніше.