Кір. Побороти безнадію.

— Мрія, мрія, я розумію:

Побороти безнадію...

Тільки здатись я не смію,

І з тобою я зумію...

Слова якось самі лягли на музику, написались буквально хвилин за пʼятнадцять... Я не помилився, це дійсно було чисте натхнення. В голові все ще стояв образ світловолосої незнайомки. 

Тоді після концерту я спробував знайти її, та в коментарях під дописом розіграшу було дуже багато дівчат... За аватарками я не впізнав її в жодній з них. Чомусь був упевнений, що знайду, але вийшло як вийшло. 

Та може почувши цю пісню, вона зрозуміє... Хоча, ми бачились всього один раз, що вона зрозуміє?...

Як тільки я придумав мелодію, вирішив записати себе хоча б на телефон, поки було натхнення. Треба завтра ж показати її всім... Хоча, може почати з когось одного, послухати зауваження, доопрацювати її, а потім вже показувати саундменеджерці. З іншого боку, завтра ввечері в нас концерт, тож мене, певно, посварять, якщо покажу нову пісню прямо зараз. Але Натці... Натці можна показати навіть прямо зараз.

Я подивився на годинник: вже була дванадцята ночі... Ну але вона сама казала, що до першої не лягає.

Згадавши ці її слова я все ж подзвонив їй. Пару довгих гудків змусили мене засумніватись, чи була це хороша ідея, але потім Натка таки відповіла:

— Алло? — її голос звучав стурбовано.

— Привіт, не розбудив? Хотів запросити тебе до себе, якщо ти ще не спиш, — прямо сказав я.

— До тебе? — здивовано і аж надто енергійно перепитала Натка.

— Так, я пісню написав, дуже круту, хочу, щоб ти послухала, прийдеш? — запитав я її. 

— Авжеж! — відповіла вона. — Буду за десять хвилин! — сказала і відключилась.

Ну, знаючи її, буде десь за півгодини... Люблять дівчата наводити марафети. Натка саме з таких.

На диво, в двері постукали рівно за десять хвилин. Що це в лісі здохло, що вона прийшла вчасно? 

Я підвівся зі стільця і відкрив двері.

Натка прийшла до мене в тоненькому рожевому шовковому халатику поверх такої самої шовкової піжами. 

Такого я не очікував...

— Нат, ну там же люди ходять, — пробубнів я, закриваючи за нею двері. — А якби менеджерка чи наші побачили? Вони б щось не те про тебе подумали... 

— Дурень, — пробубніла вона. — Я ж поспішала... Ти сказав, що пісню написав, і покликав саме мене, тож...

— Так! — перебив я її. — Вийшло нереально, ходімо, — я схопив її за запʼясток і повів вглиб номеру, до кімнати зі звукоізоляцією.

Потім награв їй мелодію і заспівав все, що написав:

—...І з тобою я зумію, — саме цими словами і завершив. 

— Вау, — в захваті сказала вона, дивлячись мені прямо в очі. — Мене до мурах пробрало... Кірю, це так класно... 

— Правда? Мені теж дуже подобається, здається, це моя найкраща пісня, — я усміхнувся.

Давно мені не було так добре, як зараз. На диво, навіть Натка підтримала... Значить, пісня дійсно хороша, Натка розбирається і в музиці, і в смаках моєї цільової аудиторії. 

— Так, вона найкраща, — прошепотіла Натка, не відводячи від мене погляду і беручи мене за руку.

Дивилась якось... Не так, як зазвичай. Ні, вона і раніше дивилась на мене закоханим поглядом і все таке, але цього разу це було якось... Глибше, чи що. 

— Ну її треба ще трохи доопрацювати, — я усміхнувся, але відвів погляд. 

Натка підтримувала мене і відштовхувати її зараз хоч морально, хоч фізично, наприклад, забрати мою руку з її, певно, буде надто жорстоко. Ми ж в дитинстві часто тримались за руки, тож в цьому нема нічого такого. 

Цікаво, а їй сподобається? Дівчині з Києва. 

Я усміхнувся своїм думкам.

Натка, певно, зрозуміла мою усмішку якось не так, бо раптом я побачив, що вона прикрила очі і потягнулась своїми губами до моїх. Однак я швидко зреагував і встав зі стільця, витягаючи свою руку з її. 

Натка одразу ж розплющила очі. Дивилась на мене з сумом.

— Нато, ми з тобою про це вже не раз говорили, — прямо сказав я. 

—  Я піду... — прошепотіла вона, зіскочивши зі стільця і мало не побігши до виходу... 

В очах у неї стояли сльози, але зупиняти її я не став...

Цієї ночі мені вперше за довгий час було дуже важко заснути...

***

— Кірю, ти сьогодні, як дохла муха! — невдоволено заявив Нік. — А у нас концерт за півгодини!

— Так, дійсно виглядаєш так, ніби зовсім не спав, — злегка стурбовано сказав Міха. 

— Не спалось, — я зітхнув.

— Значить, не треба було брати до рук гітару, — невдоволено сказала менеджерка, яка, схоже, підслухала нас. — Я казала тобі, що якщо побачу синці під очима, то...

— Але я написав нову пісню, — я усміхнувся.