Глава 31: Велике будівництво

Станція «Гейтвей» на орбіті Місяця. Сектор «Лямбда».

Будівельний док корабля «Пегас».

16 листопада 2125 року. На Землі – 03:40 за Гринвічем.

Скільки б разів не бувала в цьому місці, Саша так і не навчилася проходити його, не завмерши бодай на мить біля великого панорамного ілюмінатора.

– Оце так! – присвиснула Джил вражено, зупиняючись поряд. – З минулого разу він став ще більшим, правда?

– Ні, не більшим. Однак ближчим до готовності, – відповіла Тернер, не зводячи зачарований погляд з видовища за ілюмінатором.

Міжзоряний корабель «Пегас» – або ж, технічною мовою, незакінчена конструкція, якій лише належало невдовзі стати кораблем – зводили прямо в космосі, де йому і судилося провести своє життя. Як і щоразу, коли Саша опинялася тут, срібляста обшивка корабля прикувала до себе її погляд, неначе дудочка заклинателя змій – загіпнотизовану кобру.

Ця картина була знайома Саші до нестями добре. Вона снилася їй майже щоразу, коли та стуляла очі. Коли б її розбудили серед ночі, Тернер могла від руки накидати ескіз, який би точнісінько збігався з тим, що зараз було перед її очима. І одначе до того неможливо було звикнути настільки, аби цілковито збайдужіти.

В дитинстві маленька Саша могла хіба мріяти, як зорельот одного дня вирушить у глибини космосу слідами «Піонера», несучи на борту перших у історії Землі, а може, й усього Всесвіту, міжзоряних мандрівників. Тоді ця мрія здавалася лише трохи реалістичнішою за книги, фільми чи ігри.

Влітку 2120-го Тернер була на початку шляху, який мав втілити цю її мрію в реальність. Та яким далеким тоді здавався кінець цього шляху! Вона могла скільки завгодно налаштовуватися на позитивне мислення, читати мантри про «ми зробимо це» та «нема нічого неможливого». Та повірити в те, що це насправді станеться, уявити собі це як дійсність, а не фантазію – ні, це було понад її сили.

І ось корабель постав перед її очима – велетенська стрілоподібна конструкція, надійно пристикована до станції з безліччю магнітних «якорів» і гігантських механічних тримачів, що перешкоджають незапланованим рухам корпусу. Цієї самої хвилини, як і будь-якої іншої у будь-який час доби чи року, довкола корпусу роїлися, мов сарана, будівельні дрони та крихітні фігурки людей у скафандрах.

– Що скажеш про нашого «поні», Тернер? – вивів її з роздумів веселий чоловічий бас.

За мить, посміхаючись, вони з Джил по черзі обіймалися з Джері «Китом» Перкінсом і Джекі Ву, які виплили їм назустріч. Форд потиснув чоловікам руки й видалився, буркнувши щось про необхідність негайно провести інспекцію у тренувальному центрі.

Безжурні, як і завжди, Кит і Ву, втім, мали настільки заїжджений вигляд, неначе працювали без вихідних останні кілька тижнів, а то й місяців. Саша підозрювала, що це недалеко від правди.

– Добряче ж ви попрацювали, поки нас не було! – вразилась Джил.

– Не лише «ми», – скромно знітився Ву.

– Та перестань, Джекі, не будь скромнягою! Вже одне добре слівце ми заслужили! – бадьоро тицьнув його у плече Кит, дозволивши собі самовдоволену посмішку. – Це правда, що вже там – горбатились, немов три воли, кожен! А Асмад їздив верхи й не шкодував різки!

– І це ніщо порівняно з тим, що терплять бідолашні зварювальники, – додав Ву.

– Еге. Я сварився з ним до хрипоти щодо цього, – пригадав Кит.

– Що, знову? – насупилася Саша, кинувши погляд на крихітні фігурки робітників за ілюмінатором.

Працівники, кваліфіковані для тонкої технічної праці в космосі, вважалися цінними та дефіцитними кадрами. «Терра Нова» готова була платити їм шалені гроші за кожну годину цієї тяжкої, шкідливої та небезпечної роботи. Весь час свого існування компанія вишукувала по світу тямущих робітників, які не мають медичних протипоказань для роботи в невагомості. Їм оплачували дорогезне навчання на поглиблених курсах астронавтів (ААС) під обов’язок відпрацювати щонайменше тримісячний контракт. Та їх одначе катастрофічно бракувало.

Саша знала, що райдужна картинка в публічному досьє компанії, яка позиціонує себе зразковим роботодавцем і заявляє про неухильне дотримання правил охорони праці, мала небагато спільного з дійсністю. Кожен задіяний у будівництві «Пегаса» працював на знос – ані хвилиною менше, ніж треба, аби не поставити під загрозу прийнятий на проєкті стандарт якості «7 сігм». Себто, не більше 19 дефектів на 1 мільярд операцій.

Сашу коцюрбило, що людей на проєкті заганяють, мов коней. Та це була одна з речей, з якими доводилося миритись. Альтернативою було опустити руки і здатися на милість конкурентам.

– Асмад капітально перегинає палицю! – вирував Кит. – Та говорити з ним про це нема сенсу!

Коли Перкінс згадував про Абдуррахмана Асмада – директора будівництва «Пегаса», його вуса сіпалися від гніву. Цей індонезієць, ставленик Хаторі, був направду «босом з пекла». Асмад мав природній талант вичавлювати з людей усі соки, ще й ставився до них як до розхідного матеріалу. Його ненавиділи практично всі підлеглі, за винятком небагатьох мазохістів, що їм був до вподоби такий стиль управління. Та навіть підлабузникам не діставалося від нього нічого, крім зверхньої зневаги чи обурення.