Глава 48: Буревій новин

Океанська яхта «Bebe Maria». Затока Сан-Маркус біля берегів Бразилії.

17 листопада 2125 року. 20:00 за місцевим часом (23:00 за Гринвічем).

– Важко буде з нею розлучатися, – Рікардо поплескав по корпусу «Цікавинки». – Забагато асоціацій, чи не так?

– Її скоро заберуть? – її долоня пройшлася гладкою поверхнею батискафа.

– Так, наступного тижня.

– Що ж. Отже, це буде твоє останнє занурення, – сказала Тернер та бадьоро йому підморгнула. – Не можу з певністю сказати те саме про себе.

Рікардо посміхнувся. Здавалося, він збирався щось відповісти, однак стримався.

– Не думаю, що нам це знадобиться, – мовив він, коли Саша потягнулася за гідрокостюмом.

Тернер насупилася. Як і всі астронавти, вона була поборницею правил техніки безпеки.

– Цей батискаф на випробуваннях занурювався на дно Маріанської впадини, Сашо. А ми всього лише хочемо краєчком ока поглянути на крабів заливу Сан-Маркус, – переконливо мовив бразилець, зробивши безневинну міну.

– Гаразд, – неохоче махнула рукою вона та спробувала відпустити жарт: – Коли вже це буде останній наш підводний вояж разом, то так тому й бути, вирушу в нього урочисто, в сукні.

– Я завжди казав, що всупереч твоїм уявленням, сукні личать тобі анітрохи не менше, ніж скафандри й мотоциклетні куртки.

«Цікавинка» могла зануритися під воду під керуванням штучіну або екіпажу з одного-двох людей. Коли на борту було двоє членів екіпажу, вони розміщувалися близько, та все ж на достатній відстані, аби їхні плечі не дотикалися. Зокрема, так, як дотикалися їхні коліна в маленькому батискафі Рікардо тією зимою, перед зануренням біля Великого Бар’єрного рифу, коли вони вперше були разом.

Цей спогад був приємним, але болючим. Він обпалив, як обпалює щоку останній доторк дорогої серцю людини, яка йде, щоб більше не повернутись. Очі Саші стрільнули в бік чоловіка. Вона вгадувала, чи торкнувся цей спогад і його теж. Однак його риси здавалися непроникними.

Три з половиною роки вони з Рікардо вправно робили вигляд, що між ними ніколи нічого не було. Вона грала цю виставу набагато старанніше за нього. Через це багато хто навколо підозрював, що їхній таємний зв'язок триває. Однак їхній розрив був реальним, і жодного разу від того самого дня вони не переступали межу, нехай бачитися їм доводилось нерідко.

За ці роки Саша не раз переживала неприємну, лоскотну тугу. Ніби серце починало ображено штурхати її зсередини й шепотіло «ану поверни все як було!», не бажаючи чути розлогі логічні пояснення про те, що потурання пристрасті завдасть болю. До цього почуття вона звикла. Та сьогодні до нього примішалося дещо зовсім інше – холодне, слизьке. Воно тривожно стискало шлунок, неначе щупальцем спрута. Це був вірус, що ним її заразила своїми словами Рейчел.

– Сеньйоре Гізу, докторко Тернер, ласкаво просимо на борт, – тим часом шелестів у її вусі м’який голос «Афіни». – Всі системи в нормі. Бажаєте взяти керування на себе?

– Ні, – відповів Рікардо. – Краще збудуй нам довільний маршрут у межах затоки хвилин на двадцять. І нехай нас ніхто не турбує.

– Як скажете, сер.

Ніч стрімко насувалася на океан, підмінюючи сутінки. Це не було проблемою для «Цікавинки» – батискаф призначався для роботи на глибинах, куди сонячне світло не проникає ніколи. Щойно підводний апарат опустився на кілька метрів під воду, як на носі спалахнув потужний прожектор і розвіяв пітьму довкола. Кілька риб з переляку шугонули вбік від променя.

– Як я розумію, ми тут не для того, щоб дивитися на рибок, чи не так? – спитала Саша, коли батискаф опустився сажнів на десять. – Підводний світ у затоці Сан-Маркус не надто багатий.

– Місцеві жителі образилися б на такі слова, Сашо. Але ти маєш рацію. Наші недруги і так знають надто багато, судячи з того, що сталося на «Гейтвей».

Саша кивнула. Вона одразу зрозуміла, що йдеться про її зустріч з Рейчел Гілл.

«Ця людина – чудовисько. Він не зупиниться ні перед чим, аби досягнути своїх цілей. Мораль і співчуття геть йому чужі» – сплив у пам'яті голос тієї, кого вона колись вважала за сестру. Гілл була здатна збрехати, якщо вірила, що ця брехня – задля порятунку. Та вичавити з себе такі слова без віри в них Рейчел не змогла б, хіба якщо минулі роки не спотворили її глибинне нутро й не перетворили на холодну суку, яку Саша ніколи не знала.

Чи це означає, що Рейчел обдурили? Або ж обдуреною всі ці роки була сама Саша?

– Я не знаю, на що вони розраховували, – глузливо всміхнулася Тернер. Між тим, така реакція не цілком відповідала її справжнім помислам.

– Це елементарний психологічний тиск. Вони ж бо невипадково залучили до цього твою стару подругу, а не когось із професіоналів. Вони тиснуть таким способом на тебе, а побічно – на весь наш проєкт. Авжеж, вони не чекали від тебе реальної зацікавленості у їхній пропозиції. Знали, що ти негайно сповістиш про все в СБ. Просто хотіли продемонструвати, що відчувають свою перевагу й готові атакувати. Випробовують нас на міцність. Але ж ми з тобою розуміємо, що це блеф. «Стар Бридж», хай скільки не чваниться – найневдаліший із усіх трьох проєктів. Ціла плеяда мегакорпорацій, що конкурують між собою на безлічі ринків і не зносять одне одного. А до того ще й американський з європейським уряди, які повсякчас перетягують на себе ковдру та притуляють всюди свої прапори. Десь настільки ж злагоджена команда, як лебідь, рак і щука. Нечувані кошти викинули, а вихлоп від їхнього «вагону» – не більший, аніж від нашого «візка». Вклавши мільярди в піар, вони запевнили багатьох, ніби є лідерами перегонів. Однак наближені до теми їх такими не вважають.