Глава 43: Боротьба без надії

Нагір’я Тібесті, Чад, Центральна Африка.

16 листопада 2125 року. Біля 17:30 за місцевим часом (16:30 за Гринвічем).

Печери були спекотні, задушливі та темні. Проходи були такі вузькі, що їх раз у раз торкалися плечами. Зі шпарин між камінням просто-таки на голову часом сипався пісок. У такі моменти всі тривожно завмирали, сподіваючись, що тоненький струмінь піску вичерпається, а не посилиться, доки не поховає їх живцем.

Жодна людина у здоровому глузді, за винятком хіба добре підготовлених спелеологів, не пхалася б сюди самохіть. Однак у Сая та вцілілих членів його групи не було вибору. Це моторошне місце було єдиним шансом принаймні відтягнути їхню загибель або полон.

– Чорти б це все взяли! – розлюченим і водночас жалібним тоном бідкалася за його спиною Емілі Роулінгз, одна з двох членів загону, які залишилися з ним.

Непроглядну темряву злегка розсіював промінь підствольного ліхтаря на гвинтівці Емілі. Сай, який ішов першим, ліхтар не вмикав. Всі діти, що їх вирощував інститут «Женьлі» для потреб китайського спецназу, мали просунуту нейрооптику. Вона наділяла їх здатністю бачити в темряві краще будь-якого кажана.

Якби він озирнувся через плече – побачив би юне обличчя Емілі, всіяне ластовинням, спітніле та розчервоніле від задухи. Її нервовий погляд свердлив його з-під рудих, як і волосся, брів. Невисока й худенька, нехай і в непоганій фізичній формі, вона мала чужорідний вигляд у своєму вбранні: запорошених берцях, пустельних камуфляжних штанях, розвантажувальному жилеті з безліччю кишень поверх майки, у броньованій касці, з наплічником і штурмовою гвинтівкою з коліматорним прицілом у руках.

Роулінгз продовжувала жалітися:

– Довго ми ще збираємось пертися вглиб цієї діри?! Поки нас не завалить піском з головою?! Ми ж навіть не знаємо, куди йдемо! В нас є бодай якийсь план?!

«Не варто було брати її з собою» – відзначив про себе Сай. Емі було всього лише 22. Вона народилася природнім шляхом у гарній сім’ї середнього достатку, яка жила на околицях Дубліна. До лав ірландського осередку «Таких Самих» вона втрапила у ніжному підлітковому віці, коли бунтарська душа рветься протестувати та боротися з усім підряд: чи то забруднення навколишнього середовища, страждання бездомних тварин, пригноблення клонів, чи дурні правила, що їх встановлюють батьки та вчителі.

Таких, як вона, називали «співчуваючими». Консервативне крило «Таких Самих» вважало, що «співчуваючих» не слід приймати до рядів організації, якщо тільки вони не є членами сімей клонів. Адже для них ця боротьба ніколи не буде по-справжньому своєю. «Краще зібрати сто людей, які розуміють, за що борються, аніж десять тисяч, які розбіжаться щойно припече, чи розійдуться від нудьги» – завжди казали суворі ортодокси, кожен із котрих сповна відчув нелегку долю клонів на власній шкурі.

Консерватори стояли біля витоків цієї боротьби. Та нині вони були в меншості. Нове керівництво організації прагнуло якнайбільше поширити ідею про громадянські права клонів. Водночас – зберегти легітимність в очах широкої громадськості, доступ до шанованих ЗМІ та право брати слово на серйозних публічних заходах. До складу організації, в тому числі й на керівні посади, охоче приймали «співчуваючих», а радикальні дії, здатні нашкодити репутації «Таких Самих», суворо заборонили. Власне, це і стало точкою, де шляхи Сая та його колишніх товаришів остаточно розійшлися.

Консерватори здебільшого мали рацію. Більшість «співчуваючих» залишались активними членами організації недовго, або ж обмежувалися невеликим вкладом у її діяльність. Емі, однак, була серед рідкісних винятків. Вона добре проявила себе на багатьох несанкціонованих владою акціях протесту, не злякавшись ані сльозогінного газу, ані водометів і світлошумових гранат, ані ночівлі в буцегарні з подальшими штрафами та виправними роботами. Нонконформістка та бунтівниця, вона закономірно потрапила до числа тих, хто почав ремствувати через надто нерішучу політику керівництва, та висловила готовність до радикальніших дій. Сай взяв її у свою групу через сильний кадровий голод. Тепер він сумнівався, що це гарна ідея.

Вона була ще надто молода, надто недосвідчена та не так сильно мотивована. Трималася бадьоро, поки треба було ходити на демонстрації, викрикувати гасла, зрідка відхопити електрошокером у дупу або ж отримати тимчасово паралізуючий заряд. Та коли зіткнулася зі справжніми проблемами, коли довкола свистять кулі та гуркотять вибухи, а поряд помирають люди – вмить зійшла на пси.

– Чого ти мовчиш, Саю, трясця твоїй матері?! – зірвалася, затупотівши ногами, Емі.

– Та тихіше ти, – прошепотів Анатолій Губський, що плентався останнім.

Сай прислухався до його важкого дихання та хрипкого голосу й зупинився. Анатолій, попри пересічну зовнішність доброго кругловидого слов’янського дядечка, був міцним і витривалим чолов’ягою, суворо загартованим так, як витримав би не кожен. Він ніколи не жалівся. Якщо вже почав уповільнювати крок і дихав так важко – справи дійсно були кепські.

На відміну від Емі, за Анатолія в Сая не було й тіні сумніву, що він триматиметься до останнього. Він належав до одного з ранніх поколінь клонів. З’явився на світ у Китаї, на батьківщині індустрії клонування, в 2080-му, на замовлення заможного далекосхідного підприємця. Доволі наближеного до владних кіл, аби зуміти таємно провезти до країни клоновану дитину та оформити їй липове свідоцтво про народження.