VIII “У руках ляльковика”

Лебідь такий щасливий, що нарешті опинився у світі, до якого він так наполегливо прямував, але це щастя було недовгим. За красивою картинкою ховається зовсім інший світ – суворий, холодний, до якого він не готовий. Шлях назад закритий, а важкі кайдани на шиї тягнуть його вниз, поглинаючи все глибше й глибше в безодню цього інакшого світу. У лебедя був шанс втекти! Зламати тягучий ланцюг! І зруйнувати усі замки до виходу! Але…чи чекає його хтось на тому боці?

***

Ресторан “Narisawa”.

Токіо, Японія.

О пів на десяту вечора.

Сяйво хмарочосів пронизує нічне небо, створюючи фантастичний міський пейзаж Токіо. Внизу, мов річка з вогнів, тягнеться нескінченний потік машин і людей, пульсуючи в ритмі, як живий організм, що не знає спокою. У ресторані, серед приглушеного світла, сидить Емілія у шкіряній бардовій сукні, ліниво помішуючи ложкою суп із чорнозему зі свининою. Робить ковток білого вина та дивиться на телефона: повідомлення від її хлопця – і більше нічого.

“А обіцяв, що прийде вчасно.”

Спостерігає, як до закладу заходять відвідувачі, але не знаходить знайомого їй обличчя. Виливає залишки рідини з пляшки, помахом руки спустошує келих. Потім знімає зі стільця пальто, встає, але тут же відчуває на плечах важкі чоловічі руки, які змушують знову сісти.

— Вже йдеш? — голос чоловіка лунає владно, від чого дівчина мне тканину пальта, заспокоюючи себе. Його пальці на її плечах проникають у неї, наче нитки: коли він підіймає праву руку вгору вбік, голова Емілії повертається в той самий бік і вона відповідає:

— Ні, що ви. Я чекала на вас.

Чоловік стискає між великим та вказівним пальцями її підборіддя. Нахиляється ближче, лоскочучи бородою й обпалюючи диханням краєчок вуха, вкрадливо шепоче:

— Добре, я вже подумав, втекти від мене надумала, як минулого разу.

— Ні! Що ви, я ж обіцяла, що більше не втечу, — відповідає Лі Бон, ніжно прибираючи руку чоловіка.

— Хочеться в це вірити, моя rakkani, дуже хочеться, — мовить він, проходить вперед і займає стілець навпроти.

Коли він бере меню, Емілія крадькома дивиться на нього: довге попелястого відтінку волосся до плечей побіліло біля коріння; чорні вії відкидають тіні у вигляді півмісяців на щоки в тьмяному світлі; рукава білої сорочки засукані до передпліч, а на руках видніються вени. На правих пальцях каблучки: перстень з олександрівським каменем – на середньому; золотий з діамантовою гранню – на вказівному; а широкий з червоного золота – на великому. На лівих пальцях є тільки відбиток обручки, це змушує Лі Бон мимоволі кривиться.

“Ми обидва знаємо, в яку гру граємо, але чому він щоразу знімає його під час наших зустрічей?”

Їхні погляди зустрілися, його сині, немов океан, очі приваблюють та захоплюють своєю таємницею. Вона могла б загубиться в них, потонувши з виром, занурившись у думки під звуки хвиль, але Емілія мерехтить повіками, відганяючи й виринаючи з нав’язливого міражу.

— Уже вирішили, що будете замовляти? — звертається офіціант до чоловіка японською, ніби з’являється з нізвідки, що змушує Лі Бон здригнутися.

— Так, мені рожевий сибас та судачі зі щуки, а для моєї супутниці ще одну пляшку білого вина, будьте ласкаві, — відповідає він японською. Кельнер записує в блокнот замовлення, каже, скільки це займе часу, і йде. Відкладаючи вбік меню, звертається до Емілії: — Ти створюєш більше проблем тут, ніж у Ліверпулі. Тобі не подобається Японія? Може, відправити тебе назад?

— Про які проблеми ви говорите, Лестате? Я не розумію.

— Усе ти розумієш! — скрикує, він гупає кулаком по столу, але потім розтискає руку, побачивши, як деякі з відвідувачів озирнулися на них. — Який ти розгардіяш влаштувала, коли твоє волосся пофарбували в синій. — Тихо і спокійно вимовляє, дивлячись, як люди за сусідніми столиками відвертаються, продовжує: — У Великій Британії тобі на це було все одно.

— У Великій Британії було тонування, а тут – ні.

— Ти ж сама погодилася, тебе ж питали.

— Я розумію лише кілька слів японською. І я тоді просто кивнула, але не думала, що цей кивок принесе мені такі неприємності.

— Де була Йосімура в той час? Я спеціально найняв цю японку, щоб вона була твоїм провідником: перекладала, нагадувала тобі про твої фотосесії та подіумні покази, з ким треба зустрітися, на які заходити сходи тощо. Вона – твої очі, вуха і рот. Невже Йосімура не справляється зі своїми обов’язками? Мені варто пошукати когось іншого?

— Ні! Не треба! — вигукує Лі Бон, але потім відчуває на шиї нитки, які обвивають й немов душать її за нерозважливий порив. — Точніше, це я винна. Відпустила її, думаючи, що впораюся. Тож мені не потрібна інша японка, ця мене цілком влаштовує, — усміхаючись, відповідає вона та проводить рукою по шиї.

— Зрозуміло.

Офіціант повертається зі стравами, та викладає їх на стіл, потім, відкриває пляшку вина й наливає у келихи. Лестат і Емілія цокаються, роблять кожен по ковтку. Взявши в руки палички, чоловік кладе до рота судачі, прожовує та запитує: 

— Подіумний показ минулого тижня. Вбрання, яке було заздалегідь готове та шилося за твоїми розмірами, – ти ледь вмістилася в нього. Через це ти зараз їси цей чорноземний суп зі свининою?