VII “Договір”

Університет ім. Джона Мурса.

За вікном вітер пестить дерева, колише листя, створюючи меланхолічне шарудіння. З кожним днем стає дедалі холодніше й тьмяніше, але промені сонячного світла пробиваються крізь листя, якого вже залишилося так мало на гілках. Пара птахів з довгими хвостами й блідим, майже білим пір’ям кружляють навколо молодого стебла. Сівши, синиці пурхають та торкаються один одного дзьобами.

— …це сукупність уроджених анатомо-фізіологічних та набутих регуляційних властивостей, які визначають психічні можливості людини у різних видах… — мовить викладач Арло Мор, відволікаючи Єву.

Сидячи на верхньому ряду в поточній аудиторії, вона концентрує увагу на викладачі, який жестикулює, розділяючи маркером фліпчарт на дві частини: “Загалі” та “Спеціальні”. Поглянувши на зошит, помічає чисті аркуші паперу – Патіссон забула про конспектування лекції. Дістає з пенала ручку, зазирає через плече до сусіда по ряду, Панфіла, але в нього теж нічого не записано. Він задумливо підпирає підборіддя однією рукою, а іншою постукує по столу. Єва хоче звернутися, але згадавши, як кілька днів тому стрімко уникала його, смикає себе. Кинувши погляд на вікно, помічає, що на гілці вже залишилася одна синиця, яка жваво цвірінькає, хоча її співу не чути. Студентка, що сидить біля вікна, злегка прочиняє його, і по приміщенню розноситься: “Чинь-чи-вір”, “Ті-ті-ві…”. Ці звуки змішуються з голосом Арло Мор, який продовжує:

— ...розумові здібності – це критичність розуму, швидкість розумового орієнтування та швидкість мислення…

Викладач намагається приглушити словами спів синиці, а та, ніби насміхаючись з нього, щебече ще голосніше. В аудиторії панує какофонія. Патіссон заплющує очі та зосереджується тільки на цвіріньканні птаха, прохолодне повітря обдуває спочатку щиколотки, стегна, а потім і плечі – він огортає її. Ніби проходить наскрізь.

“Чинь-чи-вір”, “Ті-ті-ві…”

Піднімаючись на другий поверх, дівчина заходить до кімнати. Клацнувши дверною засувкою, сідає за робочий стіл, увімкнувши ноутбук.

“Сподіваюся, мені просто здалося, і це звичайні вітаміни.”

Вводячи назву в пошуковий рядок, Єва натискає на перше посилання. Бачить фотографію: напівпрозора коричнева баночка із білою кришкою. Посередині приклеєна етикетка з переливчастим відтінком лілового та лілейного, на якій чорним шрифтом написано: “Perfect Calm from New Chapter”. Пелена спадає з очей. З кожною сходинкою вгору, коли вона йшла до себе в кімнату, думала, ні! Хотіла та жадала побачити у пошуковій системі, що це всього лише вітаміни, але ні. Руки мимоволі тремтять.

Закривши ноутбук, стрибає в ліжко, обхоплює руками коліна, та починає розгойдуватися взад-вперед.

“Ні! Цього не може бути! Я ж не могла бути настільки безглуздою, щоб не помітивши це вперше.”

Але Патіссон справді дурна. Бачила ж, заходячи на кухню, що на столі стоїть заспокійливе з тією ж назвою. Тільки тоді, коли це вперше впадало в очі, не надала цьому особливої уваги. Тоді важливим було скласти вступний іспит до Університету ім. Джона Мурса. Вступити разом з подругами в цей чортовий університет мрії! І що з того, що хтось із батьків приймає ці таблетки? На той момент це не має значення. У куточках очей скупчуються сльози. З кожною провиною, що гризе Єву зсередини, вони все накопичуються та накопичуються, затуманюючи зір. Моргає – і вони течуть струмком по щоках, нарешті знаходячи вихід. Лягає на бік, і тепла волога тонкою цівкою стікає на простирадло, залишаючи за собою маленьку калюжу. Вона всхлипується.

“Може, спуститись й сказати мамі, що я все знаю? Але що це змінить? Мама напевно знайде причину, щоб не говорити мені правду, чи взагалі скаже, що мені привиділося. Ні! Не хочу спускатись! Не хочу сваритись! Раптом я лише зроблю мамі погано?”

Зненацька завібрує мобільний телефон – надходить повідомлення з Телеграм. Патіссон повільно встає з ліжка, і плентається до столу й розблоковує його. Витираючи рукавом сорочки залишки сліз на віях, її осяює світло екрана. Зменшує яскравість й бачить повідомлення від Панфіла:

— Привіт, сподіваюся, ти добре дісталася додому. Пробач за ту виставу в караоке. Хочеш, я зайду за тобою завтра?

Єва перечитує повідомлення знову і знову. Не знає, що відповісти. Яке йому діло, чи добре вона дісталась додому? За що просить пробачення? І чому він хоче зайти за нею завтра? В її житті була лише одна людина, яка так турбувалася…Але де він тепер?

— Єва Патіссон! — Дзвінкий голос викладача повертає її в реальність, дозволяючи спогадам розчинитися на частини. — Єво, то ви відповісте на моє запитання?

— А! Ем.. — знічується вона — Не могли б ви повторити запитання?

— Так звичайно. — Поки Арло збирається  повторити питання, Патіссон за короткий час оглядається навкруги: зошит порожній; праворуч одногрупниця виразно відвертає конспект, не дозволяючи побачити їй жодного рядка; зліва у Панфіла порожні сторінки. Єдина помітна зміна – він перестав постукувати ручкою по столу. — Назвіть основні типи особистостей.

— Основні типи особистостей, е-е… — Повторює за викладачем.

— Так, основні. І, будь ласка, встаньте, міс Патіссон, коли відповідаєте на запитання, — робить зауваження, він поправляє пенсне.

Підвівшись, Єва бачить, як “опосуми” знизу дивляться на неї, чекаючи відповіді. Вона ковтає та стикає руки в кулаки.