Глава 32: Марні слова співчуття

Станція «Гейтвей» на орбіті Місяця. Сектор «Лямбда».

Житлові відсіки персоналу.

16 листопада 2125 року. На Землі – 05:15 за Гринвічем.

Аби бути ввічливою, Саша коротким повідомленням завчасно попередила Акемі про свій намір до неї навідатися. Відповіддю послугувало лаконічне «ОК». Тернер не мала очікувань, що ця розмова буде душевною. Не забула і про результати посттравматичного тестування японки, що про них шепнула Джил. І одначе, щось стримувало Сашу від того, щоб скасувати цей візит.

Для персоналу проєкту «Піонер: Експансія» облаштували спеціальні житлові відсіки у секторі «Лямбда». На цей крок пішли, аби мінімізувати їхні контакти з будь-ким непричетним до проєкту. Саша поверталася в сектор «Лямбда» з медичного центру, розташованого в центральному секторі станції, і її не полишала одна й та сама картина перед очима: синювато-бліде мляве обличчя зі слідами мук, викликаних смертю від задухи.

Напевно, не слід було просити медиків показати їй тіло, яке зберігали в морозильнику лікарняного моргу. Краще б уже вона запам’ятала обличчя кузена зверхньо-інтелектуальним і трохи гидливим, яким воно було в нього за життя. Люди споконвіку прагнули оточити свою смерть містичним, епічним чи поетичним ореолом. Так простіше абстрагуватися від думки, що її істинне обличчя – доволі натуралістичне та потворне. При настанні біологічної смерті людський організм просто перестає функціонувати й поступово руйнується, втрачаючи всю естетику, властиву йому за життя. Побачивши труп, нормальна жива людина інстинктивно прагне якнайшвидше опинитися від нього подалі.

Працівник станційної служби безпеки, котрий безпосередньо розслідував випадок, вважав за потрібне супроводити її в морг, попутно висловивши кілька коментарів по результатам розслідування. Це додало лише незначних штрихів до офіційного звіту. Саша не була цілком певна, що чула все сказане – вигляд покійника та пронизливий холод не давали можливості зосередитися ні на чому іншому.

– На жаль, нейромережа повністю згоріла. Ймовірно – наслідок різкого перепаду тиску та фізичних пошкоджень головного мозку. Через якісь комунікаційні неполадки не зберіглась і хмарна копія аудіовізуальної картинки останньої доби життя вашого кузена. Таке трапляється тут, у космосі. Нам довелося відтворювати події за даними особистого навігаційного маячку та різних станційних систем спостереження. Цей спосіб, як ви розумієте, менш надійний, аніж пряме отримання даних із нейроядра. Тож я зрозумію, якщо рідні чи ваша корпоративна служба безпеки забажають, аби… – доносився до неї, ніби здалеку, голос станційного поліцейського.

– Все, чого хочу я і батьки Енді – якомога швидше доправити його тіло на Землю, де з ним можна буде по-людськи попрощатися. З нашою корпоративною СБ я це питання вже погодила, вони не заперечують. Дуже сподіваюся, що це можливо, офіцере, – відповіла вона тоді, зіщулившись від холоду.

– Звісно. За протоколом, ми передали всі зібрані дані у правоохоронні органи за місцем проживання містера Нетраннера на Землі. Це… м-м-м… Республіка Науру?

– Так, правильно, – кивнула Саша.

Енді якось хвалився їй, що отримав паспорт невеликої офшорної держави, аби платити менше податків зі своєї винагороди за виконані проєкти. Оподаткування він вважав формою державного пограбування.

– Що ж, отже, передамо дані туди. Та це – формальність. Я певен, що ніхто в місцевій поліції не перешкоджатиме, щоб рідні розпорядились рештками.

– Дякую. Це найкраще, що ви можете для нас зробити.

Житлові відсіки в секторі «Лямбда» мало нагадували готель чи багатоквартирний будинок. Космос не пробачає марнотратство простору. Двоярусні ряди ергономічних міні-спалень капсульного типу розташувалися з п’яти боків – в умовних «стінах» і умовній «стелі» – навколо невеликої спільної зони для дозвілля. Більшість людей не на зміні були у своїх капсулах – спали чи проводили час у віртуальній реальності. З тих, у кого лишалися сили та бажання не спати, багато хто займався в атлетичній залі – фізкультура в космосі критично важлива. У зоні для дозвілля перепочивали лише кілька людей, здебільшого готуючись до сну чи початку зміни.

Акемі чекала на Сашу, розмістившись за одним із пригвинчених до умовної «підлоги» чотиримісних столиків з сенсорною поверхнею, що ними користалися для перекусу чи ігор. Вона сиділа пристебнута до крісла, пряма, мов жердина, та зосереджена, й навіть не глипнула на безліч приємних оку рослин у герметичних прозорих вазонах. Щільний формений комбінезон підкреслював її худорлявість – Саша не стала б і пробувати досягти такої тонкості талії, рук і ніг. Чорне волосся дівчина, як завжди, зібрала назад в акуратний вузол. Лінії губ, брів і вій були помітно підкреслені, а відтінок обличчя – достоту однотонним, аби запідозрити макіяж. Саші, втім, однаково складно уявлялось, як Акемі зі своїм кам’яним обличчям фарбується перед дзеркалом.

– Привіт, Акемі, – привіталася Саша.

Вона спритно підплила та пристебнулася до крісла за тим самим столиком навпроти.

– Привіт, Тернер, – відповіла та рівно й беземоційно.

Її погляд, що нагадував промінь пристрою для сканування, зупинився на обличчі Саші з мовчазним питанням про мету її візиту. Тернер відчула себе дещо безглуздо. Та відступати вона не збиралася. Зітхнувши, вона мовила: