Глава 47: Втрачений дар мовчання

Океанська яхта «Bebe Maria». Затока Сан-Маркус біля берегів Бразилії.

17 листопада 2125 року. 20:00 за місцевим часом (23:00 за Гринвічем).

Багато води стекло відтоді. Все змінилося. Їхні зустрічі вже давно не починалися з обіймів. Цього разу Саша не очікувала їх і поготів. Та вона помилилася.

Ще на палубі, заледве вона зійшла з гвинтокрила, він лагідно притиснув отетерілу її до себе. Сповнена своїми переживаннями, вона здивувалася, не знаючи як реагувати на несподіваний прояв ніжності. Вони вже не були одне одному тими, ким були колись. Вона мала право опиратися такому вторгненню в особистий простір. Але їй було приємно.

Від Рікардо пахло свіжістю, морем і чистою лляною тканиною. Він був спокійний і непохитно впевнений у собі, як завжди. І нехай Саша не звикла шукати захисту за спиною в чоловіків, його аура все ж заспокоювала.

Долоня бразильця м’яко торкнулася її потилиці. Забій у тому місці вона саме старалася сховати. Він прошепотів:

– Повірити не можу, що ти піддала себе такій страшній небезпеці. Але я дуже радий, що обійшлося лише цим.

Вона відсторонилася від його обіймів і пружною ходою попрямувала в бік палубної надбудови. Саша почала виправдовуватися, жваво жестикулюючи:

– Це все має збоку надзвичайно безглуздий й небезпечний вигляд, я знаю! Та повір мені, насправді…

– Я знаю, що не ти була ініціаторкою, – м’яко перервав її він.

– Ти не маєш сердитися на Марію. Принаймні, більше, ніж на мене. Я брала участь у тому добровільно та свідомо. Не як хлопці з Sec-Squad, які просто виконували наказ. Тому я готова нести відповідальність за наслідки нарівні з Марією. Її план був дуже ризикований, згодна. Та я знала про нього заздалегідь, я прийняла його, й він, чорт забирай, все-таки спрацював!

Поки розмовляли, вони зайшли до кают-компанії. Добре знайоме Саші просторе, стильно обставлене приміщення, де власник яхти міг відпочити, пообідати чи скоротати час за бесідою з гостями, зараз пустувало. Рікардо, як водиться, подбав про усамітнення.

– Марія – моя сестра, Сашо. Вона залишиться нею, що б не накоїла. Ми з нею вже все обговорили. Тобі не варто через це переживати.

«Мабуть, їй і справді нема про що хвилюватись. Адже ти навіть назвав на її честь свою яхту» – подумала Саша. Марія рідко бувала на судні, названому її ім’ям. Однак над причинами цього Тернер ніколи не замислювалася.

– Рікардо, я розумію, що в компанії, напевно, виникли через нашу витівку серйозні проблеми, – сказала вона, присідаючи, за звичкою, на м’який диванчик у кают-компанії.

– Я волію уникати таких слів щодо проблем, які можна вирішити. Навіть якщо таке рішення – це незручності і витрати. Як от зараз.

Він явно був невдоволений, нехай і ховав це за лагідним тоном і плавними рухами. За всі п’ять років їхнього знайомства Рікардо ніколи не виходив з себе у її присутності, тож їй доводилося розпізнавати менш явні ознаки його роздратування.

– Я почуваюся під твоїм поглядом як школярка, яка добряче нашкодила. Та ти маєш знати, що операція була задумана не лише заради порятунку Сая і його людей. Нам вдалося дізнатися дещо таке, від чого в мене досі шкіра береться сиротами.

Саша замовкла. Їй пригадалося, як лише добу назад, на борту SR-115, вона з подивом витріщалася крізь скло присипаного піском медичного контейнера на маленький, оповитий трубками шматок м’яса, й гадала, якими безсердечними виродками треба бути, аби коїти таке.

– Ця бідна дівчинка… – прошепотіла вона.

– Нею займаються найкращі спеціалісти, Сашо, – проникливо запевнив Рікардо. Він чуйно відреагував на жалість і сум’яття в її голосі. – Все, що в силах сучасної медицини, зроблять, аби ця нещасна дитина, щонайменше, не страждала.

– Лікарі не зможуть її врятувати? Зробити так, аби вона жила нормальним життям?

– Я не знаю. Можу лише довіряти спеціалістам і сподіватися на краще.

Тернер кивнула. Вона відчула, як у ній знову закипає гнів.

– Ми не можемо просто так це лишити! – зрештою випалила вона. – Ми повинні!..

– Сашо, зменш трохи оберти, – попрохав Рікардо, зупинивши її тираду заспокійливим порухом долоні. Попри плавність, він вийшов у нього достоту владним. – Розумію, тебе зараз цілковито поглинає ця несамовита історія. Та нею вже займаються інші компетентні люди. Окрім етики та моралі, тут є ще велика політика та безліч дуже тонких нюансів.

Він не губився під її впертим претензійним поглядом і попередив її розсерджену репліку про все, що вона думає з приводу «великої політики»:

– Бідолашну дитину не віддадуть назад тим, хто вважає себе її господарями, як би наполегливо вони того не вимагали. Я чітко озвучив це всім, кому потрібно, всередині корпорації та моїм високопоставленим друзям у бразильській владі. Вони не були в захваті від неминучої дипломатичної напруги з Китаєм, одначе я заручився їхньою підтримкою. Тож той сценарій навіть не обговорюється. Водночас, ми маємо поміркувати і про те, як пом’якшити наслідки цих подій, аби вони не мали руйнівного впливу на проєкт. Чи станемо ми ще нахабніше стрибати в очі китайцям і давати розголос учорашнім подіям, де наші дії були кричуще незаконними? Сумніваюся.