IV “Розквітай витончено”

Не дуже багато часу минуло, коли гидке каченя перетворилося на чарівного лебедя. Його світ спалахнув новими барвами: з'явилися друзі, любов та нове життя. Те, до якого він так старанно йшов, перебуваючи в самих тернях. Але... саме цього хотіло каченя? Проходячи через такий шлях?

***

Готель “Palace”.

Токіо, Японія.

Рівно дев'ята година вечора.

Струмені води омивають оголене тіло, у кімнаті тихо лунає меланхолійна музика. Взявши шампунь, дівчина видавлює трохи рідини на долоню й розподіляє по волоссю. Бузково-блакитна піна стікає у злив.

“Колір так і не змився… І навіщо я взагалі зважилась на це фарбування?”

Накинувши халат, Емілія виходить з кімнати.

— Пані Лі Бон! Вас до телефону! — вигукає маленька на зріст японка, тримаючи сотовий. — Це містер Ейнарс.

— Arigato. — дякує вона служниці японською й притуляє смартфон до вуха. — Так, слухаю.

— Rakkani, чому так довго відповідаєш? — бурчить Ріант.

— Вибач, коханий. Я була в ванній кімнаті. Щось трапилось? — питає Лі Бон, сідаючи на крісло.

Rakkani (у перекладі з фінської – “моє кохання”). Коли Ейнарс вперше побачив Емілію в компанії свого батька, він одразу зрозумів, що вона – його rakkani. Її русяве волосся, довгі ноги та ідеальна талія настільки вразили його до глибини душі, що він з першої ж хвилини пропонує їй зустрічатися. (Відтоді двері до елітного відкрились для Лі Бон).

— Я знайшов партнерку для своєї наступної фотосесії. Пам'ятаєш, я розповідав тобі, що дизайнер Ніно Пуччі працює над колекцією з морською тематикою. Так ось, він її закінчив.

— Ніно Пуччі завершив роботу над колекцією? — здивовано питає вона, накручуючи волос на палець. — Якось швидко. Я гадала, що він завершить її наступного року.

— Я теж був здивований, — відповідає Ейнарс. — Він розповідав, що йому потрібна дівчина з прямим рудим волоссям, і який сюрприз! Вона сама потрапила мені до рук!

Його вигуки настільки гучні, що Емілія відсуває телефон від вуха.

— Хто ця дівчина?

— Єва Па... — хлопець запинається. — Патимон? Достеменно не пам'ятаю, але вона приходила дивитися театральний клуб разом з якимсь хлопцем.

— Єва? Гарне ім'я.

— Так, гарне. Але... ця дівчина здалася мені дивною. Спочатку, коли я запропонував підвезти її додому та дав свою візитівку, вона поводилася цілком нормально. Але варто було лише почати розмову про знімання, як її обличчя похмурнішало, — голос Ріанта мимоволі тремтить. — Єва так сильно стиснула картку, що я подумав, вона її порве. А потім її почало трясти! Я спробував заспокоїти її та вже знайшов воду, але вона подивилася на мене, ніби нічого не трапилося. Це було дуже дивно.

— І? Що було потім? — запитує Лі Бон.

— Вона сказала, що подумає й попросила зупинити машину біля найближчої автобусної зупинки. Але вже минув тиждень,  а дзвінка так і не було.

— Тиждень? Сподіваюсь, ти знайшов запасний варіант?

У відповідь хлопець важко зітхає, а потім коротке кидає: “Ні”.

— Ти при своєму розумі?! — Лі Бон вже збирається насварити співрозмовника, але він її перебиває.

— Емілія! Я знаю, що роблю! І я впевнений, що вона погодиться! — рішуче відповідає він.

— Роби, як знаєш! — пирхає вона, а потім слідом дуже тихо, майже пошепки додає: — Адже ти ніколи мене не слухав…

— Що ти сказала?

— Ну, мені вже час збиратися на чергову фотосесію для чергового журналу. Якщо ця дівчина таки погодиться, надішли її фото! — швидко тараторить Емілія на одному диханні й кладе слухавку.

Її не особливо турбує, чи почув Ріант її слова. У голові лише одне:

“Як же дратує!”

Підвівшись з крісла, вона підходить до панорамного вікна, прикладаючи долоню до скла. Смеркає, тільки ліхтарі та вуличні вивіски освітлюють нічний Токіо. Машини, скутери та велосипеди снують із шаленою швидкістю. Натовп нагадує рій бджіл, поділений на окремі зграї. Їх важко розгледіти, але їхній шум зливається в безперервне гудіння. Дівчині здається, що вона перебуває в якомусь незгасному таборі, де не дозволено зупинятися ні на мить. Лі Бон відчуває, як її поглинає цей рій, наче вона – квітка, з якої бджоли жадібно збирають солодкий нектар. Такий солодкий, такий невимовно привабливий.

Розплющивши очі, вона кличе служницю.

— Пані, чи не хочете ви висушити волосся?

Емілія наближається до японки.

— Твоє кімоно́*, — розпускає пояс і наново зав'язує його. — Так краще.

— Пані, не варто було, — дякує японка, зніяковіло нахиляючи обличчя.

— Добре, а тепер висуши мені волосся.

***

Щоосені дні стають дедалі холоднішими, і Ліверпуль, здається, захлинається в нескінченному дощі. Люди не поспішають залишати свої теплі домівки та лише сміливці, виходять на вулицю, ховаючись під парасольками. Сонячне світло пробивається крізь ледь помітні дощові хмари, роблячи все навколо похмурим та сумним. Здається, що місто вкрите сірою ковдрою. Вітер зриває з дерев жовті, коричневі та бурі листки, кидаючи їх під ноги перехожим.