Міла. Настав день кастингу…

У ніч перед кастингом я не могла заснути. Розуміла, що треба відпочити, щоб не трапилося якогось казусу під час виступу ( наприклад, кілька днів тому мені наснився цей виступ, і як я забула слова і стояла на сцені, розгублено витріщившись у глядацький зал). На щастя, то був лише сон, в реалі ту пісню Бейонсе, яку я вибрала для свого виступу, я знала назубок. Але все одно не могла заспокоїтися, в голову лізли різні тривожні думки. 

Я вкотре передивлялася свій одяг, який вибрала для кастингу, бо починала сумніватися: а може, джинси з топиком — це занадто повсякденно, і треба якусь сукню? Але розклавши по ліжку свій гардероб, бачила, що нічого підходящого в мене немає, і мене охоплювала паніка. Я була впевнена, що точно осоромлюся, що як тільки вийду на сцену, глядачі будуть сміятися і кричати: “Звідки приїхала ця селючка?”

Вже було далеко за північ, як двері рипнули, і до моєї спальні увійшла мама. Вона, видно, побачила, що в мене досі горить світло, і зайшла подивитися, в чому справа. 

 — Міло, ти чого не спиш? — стурбовано спитала вона, роздивляючись увесь той рейвах, який панував у моїй кімнаті. 

 — Мамо, мені немає чого вдягнути на виступ, — мало не плачучи, сказала я. 

 — Ну, оця сукня непогана, — мама взяла червону розкльошену сукню з пояском, яка була однією з моїх улюблених, але до цієї пісня ніяк не пасувала. 

 — Ця не підходить, — я знервовано схопила речі з ліжка і почала як попало запихати їх у шафу. — Нічого не підходить, я осоромлюся там! Покажуть мене по телевізору, а я у джинсах! 

 — Подумаєш, — сказала мама, — що такого в джинсах, що тобі буде соромно? 

 — Скажуть, що я настільки бідна, що не можу купити якісь модні шмотки! 

 — Он Стів Джобс був засновником компанії Apple і одним із найбагатших людей світу, а постійно ходив у джинсах, чорній водолазці і кросівках, — мама погладила мене по руці. — Не в одязі справа, а в тому, наскільки впевнено почувається людина…

 — Мабуть, я просто дуже боюся, — зізналась я.  — Увесь час думаю, може мені не треба було взагалі подаватися на той конкурс? 

 — Ну, я такої думки, що якщо вже почала щось робити, потрібно доводити все до кінця, — серйозно промовила мама.  — Інакше ти сама себе не зможеш поважати. 

 — А якщо всі будуть з мене сміятися? 

 — Насправді більшість людей думають лише про себе, — сказала вона. — Їм цілковито байдуже, що роблять інші люди і в чому вони одягнені. І на віть якщо хтось, побачивши тебе, засміється, то через п’ять хвилин він уже того не пам’ятатиме. Зате ти закриєш свій гештальт, зробиш те, що задумала, і незалежно від того, чи станеш переможцем конкурсу, відчуєш себе сильнішою. Здобудеш досвід. 

Мені стало трохи легше від її слів. 

А ще я подумала, що переживаю більше через те, що на конкурсі може бути Лука, і я боюся, що знову не зможу заговорити з ним, або ляпну якусь дурницю. 

Тут мені в голову прийшла рятівна ідея: я запишу на аркуші паперу те, що потрібно буде сказати йому при зустрічі, і вивчу ці слова напам’ять. Таке рішення дуже захопило мене, і я тільки й чекала, щоб мама швидше пішла до своєї спальні, а я могла спокійно втілити свою ідею в життя…

***

 — Алло, Олег?  Ти де? 

 — Привіт, Міло? Ти на конкурсі? 

Ми заговорили практично одночасно, аж обоє розсміялися. Мені одразу стало веселіше, адже я тут не настільки самотня. 

Людей на кастингу не просто було багато, їх було дуже багато! Мені видали номерок, який потрібно було прикріпити до одягу, і це було число 218, а після мене до жінки, яка роздавала ці номерки, ще була велика черга. 

Незабаром Олег підійшов до мене,  він виявився симпатичним, не дуже високим, але зі спортивною фігурою, трохи кучерявим світлим волоссям і веселими блакитними очима. 

 — Як настрій? — поцікавився він. 

 — Нормально, але трохи страшно, — чесно зізналася я. 

 — То це всім так, — усміхнувся він. — Ти не виключення з правил. 

 — І тобі? Ти ж уже був на кастингу, і проходив далі. 

 — Ото мені ще страшніше, раптом скажуть: “Чого знову приперся, ти нам набрид!” —  Він засміявся. — Та не дивись так на мене, я жартую! 

 — Ну, ти ще можеш жартувати, значить не все так погано, — пробурмотіла я. 

Проте коли кастинг розпочався, і ми спостерігали за всім, що відбувалося в глядацькому залі, на великих екранах, мені стало по-справжньому лячно. 

Тому що судді поводилися досить суворо,  і часто виступ того чи іншого учасника мені подобався, але його відправляли на вихід. Я ж внутрішньо стискалася, бо думала, що сама виступлю, напевне, ще гірше…

І от настала та мить, коли мені довелося вийти на сцену. На мій жаль ( а може, навпаки, на щастя) Луки серед членів журі не було. Я зараз подумала, що раптом би він сидів серед суддів, то я б від розгубленості могла забути всі слова і втекти зі сцени, як тоді, коли ми зустрілися з ним у коридорі телестудії.

Тому, хоча я й мріяла його побачити, я була трохи заспокоєна тим, що Лука не буде оцінювати мій виступ. Може, він побачить мене по телевізору?