IX “Мелодія спогадів”

Особняк родини Ейнарс.

Ледве переступаючи поріг, жінка відчуває на собі пильні погляди: з обох боків від неї, наче Вартові Вічності, височіють статуї берегинь. Виліплені з холодного каменю, їхні обличчя сповнені спокою і величі. У складках одягу читається мудрість століть, а руки, складені на грудях, випромінюють непохитність.

Двічі стукаючи тростиною по мармуровій підлозі, звук, подібний до луни кроків, розноситься по просторому холу і хвилею відбивається від високих склепінь. У відповідь на стукіт зліва відчиняються масивні двері, і в отворі, немов тінь, виникає дворецький. Побачивши господиню, його обличчя, зазвичай непроникне, сяє теплою посмішкою.

— Ви сьогодні зарано, щось трапилось? — питає він, схиляючи голову в привітанні.

— Так, деякі плани скасували, Батлере.

Кашемірова тканина, легка як пушинка, спадає з плечей, оголюючи витончені вигини фігури в променях призахідного сонця. Чоловік спритно підхоплює пальто, укладаючи його на передпліччя, та протягує руку. Жінка опирається на неї, і вони прямують до сходів.

— Як поводилися Луї та Гаррі в мою відсутність? — запитує вона, ставлячи палицю на щабель.

— Все, як завжди, місис Клаудія. Вранці я відвіз їх до школи, потім забрав. Близько о пів на четверту прибула репетиторка. Луї, як завжди, не слухався...

— Міс Сміт йому явно подобається, — задумливо мовить жінка. — Він хоче, щоб вона приділяла йому якомога більше уваги, ніж його братові, тому й вередує.

— Так, але чи може бути...

— Ні, — відрізає Клаудія, не даючи йому договорити.

Піднімаючись сходами, дворецький крадькома стежить за пані. Незвична тиша, що виходить від неї, гнітить його душу.

“Напевно, у неї щось сталося, сьогодні вона більш мовчазна, ніж зазвичай.”

Язик хоче вимовити вголос питання, що роздирають його, проте становище не дозволяє йому це зробити. Адже він усього-на-всього її дворецький, а вона – його господиня.

Піднявшись на другий поверх та ступивши на верхній майданчик, вони завмирають перед сімейним портретом.

На полотні, справа, зображена жінка, яка сидить у кремовому шкіряному кріслі: вона одягнена у білосніжну сукню, її руки ніжно обіймають округлий живіт, а каштанове волосся хвилями спадає на плечі, обрамляючи обличчя, яке випромінює материнське щастя. Навпроти неї стоїть син Ріант, відображення матері в чоловічому вигляді. Його погляд наповнений подивом і захопленням – він вже тоді відчував зв’язок з майбутніми братами, які ховалися в утробі. За їхніми спинами височіє Лестат, глава сім'ї, в його очах відбивається мудрість й стійкість. Його права рука, немов крило ангела-охоронця, спочиває на плечі сина, в той час, як ліва, сильна та надійна, підтримує дружину за спину.

На перший погляд, вся композиція картини пронизана світлом любові, тепла і безмежної турботи, але чи було це насправді так?

Клаудія, підходячи до портрета, мимоволі відсмикує руку, кажучи:

— На сьогодні ти вільний, Батлер. Далі я впораюся сама.

— Але… місис Ейнарс, пан Лестат велів мені…

— Хто прийняв тебе сюди й надав житло? — знову перебиває вона його.

— Ви, пані.

— Тоді, як я вже сказала: ти вільний.

Дворецький прикладає праву руку до грудей, вклоняється та спускається сходовим прольотом. Місис Ейнарс проводить його поглядом, після чого прямує в ліву частину особняка.

Пройшовши повз безліч однотипних дверей із червоного дерева, вона зупиняється біля найдальшої та, двічі постукавши кісточками пальців, відчиняє її.

Увійшовши всередину, в ніздрі одразу вдаряє запах сирого ґрунту з легкими мінеральними нотками, а приглушене освітлення створює напівтемряву в кімнаті. Основне джерело світла виходить від свічника-канделябра, який стоїть між тумбочкою та кутовими книжковими шафами, заповненими книжками з гончарної майстерності та декоративними предметами.

Тихий, м’який, ритмічний гул, що нагадує безперервне дзижчання, долинає від гончарного кола, за яким працюють. Зазирнувши через двері, Клаудія напівголосно промовляє:

— Останнім часом ти став приватним гостем цього місця.

— Те саме можна сказати про тебе, — відгукується Ріант, відволікаючись від роботи з глиною. — Сьогодні Меса не відбулася, тому вирішила зазирнути сюди?

— Майже, — відповідає вона, зачиняючи за собою двері й проходячи до різьбленого дивана із зеленими подушками, сідає, ставлячи поруч тростину. — Нещодавно я розмовляла з батьком, і він сказав, що ти відкладаєш фотосесію нової колекції Ніно Пуччі. Це правда?

— Батько, як завжди, схильний перебільшувати, — відповідає він, витираючи руки об фартух. — Насправді знімання відкладає сам Ніно Пуччі, а не я. Спершу він захотів дівчину з рудим прямим волоссям, а згодом – ще й із блакитними очима.

— Сподіваюсь ти знайшов таку дівчину?

— Так. Єва Патіссон, студентка першого курсу журналістики. Вона ідеально підійшла. Якщо не помиляюся я зробив пару фото з нею.

— Фото?