Глава 4

Може, я сплю? Але як я вщипну себе, якщо я - кіт? Добре, можливо, мені доведеться підіграти цій божевільній грі. Зараз я перебуваю на порозі свого будинку, виходячи зі сказаного Ікігаєм, я маю зрозуміти, як мені повернутися до життя тоді, коли потраплю на місце так званого злочину. Питання в тому: як потрапити в будинок, якщо мої родичі не люблять кішок? Я шкребу в двері і мяукаю вже хвилин 5, нічого не допомогло. Але тут я згадала про двері з іншого боку будинку. Наш будинок звичайнісінький, пофарбований білою фарбою, яка місцями злізла, з коричневим дахом і квітами біля ганку. Як добре, що у всіх будинках роблять дверцята для котів та собак, корисна річ, коли тебе не пускають через основні двері! Я бігла і дивилася на всі боки, на свій ... точніше вже чужий двір. Стояв колись бувший мій велосипед, ще з двома коліщатками ззаду, адже я так і не навчилася кататися без них. Соромно визнати, але у свої 12 я все ще не вмію кататися на двох колесах, зовсім не можу триматися рівно. Далі стояли гномики біля ставка, який ми з дідусем зробили минулого літа. Тоді ще було так жарко, що ми самі були як ці гномики, червоні червоні! Там був ще маленький фонтан, щоб остуджувати звірят, які можуть прибігти до нашого двору. Трава завжди була ідеально скошена, це робили щоразу, як вона росла до певної довжини. Так само і взимку був завжди прибраний сніг, і ми з моїми друзями ліпили сніговика. Одного такого зламав сусідський хлопчик, це було випадково, але було прикро! Такий величезний і красивий сніговик, і так трагічно зруйнований ... Шкода, що зараз тепло, я подивилася б на сніговика з висоти погляду кішки. 

Нарешті я дісталася дверцят, на сходах як завжди стояла чашка з кавою, яку мій дідусь дуже любив пити вранці, щодня о 9:00 він робив це. Дивно, що це відбувається без будильника і будь-якої погоди. 

Складно було пролізти, адже ним ніхто не користувався, але нарешті протиснувши задні лапи я вже повністю опинилася в будинку. Тут так само, як і було. З дверей відкривається вид на нашу кухню, де нещодавно був ремонт. Тепер все в коричневих відтінках і люстра була у вигляді дерева, коріння котрого тримають лампи. Нескладно здогадатися, чия це була ідея! Далі йшов зал, де ми завжди збиралися з Елієм і пили какао, поки він розповідав мені дуже правдоподібні історії, в які я завжди вірила. Алія в свою чергу завжди дивувалася, що я така довірлива. Але я ніколи не ображалася, було б безглуздо. Ми завжди сиділи на сірому дивані, який стояв у нас, скільки я себе пам'ятаю. Він стояв майже біля кухні, і в цілому ми вирішили знести стіну і тепер у нас було набагато більше місця. Якщо заходити в будинок з передніх дверей, то відкривається приблизно такий вигляд: ліворуч сходи на другий поверх, трохи прямо і праворуч зал, ліворуч кухня, трохи далі двері, що ведуть на задній двір. І майже відразу біля входу туалет та ванна кімната. В цілому наш будинок був у похмурих відтінках, дивно, що я ніколи не помічала такого, можливо через вік світ здавався яскравішим? Я побігла сходами до своєї кімнати. Вона була найяскравішою, прикрашена плакатами та постерами. Це були перші двері, відразу як  підіймаєшся. Ледве відкривши, бо дуже важкі,двері,що були напів відчинені, тому що  не замикалися на ключ, я зайшла і почала озиратися. Нічого нового, все ніби залишилося таким самим. Наче час завмер у цьому місці. На столі лежав блокнот, куди я записувала кожен свій вірш, були ручки та олівці, ліжко було наполовину заправлено, тільки подушка не була на місці, як і зазвичай це було. На стіні висіли розклад занять, гуртків та вільного часу. У мене завжди все було розплановано, щоб усе встигнути. Це дуже зручно! Трохи подивившись, чи все на місці, я залізла на стіл і просто почала чекати. Але чого? Нікого немає вдома, адже сьогодні будній день, всі або на роботі або у справах пішли. Дідусь, певно, пішов у магазин, і заговорив з кимось дорогою. Можливо, мою пропажу не помітили в школі, тому що я часто спізнювалася. Але дивно, що ще не написав Елій. Він завжди пише і запитує, чи сплю я, а якщо я не відповідаю, то дзвонить мені, в гіршому випадку моєму дідусеві. Він дійсно переживає за мою успішність, тому що я часто прогулюю. Якщо я запізнююсь, то можу запросто і не піти на навчання, навіщо? Ось часто й отримую від нього, а я ж на місяць старша! У роздумах я зовсім забулася, де я знаходжуся і для чого. Тут я побачила, що мій телефон лежав на столі під блокнотом, ледве виглядаючи. Звісно, треба написати комусь! Чому ж я відразу не подумала про це ... Я відсунула блокнот, і спробувала лапкою натиснути на нього, щоб він увімкнувся. З другої спроби вийшло. Екран спалахнув, там висвітилося фото, де була наша трійця. Нарешті зумівши розблокувати його, я набрала смс, це було неймовірно важко, лапки кота дуже різняться з людськими пальцями. Коротко описавши ситуацію Елій прочитав, але довго не відповідав. По ідеї зараз урок і він, можливо, відпроситися в туалет, щоб відповісти мені. Через пару хвилин пролунав дзвінок, мабуть я мала рацію. Проробивши ті ж махінації як при наборі тексту, я відповіла на дзвінок і чула стурбований і невпевнений голос друга.

- Те,що ти написала це серйозно, чи ти так жартуєш? Якщо це жарт, я тебе вб'ю! Зараз у нас контрольна, але мене відпустили, якщо я швидко впораюся ... Ти тут, ау, Мізерія?

Я намагалася сказати, що так, я чую тебе, пояснити ситуацію, але він здається, не розуміє мене. Як же я могла забути про те, в якому я тілі?! Замість слів чути лише нявкання.

-Ох .. я ні слова не зрозумів, добре, мабуть писати у тебе виходить краще, так ось давай так. Зараз ти мені нічого не зможеш пояснити, і я не зможу допомогти, я допишу контрольну і скажу, що погано почуваюся і прийду до тебе, добре? М'яукни якщо так. Чудово. Чекай мене в себе вдома, обіцяю, я прийду одразу, як зможу. До зустрічі.

Залишалося тільки чекати.. Скинувши дзвінок я відчула полегшення, але в цей момент почувся шарудіння внизу. Хто б це міг бути..?