Глава 40: Життя в позику

Космоліт «Тирадентис». На шляху до Землі.

16 листопада 2125 року. На Землі – 11:00 за Гринвічем..

Слова Марії спантеличили Сашу. Вона кілька разів прокрутила в голові слово «Чад», марно відшукуючи якісь асоціації з Саєм.

– Що він там робить? І звідки, хай тобі грець, ти знаєш, що він там?

Днем раніше…

Апартаменти «Парадіз».

Сінгапур, Південно-Східна Азія.

15 листопада 2125 року. 05:50 за місцевим часом. (14 листопада 2125 року. 21:50 за Гринвічем).

Марія Гізу прокинулася з глибоким судомним вдихом, немов у пірнальника, який ледь устиг дістатися поверхні. Відчуття повітря, що вільно проникало в легені, здавалося невимовним блаженством. Ще мить тому вона була в полоні нескінченного кошмару. Довго намагалася втекти від невидимого переслідувача, металася заплутаним лабіринтом. Але ватні ноги підводили, і хтось із нездоланною силою починав душити її і топити у крижаній воді.

«Самозванка!» – звучало в її вухах відлуння хрипкого шепоту, сповненого ненависті. Перед очима бовваніло обличчя Ренати Гізу. Це була не та витончена аристократична сеньйора, що її зображали фотографії та підлабузницькі портрети у фамільному маєтку, – зі смаком одягнена, випромінює впевненість у собі та завтрашньому дні. Це було обличчя, яке довелося бачити лише самій Марії та персоналу психіатричної лікарні. Адже навіть її рідний син споглядати цю картину не бажав. Поплутане сиве волосся, запалі щоки, злісно викривлені тремтячі губи та витріщені очі, застелені пеленою божевілля. Вся її сутність випромінювала таку ненависть, що не лишалося сумнівів – якби не гамівна сорочка та пильні санітари, вона б накинулася на Марію і з насолодою душила її, допоки та б не випустила дух.

Марія не ненавидила Ренату й не бажала їй зла. Навпаки, їй було її шкода. Жінка була тяжко психічно хвора – в цьому не виникло б сумніву в жодного більш-менш компетентного психіатра. Чи була вона такою багато років тому, коли загриміла до лікарні стараннями власного сина? Марія воліла про це не думати. Простіше було вважати, що це питання – не на її совісті.

Справжня Марія Гізу народилась у 2087-му зі вкрай рідкісним вродженим захворюванням дихальної системи – атиповою формою кістозного фіброзу. Лікарі, які проводили передродове обстеження батьків та відстежували розвиток плоду в утробі Ренати Гізу, не розпізнали цей підступний дефект. Коли дівчинка народилася – було вже запізно. Попри статки її сім’ї, захворювання не лікувалося повністю. Ймовірність того, що дитина доживе хоча б до підліткового віку, навіть за найбільш кваліфікованого лікарського догляду, була невелика. Втім, про цей невтішний прогноз знала лише одна людина у світі – її батько. Своїй дружині, яка тяжко переживала хворобу доньки, Альберто так і не наважився розповісти правду. Як і Гізу-син, Гізу-батько був самовпевненим, гордим і не сприймав слова «неможливо». Тому він вирішив, що неодмінно знайде спосіб вилікувати свою доньку.

Укласти контракт із непримітною індійською корпорацією «Punarjanma Medical», чию назву не знала широка публіка, було одноосібним рішенням Альберто. На той момент клонування людей було поза законом у більшості країнах світу, включно зі, звісно, консервативною Бразилією. Підозра у причетності до таких справ означала тоді щонайменше незмивну пляму на репутації, а щонайбільше – кримінальне переслідування. Та чоловіки в сімействі Гізу не звикли пасувати перед перешкодами. Не повідомивши дружину, яка б ніколи не схвалила цей вчинок бодай навіть із релігійних міркувань, Альберто заплатив через офшорний фонд 10 мільйонів криптокредитів на рахунок іншого офшорного фонду, який було вкрай складно пов’язати з «Punarjanma». Хоча у призначенні платежу йшлося про інше – це була плата за створення клона його дочки Марії. Альберто також зголосився виплачувати щорічні внески на утримання клона, допоки той не буде «затребуваний». Цей термін означав вилучення донорських органів або інші цілі, визначені власником.

Клона виготовили на базі ДНК справжньої Марії Гізу. Виправили відомі на той момент генетичні дефекти і модифікували, щоб забезпечити відмінне фізичне здоров’я. Дівчинка, яка з’явилася на світ у 2089-му в лабораторії «Punarjanma Medical», виявилася бадьорою, активною та життєрадісною.

Перші шість років свого життя псевдо-Марія провела за стінами закритого комплексу. Вона не знала, де він розташований. Не здогадувалась ані про свою істинну природу, ані про вготовану їй долю, ані взагалі про життя за межами комплексу. Деяку кількість її клітин регулярно вилучали та використовували для лікування Марії, однак дівчинка не розуміла сенсу медичних маніпуляцій, що їх із нею проводили.

Спеціально навчені люди, слідуючи розробленій для цього програмі, доглядали її та забезпечували їй той рівень рухової та розумової активності, який був необхідний, аби вона росла здоровою та безтурботною. Під цілодобовим наглядом їй показували спеціальні мультики, читали спеціальні книжки та дозволяли гратися спеціальними іграшками. Ті мали не викликати в дівчинки жодних питань про зовнішній світ, як і сумнівів у тому, що довколишня дійсність – єдино можлива.

Як Марія дізналася пізніше, Альберто платив за зрощення клона «за вищим розрядом» – 1,2 мільйони криптокредитів на рік. Це означало, що спеціалісти «Punarjanma» не лише підтримували об’єкт у стані фізичного та психічного здоров’я, а й розвивали його соціальні та інтелектуальні навички. Програма була розрахована на клонів, яких у подальшому належить інтегрувати в суспільство. Та Марія сумнівалася, що Альберто вже тоді виношував щодо неї такі плани. Найімовірніше, вибір преміальної програми був звичайним жестом нечувано багатої людини, яка звикла не шкодувати коштів на все, що пов’язано зі власним благополуччям і щастям близьких.