III “Пропозиція”

Хмари заливаються слізьми. Над Ліверпулем згущується сірість – місто стає ще похмурішим. З висоти пташиного польоту будівлі здаються тінями, що тонуть у калюжах. Людей не видно – лише розмиті чорні плями…

Біля університету ім. Джона Мурса.

Без п'яти хвилин до четвертої.

Руді пасма майорять на вітрі. Єва поправляє окуляри, розглядає небо, відчуваючи краплі дощу. Немов вони омивають її. Розкидає руки, віддаючись моменту, насолоджується легкістю та спокоєм. Думки навіюють спогади про те, як вона маленька, закутана в жовтий тон дощовика, стрибає по калюжах у гумових чоботях. Як курча, а разом з нею стрибає дівчинка-лебідь, на її обличчі безладно розкидані зірки. Лебідь і курча посміхаються одне одному, але небо починає чорніти, калюжі зникають, а прекрасний лебідь перетворюється у гидке каченя, тікає геть, і курча залишається одне. У непроглядній темряві.

Патіссон розплющує очі. У грудях з’являється гнітюче відчуття. На лінзах окулярів збираються краплі дощу, вона знімає їх і витирає рукавом білої сорочки, бо не хоче діставати футляр. Протерши лінзи, одягає їх назад і помічає, як до неї під'їжджає чорна машина. Насторожується. Охоплює ручку рюкзака, стискає її.

З опущеного скла видніється каштанове волосся, а згодом – і обличчя незнайомця. Єва відразу помічає не обриси носа, губ чи рота, а очі – такі яскраво-зелені, як луска змії: блискучі й тривожні. Вона впізнає незнайомця – Ріант Ейнарс. Та сама “срібна ложка” – як прозвав його Панфіл.

— Не холодно? — запитує він.

— Ні, — відповідає вона, звільняючи з удушення ручку рюкзака.

— Тебе підвезти? Ти вся мокра від дощу, та й до зупинки далеко.

Патіссон спостерігає, як краплі капають на машину, і дає ту саму відповідь, додаючи коротке: “Спасибі”, і вже збирається йти, як чує:

— Твоє руде волосся так зачаровує, воно не кучеряве, а навпаки пряме. Це твій натуральний колір? — Ріант ніби доторкається у повітрі волосся дівчини.

— Натуральні, — відповідає вона, розправляючи пальцями волосся.

—  Мокрі, — вимовляє він. — Такі красиві й мокрі. Розумієш, я зустрічав безліч рудих, але таких, як ти – ніколи, — вимовляє брехливі, як вивчений вірш, слова Ейнарс. Він повторював цю брехню безліч разів – іншим дівчатам, таким, як вона. —  У мене є пропозиція, але я розповім її тобі, якщо дозволиш підвезти тебе, — на його вустах вимальовується усмішка чеширського кота.

Єва розглядає форму, вона майже мокра: червоний піджак потемнів, біла сорочка стала напівпрозорою, а зі значка стікають краплі дощу. Її проймає холод, глянувши на чеширського кота, який посміхається, вона погоджується. Від'їжджаючи, чує вдалині: “Єво!!! Стривай!!!” Озирається, намагаючись розгледіти через вікно машини силует, що кликав її.

— Щось побачила? — запитує Ріант.

Патіссон відводить погляд й дивиться на Ейнарса. Його поза закрита: закинута нога на ногу, руки схрещені разом, а спина рівна, як голка. Можна було подумати, що з нею їде не хлопець, а воскова фігура – така нерухома, така застигла. Лише рівне, ледве помітне дихання нагадувало: він живий.

— Ні, просто здалося, — відповідає вона, хоча в глибині душі знає, що це не так. — То що за пропозиція?

Ріант занурює руку в кишеню пуловера, після чого простягає дівчині візитівку. Взявши її, вона бачить безліч зірок всюди та величезний напис “Шлях до зірок”, внизу вказано контакт.

— Я хочу попросити тебе про послугу, — мовить він. — Моя партнерка, з якою повинна була відбутися спільна фотосесія, на жаль, захворіла, — останні слова Ейнарс вимовляє дуже сумно. — І я вважаю, що ти чудово підійдеш для цього. Коли я побачив тебе в театральному клубі, одразу зрозумів, що такий діамант не можна упускати,  — його рука тягнеться до локона рудого волосся, вдихаючи аромат вуличної вогкості. — Твоє волосся так солодко пахне. Я вже бачу, як ми стоїмо разом, на нас падає світло софітів, ідеальні знімки...

Єва вдивляється в кожну зірку на картці. Ріант чекає на відповідь. Чути лише звучання двірників, які розганяють нахабний дощ, що так і норовить проскочити в авто.

— А що за фотосесія? — запитує вона, порушуючи тишу.

Ейнарс зітхає:

— Щось морське, незвичайне. Модельєр поки приховує вбрання. Він такий, можна сказати, “забобонний”. Не любить показувати роботу, поки все до кінця не зробить. Запевняю, ця фотосесія залишиться у твоїй пам’яті надовго.

Він ще щось говорить, але Патіссон його не слухає. У її думках крутиться лише одне слово - “морське”. Вона не може уявити себе в чомусь морському. З дитинства боячись води, дівчина згадує, як тоне, а білий лебідь дивиться на неї згори. Серце стискається, а салон машини ніби зменшується. Єва намагається згадати щось приємне, але в голові тільки очі дівчинки-лебедя. Такі холодні, що, здавалося, торкнися – і обпечешся морозом. Легені немов скручуються воєдино, і вона сильніше стискає візитку в паніці, розглядаючи зірки, нанесені на ній. Проводить пальцем по контуру, намагаючись вхопитися хоча б за якийсь поганий спогад, які літали у неї в думках.

Але як тільки їй вдалося схопитися за одне з них, як воно відразу розлетілося на дрібні уламки... і порожнеча.