Глава 36: Летимо туди чи звідси

Станція «Гейтвей» на орбіті Місяця.

Бар «Лунатик».

16 листопада 2125 року. На Землі – 08:00 за Гринвічем.

Доволі довго адміністрація «Гейтвей» зберігала нульову толерантність до вживання алкоголю та будь-яких наркотиків на космічній станції. Навіть під час марсіанської експансії, багато учасників якої – люди різнобічні та екстравагантні – були не проти хильнути чи курнути, заборона діяла, а одиничних порушників суворо карали.

Традиція переломилася лише в 2100-х, на тлі розгортання активного добування гелію-3 на Місяці. Станція розросталась і ставала більше схожою на місто, ніж на режимний космічний об’єкт. А така особлива публіка як шахтарі чхати хотіли на «сухий закон». Порушення стали настільки частими, а контроль – таким обтяжливим, що легалізація видавалася меншим злом. Керівництво станції, згнітивши серце, схвалило відкриття першого закладу, в якому дозволено легально вживати спиртне та марихуану, – клубу «Реголіт».

Клуб розташувався коло верхнього майданчика місячного космоліфта та працював дотепер. Колоритна розпусна місцина – її відвідини входили до програми всіх космотуристів. На щастя, для працівників станції, що полюбляли перехилити чарочку-другу у пристойній обстановці, а не в юрбі місячних старателів напідпитку, на «Гейтвей» з’явились і заклади більш культурні, такі як «Лунатик». Тут можна було втамувати спрагу без великого ризику споглядати на прикладі людей за сусіднім столиком, як у невагомості відбувається процес блювання.

Коли Саша з Марі та її молодою колегою Рут Ндіді запливали в заклад, там, як і завжди, панувала атмосфера гульбища. У барі відпочивали десь з півсотні відвідувачів. Виділялася велика компанія космотуристів, які замовляли музику та гучно дуркували у просторі для «космотанців». Більшість гостей були працівниками станції, які прийшли випити невеликими компаніями чи навіть наодинці.

Вираз «посидіти в барі» не дуже підходив цій місцині. Відвідувачі здебільшого не «сиділи», а «висіли», фіксуючись коло барної стійки чи столиків за допомогою спеціальних кріплень. Самі столики теж були радше даниною барним традиціям, аніж необхідністю. Для зручності відвідувачів (найпаче нетверезих) стійку та всі столики розташували на одній із поверхонь – умовній «підлозі», хоча з тим же успіхом їх могли встановити де завгодно.

Бари на території загального користування були в числі рідкісних місць на станції «Гейтвей», де могли близько перетнутися працівники конкуруючих між собою проєктів. За винятком хіба «Сіньцзи», де персоналу забороняли покидати свій сектор «Сігма». Зазвичай, в барі всі легко впізнавали одне одного за кольором уніформи.

Корпоративні правила обох проєктів суворо забороняли не лише контактувати з конкурентами, а і взагалі обговорювати будь-що, пов'язане з проєктами, за межами «рідних» секторів. Надто великий був ризик потрапляння цінних даних не в ті вуха. Наскільки суворо дотримувалися цієї суцільної заборони – окрема тема. Від згадки про неї обличчя Наомі Санчез багріло від злості. Та прямі контакти із працівниками корпорацій-конкурентів дійсно залишались табу. Неписаний закон ввічливості вказував не звертати одне на одного увагу при випадкових зустрічах.

Як завжди в ті моменти, коли поряд пропливала біло-чорна уніформа «Стар Бридж», Тернер мимоволі вглядалася в обличчя, сподіваючись і побоюючись, що побачить обличчя Гілл. Вони не ігнорували одна одну повністю всі ці роки. Навіть робили вигляд, що між ними все як колись, відправляючи одна одній привітання зі святами (перевірені згідно з протоколами їхніми корпоративними СБ). Та все ж зустрітися віч-на-віч після стількох років… Тернер не була певна, як вони обидві себе поведуть.

– Дякую, що погодилася вибратись сюди, Сашо, – тим часом мовила Марі, підпливаючи до затишного столика в кутку зали. – Ти ж бо знаєш, як я люблю перехилити по чарці. Та останнім часом ніяк не вдається викроїти ані хвилини.

За понад п’ять років Марі майже не змінилася. Це була та сама блондинка середніх років із канонічно некрасивим, але чимось милим носатим личком і зачіскою, яка викликала бажання силоміць заштовхати її власницю в перукарню. Марі лишалася такою ж «своєю вщерть» для всього свого оточення попри посади та заслуги. Вона не втрачала нагоди пожартувати, в тому числі й над собою. На перший погляд ніхто б і не сказав, що ця жінка керує одним із найбільш масштабних і високобюджетних науково-дослідницьких підрозділів «Терра Нови» – біологічним блоком, який об’єднує десятки дослідницьких напрямків і понад двісті штатних наукових співробітників, не рахуючи зовнішніх консультантів.

– Це тобі дякую, що таки знайшла час, – відповіла Тернер.

Саша дуже полюбляла зустрічі з Марі. І річ була не в можливості випити та перепочити від роботи у приємній компанії. Вони обидві все одно були надто схиблені на своїй роботі й говорили здебільшого про неї.

Їхні зустрічі відчувалися як дотик двох паралельних, проте взаємопов’язаних світів. Доки всі думки Саші мимоволі зосереджувалися на питанні «як туди дістатися», думи Марі обертались навколо «що на нас там чекає». Ці питання поглинали їх обох із головою. І їм було взаємно корисно бодай іноді виринати зі своїх світів та обмінюватися враженнями, аби бачити ширшу перспективу.

Саша була добре обізнана з роботою біологічного, а також суміжних екологічного та медичного блоків досліджень. Попри безліч реорганізацій і перейменувань працівники по-старому йменували їх БЕМБІ. Обізнаності Тернер сприяли не тільки й не стільки офіційні звіти та зведення, що здебільшого були доступні працівникам з її рівнем допуску, скільки регулярне живе спілкування з Марі та її колегами – провідною екологинею Бібі Джутхані та головною медикинею Еммою Гоффман.