XI «Зіпсована вечеря та вино»

«Я кохаю тебе»

***

Двірники авто мляво шкребуть лобове скло, відштовхуючи воду й відкриваючи шлях до будинку матінки Джойса. За вікном вирує злива: сірі небесні сльози хльосять по даху, стікають у бриж, і асфальтом біжать квапливі струмки. Колеса ковзають по глибоких калюжах, бризкаючи боки машини; по бічних шибках течуть тонкі прозорі жилки – буцімто шукають щілину, щоб пробратися всередину, але щоразу розчиняються в потоках. Світло ліхтарів розтягується в них тьмяними відблисками, і все довкола здається трохи розмитим, ніби позбавленим чітких меж.

Єва сидить на задньому сидінні ліворуч, майже не рухаючись, лише зрідка переводить погляд з вікна на салон. Праворуч од неї спочиває пишний букет – поєднання червоних гвоздик і темних тюльпанів, обрамлених білими ліліями. Такий вибір дивує її: більшість хлопців обмежилися б банальними трояндами, наче й не здогадуючись, що існують інші квіти. Поруч з букетом лежить оксамитова видовжена коробочка. Усередині – намисто з малахіту та лазуриту, каміння в тон очам Фей. Під м’яким світлом салону воно мерехтить, немов ховає у собі відблиск північного сяйва.

— Як гадаєш, їй сподобається? — запитує Ітан, кинувши на Патіссон погляд крізь дзеркало заднього огляду.

Дівчина здригається, квапливо закляпує коробку й трохи збентежено, відповідає:

— Д-думаю, так. Мені б принаймні таке сподобалося.

— Так... Мабуть, вона у будинку моєї матінки, — каже Панфіл, прибираючи телефон від вуха. — Поза зоною доступу. Що там знову у вас сталося?

— Ти ж знаєш Фей – усе, як завжди, — зітхає друг. — Перехожа дівчина запитала мене, як дістатися до якоїсь крамниці, ну я й почав пояснювати… А вона, побачивши нас, влаштувала сцену: кричала, звинувачувала, що я зрадник.

«Цікаво було б послухати цю історію від самої Фей, адже іноді Ітан виставляє себе у вигідному світлі. Та звинувачувати його я не збираюся».

Коли Вульф повертає праворуч, Джойс вимовляє:

— Завжди хотів запитати: а ти ніколи не замислювався, що одного чудового дня Фей може просто не пробачити тобі? Скаже «ні» – і піде.

Вульф стискає кермо так міцно, мов це єдине, що втримує його від люті. Спалах блискавки відбивається в лінзах окулярів, коли він дивиться на нього. І Панфіл уперше бачить у друга такий вираз – жорсткий, відсторонений, що проймає до кісток.

— Такого ніколи не станеться, — твердо відповідає він. — Запам’ятай це, Панфіле. Вона любить мене, і я її теж. У нас просто тимчасові труднощі. В усіх пар таке буває. Тобі цього не зрозуміти – у тебе дівчата змінювалися швидше, ніж ти встигав їх запам’ятати.

«Тимчасові? Та вони у вас завжди вічні. Я частіше бачив Фей у сльозах, ніж щасливою поряд із тобою».

Але хлопець залишає ці думки при собі й тільки бурмоче:

— Добре-добре, вибач. Ляпнув дурницю.

— Так, дурницю, — відрізає Ітан.

Автомобіль пригальмовує біля високого паркану, що приховує будинок. Двірники скрегочуть востаннє та завмирають.

— Я лишуся в машині, — каже Вульф, глушачи мотор. — Якщо піду з вами, вона точно влаштує ще одну сварку.

— Так, слушне рішення, — відповідає Джойс, розстібаючи ремінь безпеки. — Я надішлю тобі смс, коли можна буде з’явитися.

Друг підтискає губи, і коли Панфіл вже береться за ручку авто, щоб вийти, він говорить:

— Спасибі тобі… і пробач, що розлютився.

— Не вперше.

І, грюкнувши дверцятами, виходить першим. Він помічає, як Єва обережно, майже дбайливо причиняє за собою дверцята, мов боїться видати зайвий звук, щоб не роздратувати власника машини. На обличчі хлопця з’являється легка посмішка.

— Не бійся, його Nisssan не розвалиться, якщо ти добре ляснеш, — після того, як він допоміг їй, протягає лікоть: — Тримайся за мене, слизько.

Вона кладе долоню на його руку, і вони йдуть мокрою доріжкою. Кроки звучать глухо, наче дощ ковтає їхню луну. До ґанку залишається зовсім трохи. У деяких вікнах горить – отже, Вальтер удома.

— Знаєш, — тихо починає Патіссон, — я помітила… у вашій дружбі Ітан завжди якийсь… відсторонений.

Джойс вдихає прохолодне повітря й, нишпорячи в кишенях шкірянки, шукає ключі.

— Так, є таке. Але, знаєш, я не хочу про це говорити. Краще подумай про свій телефон. Уявляєш, скільки буде пропущених від батьків та подруги, коли увімкнеш його?

— Якщо чесно, боюся уявляти.

— Але тобі доведеться з цим зіткнутися, тож… — він вставляє ключ у замковий отвір, двічі провертає, і двері піддаються. — Заходь. Відчувай себе як удома.

Вони переступають поріг, не дивуючись увімкненому світлу. Натомість обтрушують із плечей мокрі краплі й знімають верхній одяг, вішаючи його на витончену дерев’яну вішалку. Але невдовзі Єва морщить носа: у повітрі витає дивний запах гару.

— Ти це відчуваєш? — шепоче вона.

Панфіл насуплюється. І тільки ступивши глибше в будинок, помічає, як із кухні тягнуться легкі клуби сірого диму, що зависає під стелею. Вони поспішають туди – і бачать Фей, що стоїть біля духовки з розгубленим виглядом. На плиті димиться деко, а всередині, в похмурій кірці, вгадується те, що колись було куркою.