Кір. Мить до осяяння

— Дякую! — чергова фанатка мало не пищала від захвату, цілуючи папірець, на якому я щойно розписався. 

— Тепер моя черга! — наступна в черзі грубо відштовхнула її, а потім мило посміхнулась мені та простягнула блокнот. — Лука, я люблю тебе! 

— Дякую за підтримку, — я усміхнувся і розписався в її блокноті.

Вона щось пропищала, і так і продовжувала стояти навпроти, але секʼюріті ввічливо попросили її відійти й дати пройти наступним.

Так пройшла рівно година, після якої фанаток до нас більше не пускали. Коли ми виходили, то всі вони намагались доторкнутись до нас чи просунути нам блокноти, а я зловив себе на думці, що шукаю поглядом її. Блондинку з Києва... Але її не може тут бути. Ми в Харкові, вона неповнолітня і сама точно з Києва, тож її не може бути й тут. 

Раптом мені подумалось переглянути інстаграм, той самий допис, де було опубліковано переможців розіграшу місць в тій телепередачі, де ми з нею зустрілись. Я подумав, що вона може бути з тих, хто виграв місце, а не купив його. Більшість присутніх саме виграли ті місця... І тільки декілька віп-місць були продані. 

Не довго думаючи, я дістав телефон, але одразу ж почув невдоволений голос менеджерки над вухом:

— Кірю, сховай телефон, це неповага до фанаток.

— Так, пробачте, — зітхнувши, я дійсно сховав мобільний. 

Я раніше ніколи не діставав телефон, поки був в полі зору фанаток, але сьогодні... Я так хотів побачити її... 

Під приводом того, що треба бути ввічливим з фанами, я став озиратись по сторонах і махати їм рукою. Насправді ж поглядом я все ще шукав ту блондинку. Яка була ймовірність того, що вона поїхала б за мною на концерт до іншого міста?... 

Авжеж, я її так і не побачив, і вже за хвилину ми знов були в гримерній. До нас одразу ж підійшли візажисти й почали «знімати» все зайве. 

«Певно, ми з нею навряд побачимось ще раз», — подумалось мені. 

І від цієї думки чомусь стало сумно...

***

Коли ми приїхали до готелю, я випросив у менеджерки гітару. Нам завжди замовляли номера зі звукоізоляцією, тож я міг грати в будь-який час доби та не боятись розбудити когось чи щось подібне. Менеджерка не хотіла її давати: зазвичай одразу після концерту нам суворо забороняли якось напружуватись, але я вперся і стояв на своєму, доки вона не здалась.

— Кірю, тобі треба відпочити, — сказала Натка, яка спостерігала за тим, як я дотиснув менеджерку.

— Я хочу грати, — вперто сказав я. — Відчуваю натхнення.

— Натхнення? — здивувалася вона. 

— Ось твоя гітара, — в розмову втрутилась наша менеджерка, яка саме простягнула мені мій інструмент. — Але якщо завтра під твоїми очима буде хоч один синець від втоми, не сподівайся, що я дозволю це знов. 

— Домовились, — я кивнув і забрав гітару.

Аж руки чесались... Хотілось створити абсолютно нову мелодію, щось несхоже ні на що інше, щось абсолютно нове і для мене, і для світу...

Швидко пішов у напрямку свого номера. Дихання перехопило, серце билось швидше, ніж зазвичай...

— Кірю, стій! — почув я з-за спини голос Натки. — Я ж розмовляла з тобою! — додала вона, порівнявшись зі мною. 

— Я вже сказав, хочу грати, — прямо сказав я, швидко рухаючись до свого номера. 

У мене давно не було такого сильного бажання щось зіграти... Це було дуже хвилююче і я боявся втратити це відчуття через надокучливу Натку. 

— Але Кірю...

Вже за мить я відчиняв свій номер:

— Зустрінемось завтра, — коротко сказав я і ступив до свого номера, одразу закривши за собою двері.

Швидко, дуже швидко пішов всередину.

Серце калатало, як шалене. 

Секунда — і я вже відкрив футляр і сів на стілець. Швидко зіграв пару акордів, трохи підтягнув струни, а потім почав підбирати лади. 

В голові крутились слова, я відчував що вони десь прямо тут, в моїй голові,, так само як і відчував мелодію, але все ніяк не міг зловити... Це було дуже дивне, нове й цікаве відчуття. 

Натхнення? Це воно, правда? Чи це мить перед тим, як мене осяє? 

Я прикрив очі й вирішив просто довіритись інстинктам, вивільняючи з моєї гітари перші звуки. Так, це саме воно, це та пісня, яку я шукав... Тепер все точно буде інакше...