Глава 39: Лінії долі

Космоліт «Тирадентис». На шляху до Землі.

16 листопада 2125 року. На Землі – 10:45 за Гринвічем.

Саша не спала вже достатньо довго, аби дозволити собі подрімати на борту космольоту. Та сон не йшов. Можливо, зімкнути очі їй не давала думка про те, що зараз на одному з нею борту заморожене тіло її кузена. Можливо – прокручування в голові розмови з Рейчел та подальших з’ясувань з Наомі Санчез із корпоративної служби безпеки. Саша переказала зміст розмови, однак приховала роль Марі та деякі інші деталі, в яких вона ще не розібралася достоту сама. Можливо, сон не йшов від думок про смердючий отруйний каньйон, що поріс гігантськими грибами, прекрасну лагуну, що світиться, та безмозких стрибучих кротів, заражених розумними паразитами. А може – від роздумів про те, якого телепня призначать замість Бріггса капітаном.

– Як тобі відрядження? – спитала Саша в «космопіха», який сидів напроти, аби в невинній розмові ні про що сховатися від усіх тих думок.

– Чудово, мем, – з готовністю відповів огрядний темношкірий хлопець.

– Ти ж Арнольд, правильно?

– Так, мем.

– Та яка я тобі «мем»? Після того, що ми пережили під Марселем, і спільної відсидки у Клерво – я для тебе тільки «Саша».

– Це – не по статуту, мем, – знітився «космопіх».

– Та до біса ваш статут. Уяви собі на хвилинку, що ти на гражданці.

Всміхнувшись, хлопець зрештою здався:

– Ну тоді звіть мене «Арні», якщо вам не складно, мем… тобто, док… е-е-е Саша. «Арнольд» – звучить по-дурному.

– Прийнято. Мені теж хочеться дати в зуби кожному, хто називає мене «Олександрою». Я навіть в ID-картці цього записати не дозволила.

Діпвелл із розумінням усміхнувся.

– Я бачила ваше тренування.

– Ну ось. Просто чудово! – гмикнув той, сором’язливо опустивши очі. – А я ж бо думав, що обісрався тільки перед власним начальством.

– Якщо це ти називаєш «обісратись», то як тоді назвати той прочухан, що його Бріггс потім піддав мені своєю чортовою бамбуковою палицею?

По очам Арні Саша одразу зрозуміла – у Sec-Squad чутки про її фіаско вже встигли розлетітися. Солдафони – ті ще базікали, хоч і надягають серйозну мармизу.

– Вперше про це чую.

– Ну так, а як же. Ти не хвилюйся. Боси навмисно вирішили провчити тебе, аби ти не задавався. Ти в них на доброму рахунку.

– Справді? – зрадів хлопець, і одразу ж зіщулився. – Чи ти говориш це лише щоб мене підбадьорити?

– Здалося воно мені – тебе підбадьорювати! Мене б саму хтось підбадьорив! Днина сьогодні видалася – просто ґвалт…

Не встигла вона це промовити, як настирлива червона миготлива іконка в доповненій реальності сповістила про повідомлення від людини з пріоритетного списку.

– Е-е-е, вибач, Арні, – пробурчала вона. – Тут, схоже, дещо термінове…

– Так-так, звісно, мем… тобто, Саша.

Відкинувшись на спинку сидіння, вона насупилась і недовірливо вчиталась.

«Давно не бачились. Є багато про що поговорити. Завтра, на «Bebe Maria», в затоці Сан-Маркус, 20:00 за місцевим. Які б зустрічі ти не запланувала – все зачекає».

Вона прочитала повідомлення кілька разів, з кожним прочитанням суплячи лоба все більше, ніби не була достоту певна у змісті тексту та в тому, хто відправник. Частина Саші захотіла, аби повідомлення зникло без сліду, разом із суперечливими думками, що їх воно породжувало. «Ні. Тільки не сьогодні. Без того проблем вистачає» – невдоволено завирував цей фрагмент її єства, спонукаючи якнайшвидше відмахнутися від подразника. Та інша частина Сашиної душі відреагувала кардинально протилежно. Читаючи ці кілька рядків, Тернер налилася цілим коктейлем почуттів: від ніяковості та роздратування до тривоги та збудження. Цей коктейль не був ані однозначно солодким, ані відверто гірким. Та він явно був міцний.

Через несподіване рандеву їй довелося б знайти привід відкласти робочу нараду, призначену Мейєр, або ж якось пояснити їй свою відсутність. Це було накладно, позаяк президентка корпорації саме чекала свіжу Сашину доповідь за результатами інспекції будівництва корабля. Поза тим, остання фраза в повідомленні недвозначно натякала, що його автор взяв цю обставину до уваги.

Робоча нарада могла почекати. Тим паче, що розмова дійсно назріла.

«Я буду» – написала вона. Відправляючи повідомлення, вона не помітила, що злегка покусує губу від хвилювання, а її серце б’ється помітно швидше, ніж хвилину тому. «Все це давно в минулому» – звернулася вона до себе, намагаючись бути твердою. Однак її серце слабко відреагувало на цей голос.

Отримане повідомлення і продовження, яке мало за ним слідувати, сповнили Сашині думки та сплелися  у дивний клубок з усіма іншими тривогами. Та перш ніж у неї в голові встигли сформуватися бодай намітки якогось умовиводу, надійшов сигнал про вхідний відеодзвінок. Ініціював його абонент, від котрого так просто не відмахнутися.

– Та ви що, змовилися? – бурмотіла вона, невдоволено поглянувши на ім’я та фото контакту, перш ніж відповісти. – Вітаю, Маріє.