Міла. З небес на землю

 — Я Міла… — трохи розгублено проказала. Хотіла ще додати “Квін”, але мені раптом стало соромно за те, що придумала такий дурний псевдонім. — І мені дуже подобаються твої пісні…

Я побачила, як Лука аплодує мені, і не вірила власним очам. Невже це сталося? Він помітив мене, сказав, що заворожений моїм співом. 

Я стояла і усміхалася, немов забула, де знаходжуся, що тут роблю. Вся моя увага була прикута тільки до нього, зараз у всьому світі для мене існував тільки він. Який він гарний, яка в нього чудова усмішка! 

За ці кілька секунд у моїй уяві ми вже подружилися, і навіть заспівали разом…

Але тут встав ще один суддя і сказав:

 — На жаль, Міло, твій вибір пісні був не дуже вдалим. Звичайно, сама пісня гарна, і я розумію, захоплення Луки, але це, так би мовити, трохи негарно  з твого боку — виконувати пісню артиста, який буде в журі. Ти хотіла цим завоювати прихильність Луки, зізнайся? 

Я немов упала з неба на землю. Відчула, що червонію під прискіпливими поглядами трьох суддів.

 — Я не знала, коли готувала пісню… що Лука буде в журі…

Насправді я це знала, і розуміла, що вчинила по-дурному. Налаштувала людей проти себе. Але мені так сподобалася ця пісня, що я тоді на емоціях не могла думати наперед. Я не Олег, який усе планує і намагається передбачити. 

 — Ну і ця пісня не зовсім підходить під твій голос, — докинула ще одна суддя, молода композиторка. — На майбутнє тобі порада більш ретельно підходити до вибору матеріалу для виступів… Але потенціал в тебе є. Будемо чекати тебе в наступному сезоні. Якраз трохи подорослішаєш, станеш більш досвідченою! 

Невже мене виганяють? 

Я в сум’ятті переводила погляд з одного обличчя на інше, хтось був байдужим, хтось співчутливо усміхався, Лука показав мені великий палець, мабуть, хотів підбадьорити. Але в мене на очі навернулися сльози, все розпливалося, я почувалася повною лузеркою. 

Повернулася й пішла до виходу за лаштунки. Там у мене забрали мікрофон, відкріпили номерок з одягу, щось говорили, якась дівчина принесла мені води, а я була немов у прострації. Одна думка кружляла в голові: “Я знову змарнувала свій шанс!”

Тепер уже все. Всі мої мрії закреслено. Адже я пообіцяла батькам, що коли не переможу в шоу, буду вступати на якийсь нудний фах, аби стати такою ж нудною і  пересічною людиною, як вони…

І тепер я вже точно більше ніде і ніколи не зустрінуся з Лукою…

***

Коли я  приїхала додому, то захворіла. В мене піднялась температура, боліло горло, в голові ніби джмелі гули. Я лежала в ліжку, слухняно виконувала всі рекомендації лікаря, а коли батьки починали хвалити мене і переказувати враження знайомих від моїх виступів, я кривилася й відверталася до стіни. 

Не знаю, чи точно мамині подруги і татові колеги дивилися шоу та хвалили мене, чи батьки вигадали це, аби підбадьорити мене і витягнути з депресії.. Але я поринула в апатію, мені не хотілося нічого, я нікуди не ходила, нічим не цікавилася, навіть коли повністю одужала. 

Сиділа вдома й готувалася до ЗНО. Коли мама почала запитувати мене, куди я хочу подавати документи, я сказала — на журналістику.

Вони з татом залишилися задоволені, сказавши, що це гарна професія. 

Правда, вони гадки не мали, що такий мій вибір був зумовлений все тією ж мрією знову зустрітися з Лукою. Я уявляла собі, що колись стану журналістом, що спеціалізується на музиці, і прийду брати в нього інтерв’ю. Задам кілька звичайних запитань, а потім ніби між іншим запитаю: “А ти мене пам’ятаєш? Я Міла!” — “Так, звісно, пам’ятаю, — скаже він. — Ти тоді на шоу класно заспівала мою пісню…” І усміхнеться…

 — А наступного року можеш знову спробувати свої сили в шоу, — я здригнулася, бо в своїх мріях полетіла надто далеко і відволіклася від розмови з мамою про мої подальші життєві плани.

 — Ні, я не хочу, — буркнула і відвернулася. 

 — Чому? У тебе ж гарно виходило…

 — Я ніколи більше не буду співати! — вигукнула я і затулила обличчя руками. 

 — Доню, ну не можна так, у всіх бувають невдачі і поразки… Перемагає той, хто робить висновки і йде далі, — мама, як завжди, почала говорити цитатами із якихось видатних мислителів.

Але я не хотіла більше  відчувати таке гірке розчарування, мені було страшно і некомфортно. 

 — Моє слово “ні” —  це остаточне рішення, — вперто відповіла я.

Мама тільки головою похитала, але наполягати більше не стала…