Глава 41: У світі кривих дзеркал

Ще днем раніше…

Віртуальна реальність.

У реальному світі – 14 листопада 2125 року, 00:30 за Гринвічем.

Віртуальний всесвіт «Омнілайф» вже вісімнадцятий рік поспіль утримував першість за популярністю у світі. Середньодобове число унікальних відвідувачів у 2124 році складало 1,2 мільярди, а загальна кількість акаунтів, що ними користувалися протягом року бодай раз – 13,7 мільярдів. Більше за населення Землі.

Творці VR-світу, що працювали на лідера світової VR-індустрії, японську корпорацію «Nino», тонко відчували бажання людей. «Те ж саме, що життя, тільки більше та краще» – ця ризикована фраза давно перестала бути офіційним гаслом «Омнілайф». Однак досі характеризувала цей віртуальний світ якнайкраще.

Це була практично точна копія реальності. З тією лише різницею, що в ній ти ніколи не будеш лузером. Успіх тут не залежить від докладених зусиль. Несподівані невдачі не здатні пустити все шкереберть. За задоволення не доводиться платити. Тут неможливо зістаритися чи захворіти. Можна як заманеться відкоригувати свою зовнішність, стать, колір шкіри, свою біографію. Можна бути кількома людьми одночасно. Можна створювати віртуальних персонажів на свій смак і взаємодіяти з ними, як з реальними людьми. Можна зробити своє життя таким, як хочеться.

Це була своєрідна «матриця», що її виникнення передбачили ще понад 130 років тому. Відмінність лише в тому, що ніякі повсталі машини не занурювали людей у віртуальну нірвану примусово. Люди відмовлялися від реальності добровільно й навіть украй охоче.

У деяких консервативних державах подібні VR-світи заборонили. Більшість країн намагалися хоч якось їх контролювати – змушували людей ідентифікувати свою справжню особистість під час входу, обмежували тривалість занурення у VR протягом доби та року, закривали доступ для неповнолітніх, за медичними показаннями, рішеннями суду, а ще регулювали відносини, що виникли у кіберпросторі, законодавчо.

Всі ці заходи, що їх вживала офіційна влада, ефективними не були. Така собі імітація активності для стурбованих виборців, які б’ють на сполох через зростаючу залежність від VR їхніх одноплемінників. У дійсності ця тенденція приносила людству глобальні вигоди.

Потреба економіки у некваліфікованій і навіть кваліфікованій людській праці протягом ХХІ століття кардинально знизилася. За продовжуваного, нехай і сповільненого зростання населення, безробіття стало катастрофічною проблемою і потягло за собою цілий клубок похідних соціальних проблем. Уряди розуміли, що вільний ринок за визначенням не здатен впоратися з цим викликом. Вони створювали самі та змушували корпорації створювати зовсім непотрібні робочі місця, на яких люди марнували час завідомо неефективною механічною роботою, аби займати бодай якесь місце в сучасному суспільстві. Справді потрібні робочі місця вимагали або унікального таланту, або дуже дорогої підготовки та складних модифікацій.

Нікому більше не був потрібен карикатурний дядечко Джо, який закінчив середню школу та все життя порається на заводі чи плантації. Там у сотні разів ефективніше працювала роботизована техніка, керована віртуальним інтелектом, яка на додачу не створює профспілок і не голосує на виборах за популістів. Техніку створювала та обслуговувала інша техніка. Для обслуговування величезних роботизованих господарств потрібно було лише небагато високопрофесійних інженерів і програмістів. До їх числа Джо ввік не потрапив би через неосвіченість, лінощі, низький інтелект, потяг до спиртного і наркотиків, а частіше – через усе це разом.

Виплата Джо гарантованого доходу, щоб той зміг оплатити комунальні послуги, яке-небудь харчування та підписку на «Омнілайф», де він відчуватиме себе принцом Монако з дюжиною розкішних коханок, який подорожує світом на власній яхті, куштуючи омарів, – таке рішення було найкращим для всіх. Тим краще, якщо друзяка-Джо не стане розмножуватись і реалізовувати свої громадянські права, такі як виборче право. Якби він це робив, з того все одно навряд чи б вийшло щось тямуще.

Марія ніколи не користувалась «Омнілайф», як і іншими віртуальними симуляторами, для відпочинку та розваг. Але іноді це було потрібно для діла.

– Вітаю, дорогенька, – спокусливо всміхаючись, млосно промовила сліпучо-красива блондинка з великими чуттєвими губами.

Її звали Анна Романова. Вона була вбрана у відвертий пеньюар, який додавав їй схожості з працівницею ескорт-агентства. Розкішний виразний макіяж, ідеальна зачіска, бездоганний манікюр і педикюр яскраво-червоного кольору доповнювали цей образ, поєднуючись із напівтемними контурами великої спальні, підсвіченої неяскравими червоними японськими світильниками. На руках молодиця тримала маленького чихуахуа з рожевим бантиком на чубчику. Він по-дитячому поглядав навкруги, висолопивши язичок.

В Анни була захоплива, сповнена пригод історія. Та це не мало значення. Вона – всього лише віртуальний персонаж.

З-за її великих блакитних очей на Марію дивилися зараз багато людей. І не просто людей. Там була ціла команда професіоналів, які за допомогою штучного інтелекту аналізували поведінку Марії, намагалися передбачити її дії, миттєво підбирали найбільш влучні слова, аби домогтися від неї того, що хотів замовник.

Завдання в них було непросте. Адже вони бачили перед собою не справжню Марію, а її віртуального аватара, якого не споріднювало з нею нічого, починаючи від статі. На брутально-вродливому віртуальному обличчі персонажа на ім’я Джек Куотермейн не зринали її справжні емоції. А віртуальний голос Джека передавав лише ті інтонації, які вона бажала передати.