Глава 30: Багато причин для візиту

Космоліт «Тирадентис». На шляху до станції «Гейтвей» на орбіті Місяця.

16 листопада 2125 року. На Землі – 00:45 за Гринвічем.

Шлях на орбіту Місяця на новенькому космольоті класу «Альбатрос», який бразильське космічне агентство (АЕВ) експлуатувало з 2115-го, проходив із середньою швидкістю 105 тис. км/год і займав біля 3,5 годин, не враховуючи часу, що його забирали передполітні приготування на космодромі Алкантара.

Сучасні технології давали змогу значно знизити стрес від перевантаження, необхідного, аби вирватись із зони земної гравітації. Стан невагомості, який наставав після цього, суттєво пом’якшували гелеві крісла спеціальної конструкції і спеціальний одяг, що ним екіпірували пасажирів. Тож політ на космольоті за рівнем дискомфорту мало відрізнявся від звичайного суборбітального перельоту. Для польоту вважалися придатними люди з лише базовою спеціальною підготовкою, підтвердженою сертифікатом ВАС. А людина з досвідом і міцними нервами під час перельоту могла навіть подрімати. Саша впевнилася в цьому на практиці під час багатьох із попередніх 79-ти перельотів в обидві сторони, що їх вона здійснила за останні 5,5 років.

Цього разу, втім, у неї такого бажання не виникло.

– Пані та панове, ми успішно подолали геостаціонарну орбіту, – повідомила інтеркомом пілотеса космольоту, полковник бразильських ВПС Люсія Маркес, сповістивши про проходження відрізку шляху, що вважався найбільш небезпечним через ризик зіткнення з супутниками та космічним сміттям. – Тож прошу розслабитись і насолоджуватись польотом. Не забувайте, що космос за ілюмінатором цієї пори року надзвичайно мальовничий.

Саша літала з Люсією доволі часто, аби напам'ять вивчити цю й кілька інших варіацій її стандартних жартів. Ті мали підняти пасажирам настрій і допомогти їм відмежуватися від жаскої думки про те, що вони перебувають у відкритому космосі, де нема ні зими, ні літа, ні півночі, ні півдня, ні верху, ні низу, як і чогось ще звичного людям. Адже їм у космосі було не місце. І всі, за винятком небагатьох норовливих, відчували це з першої ж секунди, як тут опинялися.

Як і під час кожного без винятку перельоту на цьому вкрай перевантаженому в останні роки маршруті, салон космольоту був заповнений вщент. Без сумнівів, кожен із пасажирів украй переконливо продемонстрував, що йому цей переліт справді потрібен. Інакше, навіть маючи значну суму коштів, чергу б довелося чекати тижнями, а можливо й місяцями.

Озирнувшись на сусідні крісла, Тернер упевнилася, що з трьох членів їхньої групи не хвилюється лише вона.

Джил, для якої це був п’ятий за ліком переліт, не встигла ще до них звикнути. Аби не думати про невагомість, вона блаженствувала в віртуальній реальності, завчасно проковтнувши седативну пігулку.

Форд, який встиг налітати десь стільки ж, як і Джил, також сидів із заплющеними очима. Він щосили намагався демонструвати повну байдужість. Однак його видавали напружені м’язи на обличчі та тілі. Попри фізичну та психологічну підготовку у силах спецпризначення, а також глибокі кібернетичні модифікації тіла, Джексон ненавидів невагомість і боявся її. Зізнаватися в цьому він навідріз відмовлявся, адже це б зруйнувало його образ ходячої скелі, яку нібито нічим не пройняти.

«Ох же ж ці хлопчаки» – подумала Саша з іронічною усмішкою, перш ніж заглибитись у невідкладні справи. Вони настирливо нагадували про себе безліччю миготливих іконок у доповненій реальності.

Коли надійшов вхідний виклик, Саша насупилася. Кілька секунд вона вагалася та збиралася з думками, перш ніж відповісти на дзвінок людини, яку вона з дитинства звикла чути й бачити зі щирою радістю.

– Привіт, Дюку, – врешті наважившись, рівним голосом привіталася вона.

Її дядько, колись моложавий, бадьорий і енергійний, тепер здавався навіть старшим за свої 65. Могло здивувати, як він встиг так швидко посивіти, осунутись і заробити темні кола під очима. Саша добре знала причину цієї метаморфози. Побачивши дядька, вона закусила губу в намаганні придушити в собі підступні почуття жалю та провини, що заважають спокійно говорити про справи.

– Привіт, Сашо. Тобі зручно розмовляти?

– Так. Якраз віддаляюся від Землі.

– Звучить сумно.

– Суму в мене цей процес не викликає. Швидше навпаки. Рада хоч ненадовго залишити це божевільне місце.

Дюк із розумінням кивнув і відповів:

– Не треба тішитися. Ти ж знаєш, куди летиш. Усе те, від чого ти втомилася на нашій планеті, чекатиме на тебе на «Гейтвей» не меншою мірою.

– Маєш рацію, – похмуро кивнула вона й поцікавилася: – Як успіхи у встановленні миру та злагоди?

– Чи тобі не знати? – невесело зітхнув дядько, страждальницьки нахнюпивши лоба. – Коли вже нам за п’ять з гаком років не вдалося вмовити твоїх босів і їхніх опонентів навіть на такий маленький дружній жест, як передача під контроль ООН обох фрагментів коду доступу до «Ліама», то чи варто й казати про більші досягнення? Якби не Координаційний центр UNOOSA на «Гейтвей», там би вже цілком могли початися озброєні сутички.

– Ти перебільшуєш.

– Ти так вважаєш? Хотів би я бути в тому так певен.

Саша чудово знала, що якщо Дюк і драматизував, то хіба злегка. На самому початку керівництво ООН ставило перед Координаційним центром амбіційну мету влаштувати наприкінці 2124-го символічне об’єднання всіх трьох проєктів під егідою UNOOSA, присвятивши його століттю станції «Гейтвей». Дуже скоро стало зрозуміло, що такого рівня кооперації досягти неможливо. Координаційний центр переключився на більш реальні задачі – об’єднати всі три проєкти довкола хоча б якихось загальних принципів під егідою ООН і змусити їх підписати хоча б декларативний спільний меморандум. Однак, як правильно підмітив дядько Дюк, успіхи ООН у цьому невдячному миротворчому починанні поки були мінімальні.