Міла. Довгоочікуваний дзвінок.

 — А навіщо тобі цей запис? 

Свят або тупив, або вчора неуважно мене читав.  Я знову повторила свою версію про те, що займаюся на онлайн курсах з вокалу, і це домашнє завдання. 

 — То що, ти щоразу будеш мене припахувати тебе знімати? — напружився він. 

 — Ні, я потім куплю собі штатив і буду сама розбиратися, — не буду ж я йому пояснювати, що далі, як усе буде добре, я проходитиму кастинг в реалі, тож у записах більше потреби не буде. 

 — Ясно, бо я думав, що може, ти на якийсь конкурс хочеш, — протягнув він.

Я поспішила запевнити, що  ні в яких конкурсах з ним конкурувати не буду ( хоч і знала, що це неправда). Але може, Свят ще й передумає йти на “Нову зірку”, вірніше, може його мама вигадає щось інше…

***

Хоча я й дуже хвилювалася, адже ми домовилися, що повторного запису не буде, все вийшло досить пристойно. Свят перекинув мені файл із піснею, і як тільки я залишилася сама, то тут же завантажила її до свого кабінету на сайті шоу. 

Потім ходила і кожні п’ять хвилин зазирала, чи не прийде мені відповідь. А взагалі, там має бути якась відповідь? Чи може, мені зателефонують? 

Я уявляла, як відповідаю на виклик, і чую в слухавці урочистий голос: “Вітаю! Ви пройшли до першого відбіркового туру шоу “Нова зірка”!”

Я так очікувала цього дзвінка, що і спала, і їла з телефоном у руках, аж навіть мама пригрозила, що забере його в мене і сховає, тоді я просто стала носити його в кишені. 

Але минув день, три дні, тиждень, а ніякої відповіді я не отримала. 

Я не знала, що робити. Можливо, мій запис десь загубився, або його не помітили? Надіслати ще раз? Чи чекати далі, а то раптом організатори подумають, що я занадто надокучлива? 

Так минуло ще кілька днів. Я щоранку твердо вирішувала, що от якщо сьогодні не отримаю відповіді, то наступного дня напишу організаторам чи зателефоную на “гарячу лінію” і спитаю, що там із моїм відео. 

Але коли наставав наступний день, мені ставало страшно, і я казала, що от завтра точно зателефоную… Я не боялася звертатися до організаторів, як це могло видатися зі сторони. Просто мені було лячно отримати суху відповідь: “Вибачте, ви нам не підходите”. 

І невідомо, що було  б більш тяжким для мене: категорична відмова чи це постійне очікування, що вимотувало нерви і робило мене дратівливою і сердитою…

***

Цієї суботи мене запросила на День народження подруга Аня. Ми зібралися в неї вдома ще з кількома дівчатами й хлопцями, а її батьки пішли в кіно, щоб ми могли повеселитися без стороннього нагляду. 

Святкування було в самому розпалі, голосно грала музика, ми влаштували міні-дискотеку, таку, що навіть сусіди знизу стукали по батареях, але ми на те не дуже зважали. І тут у мене в кишені озвався телефон. 

Я дістала мобільник і поглянула на екран, побачила якийсь незнайомий номер і відразу вискочила з квартири й вибігла на сходовий майданчик. 

 — Алло, — мій голос звучав мабуть так, наче я щойно пробігла марафонську дистанцію. 

 — Доброго дня, — почувся у слухавці жіночий голос, — Це Людмила Коваленко? 

 — Так, — видихнула я, відчуваючи, як по спині аж ознобом сипнуло. 

 — Вас турбує адміністратор конкурсу “Нова зірка”, мене звуть Ярослава, — сказала жінка. — Людмило, ви мене чуєте? 

 — Так, — пискнула я. 

 — Добре, бо щось зв’язок поганий, наче  якийсь шум на лінії. 

Той шум, то мабуть були звуки року, які долітали з-за зачинених дверей Аніної квартири. Я бігцем спустилася ще на один проліт сходів униз. 

 — Так краще чути? — запитала схвильовано. 

 — О, значно краще! Запрошуємо вас на кастинг, який відбудеться через два тижні… — вона назвала місце і час кастингу, а я не могла повірити, що все це відбувається насправді. 

Повз мене пройшла якась літня жінка з собачкою на повідку, підозріло на мене оглянулася, мабуть їй не сподобався вираз мого обличчя.

Але я ні на що і ні на кого зараз зважати не могла, окрім того факту, що я пройшла перший тур, і тепер зможу заспівати перед журі конкурсу. Тепер я вже точно постараюся, щоб усе було на висоті. Буду тренуватися день і ніч! 

Обов’язково зроблю все, щоб бути такою, як Лука! 

Я забігла до Аніної квартири, схопила свого наплічника, що валявся на комоді в передпокої, зняла з вішака куртку і швидко стала взувати кросівки. 

Цієї миті з зали, де продовжували відриватися мої однокласники, визирнула Аня: 

 — Міло, ти куди? — здивовано спитала вона. — Ми ще торт не їли! 

 — Вибач, Ань, мені дуже треба, — протарабанила я, застібаючи куртку. — Непередбачувані обставини виникли.

 — Батьки дзвонили чи що? — розуміючи спитала вона. 

Я кивнула головою. 

Про конкурс я поки що вирішила нікому не розповідати. Хай для всіх буде сюрприз, коли я його виграю! 

А що я стану переможницею, я вже майже не сумнівалася..