Глава 46: Серця не навчиш

Океанська яхта «Bebe Maria». Затока Сан-Маркус біля берегів Бразилії.

17 листопада 2125 року. 19:55 за місцевим часом (22:55 за Гринвічем).

Рікардо Гізу не змагався з мільярдерами за найбільшу яхту. Замість цього він замовив собі одну з найшвидших.

Судно завдовжки «всього лише» 33 метри обтічними обрисами свого корпусу нагадувало розвідувальний літак чи космічний корабель. Поряд із мега-яхтами арабських шейхів і російських олігархів «Bebe Maria» здавалася катерком – цілком відповідала своєму імені. Та жодній із помпезних громадин не було під силу розтинати хвилі на швидкості 83 вузли, практично небаченій для цивільних суден.

З панорамного вікна безпілотного гвинтокрила Саша побачила, як яхта нерухомо спочиває на спокійних водах мальовничої затоки. На березі виднілася нещільна забудова. Довкола розтягнулися пляжі з тропічною рослинністю. Споглядаючи, як темно-сині глянцеві боки яхти виблискують під заходом сонця над Атлантикою, Саша мимоволі пригадала минулий захід сонця, який їй довелося бачити над нагір’ям Тібесті. Рука сама потягнулася до забитого місця на потилиці – ретельно обробленого та прикритого зараз гарно вкладеним волоссям. Діамант на каблучці заблищав на її безіменному пальці у променях заходу сонця так само, як блищали минулого вечора піщинки у спекотній пустелі.

Надто швидко вона перенеслася з одного світу в інший.

Дивно відчувати на собі майже невагому тканину літньої сукенки замість важкого скафандра. Складно спокійно милуватися цим мирним заходом сонця, менш ніж за добу після того, що їй довелося пережити. Навіть шум вертолітного гвинта не здатен був заглушити в її вухах відлуння багатогодинних хрипів, що їх видавала дівчина на ім’я Емілі, задихаючись із розірваним горлом. Заспокійлива синява океану не тішила очі, які годинами дивилися на біганину «космопіхів» довкола свого жорстоко зраненого товариша, Зенаді, аби допомогти йому дожити до лікарні. Їй безперечно було тут зараз не місце. Та вона сама наполягла на тому, щоб не переносити цю зустріч.

Рікардо чекав її на самоті на палубному посадковому майданчику. Його вбрання – літні сандалії, короткі штани та розстебнута сорочка – створювало образ бувалого яхтсмена. Зачесане назад, мов левова грива, чорне волосся, й акуратна щетина такого ж волосся, яке покривало його щоки та груди, контрастували з білизною одягу та зубів.

Саша намагалася запевнити себе, що його вигляд більше її не хвилює. Та це було не так.

Біля п’яти років тому…

Океанська яхта «Bebe Maria». Великий бар’єрний риф, Тихий океан.

11 січня 2121 року. 16:00 за місцевим часом (06:00 за Гринвічем).

Якби 12 червня 2120 року, коли Саша вперше зустріла Рікардо, хтось сказав їй, що вона гостюватиме в мільярдера на яхті – Тернер засміялася б цій людині в обличчя.

Гізу справив на неї не найкраще перше враження: самозакоханий багатій, переконаний, що світ належить йому. І нехай з часом вона почала віддавати належне його управлінським і підприємницьким талантам, Саша однаково не відчувала до нього відкритості та щирої симпатії. Такої, яку вона виявляла до тих, кого рахувала «своїми» – інженерів, учених і робітників, які разом з нею гарували над проєктом.

Саші подобалося вважати себе людиною, яка судить інших лише за їхніми вчинками. Та насправді вона мала упередження до категорії людей, до якої зараховувала Гізу. Складно сказати, чи було таке ставлення результатом виховання діда Еміля, який полюбляв балакати з онучкою про соціальну нерівність. Або ж – роботи разом із дядьком Дюком у системі ООН, коли Тернер довелося побувати в найбільш неблагополучних куточках Землі. Хай там як, Сашу шкарубило бачити надмірні розкоші. Навіть коли на їх підтримання витрачалися гроші, нажиті відносно чесним підприємництвом.

Цей клубок принципів і переконань, здавалося, не лишав шансу, що між нею й Рікардо виникне бодай елементарне взаєморозуміння, не кажучи вже про щось більше. Однак все почало змінюватися після тієї розмови на дні народження «Терра Нови» 9 серпня 2120-го.

Той вечір залишив помітний слід у пам'яті Саші. Помітніший, аніж вона сама спочатку вважала. Він не стерся навіть коли вона знову поринула в напружену роботу над проєктом. Звісно, це не поглинало її думки 24/7. Та в ті рідкісні хвилини, коли їй випадала можливість поміркувати про щось інше, крім вузлів і агрегатів майбутнього космічного корабля – здебільшого перед сном – її думки поверталися в той вечір і прокручували їхню розмову знову і знову, намагаючись відшукати в ній нові приховані сенси.

 Так тривало тижнів зо два. Якоїсь миті їй здалося, що вона накрутила себе й та дивна розмова не матиме продовження. Та заледве ця думка промайнула в її голові – як Рікардо з’явився посеред білого дня прямо в її кабінеті в центрі інженерних розробок під час свого візиту в Алкантару. Він поводився так, ніби в його появі не було нічого незвичайного, і, здавалося, не помічав, як вона зніяковіла. Поставив якісь питання про проєкт, що їх цілком міг обговорити з Купером чи Корольовим. Поцікавився, як у цілому справи. А коли, здавалося, вже ладнався йти – ніби ненароком кинув фразу, що хотів би обговорити з нею «деякі ідеї» за вечерею, коли вона наступного разу буде в Ріо. Все сталося надто несподівано, аби вона встигла вигадати щось ще, крім «так, звичайно». Переконувала себе, що йдеться всього лише про безневинний жест ввічливості, про який однаково забудуть, допоки її справді занесе в місто. Про те, що вона їде в Ріо на презентацію для нових інвесторів, Лєв повідомив буквально наступного ж дня. Він не розумів, чому її здивовані очі поповзли до лоба.