Кір. Ти ще пошкодуєш про свої слова!

— Обіцяю, Кірю, я завжди буду на твоєму боці, — сказала Натка, коли ми вже підійшли до будинку.

Я на це лише зітхнув.

Коли ми увійшли, батьки сиділи у вітальні, а мала займалась на фортепіано на другому поверсі. Приємна музика лунала всім будинком. Я подумав, що теж хотів би зараз сісти за фоно або гітару і написати щось справжнє. 

— О, повернувся, — хмикнула мама. — Ну добре, — вона подивилась на Натку та усміхнулась. — Наташо, дякую, що привела його.

— Нема за що, — Натка усміхнулась мамі у відповідь. 

Я лише хмикнув. 

— Піду нагору, — сказав я і пішов до сходів.

— Хіба в тебе не гості? — звернувся до мене батько. — Неввічливо йти нагору, коли хтось до тебе прийшов.

— Мені хочеться грати, іду нагору, — повторив я і пішов сходами на другий поверх. 

Батьки більше нічого не казали, а може, я просто не чув. 

Коли піднявся на другий поверх, то спершу зайшов до кімнати з фортепіано, де грала Віка. Те, з яким захопленням вона займалась, викликало усмішку. Мені теж хотілося повернути це почуття... Ту радість і натхнення, які я відчував, коли писав свою музику.

— О, Кірю, ти тут! — Віка перервалась і усміхнулась мені. — Я написала нову пісеньку!

— Вона дуже весела, мені подобається, — я підійшов до фоно і почав награвати мелодію, яку придумала сестра, але додаючи їй глибини додатковими акордами. — Отут можна посилити, як тобі?

— Клас! Саме так я і чула її в голові! — з захопленням сказала сестра. — Кірю, ти такий класний! — вона кинулась обіймати мене. — Хочу бути, як ти!

— Ви такі милі, — почув я голос Натки зі входу до кімнати й одразу ж обернувся на неї.

Вона саме ховала мобільний до кишені. 

— Ти що, фоткала нас? — запитав я.

— Для інстаграму групи. В мене ж теж є пароль, забув? Ти рідко робиш фото і виставляєш щось, а фанати чекають, — Натка усміхнулась. — На цьому фото ти такий щасливий... 

— Наташо, а ти кохаєш мого братика? — безпардонно влізла в розмову Віка. 

— Так, — кивнула вона ніби як Віці, а сама дивилась мені в очі. — Кохаю.

— Братику, то ти що — одружишся з Наталею? — тепер Віка подивилась на мене. Виглядала засмученою. — Не хочу, щоб ти одружувався з кимось, окрім мене!

— Ну брат та сестра не можуть одружитись, — Натка усміхнулась. 

— І тому я назавжди залишусь холостяком, — я підхопив малу на руки та закружляв. — Я завжди буду твоїм братиком, Віко!

— От і добре! — заявила мала, а потім показала Натці язика.

Я розсміявся. Натка теж усміхалась.

— Віко, ти ж розумієш, що він жартує, правда? — Натка підійшла до нас. — Рано чи пізно він все одно зʼїде з цього будинку, потім почне з кимось зустрічатись, потім одружиться, заведе дітей...

— А може ти не будеш вирішувати за мене, га, Нато? — я злегка насупився. — Я дійсно не збираюсь одружуватись. З цим багато мороки. Хіба що вже тоді, коли завершу карʼєру. А це буде точно не скоро і  я одружусь точно не з музиканткою.

— О, до того моменту я виросту і сама стану твоєю дружиною! — весело сказала Віка. — Це ж буде не раніше, ніж років через десять-пʼятнадцять! Я хочу, щоб братик завжди був тільки мій!

— Ну я дійсно назавжди залишусь тільки твоїм братом, Ві, — я усміхнувся. — Обіцяю, це ніколи не зміниться...

***

— Чому ти так сказав?... — запитала Натка тоді, коли я вже проводжав її додому, як веліли батьки.

— Про що ти? — не зрозумів я.

— Ти сказав, що не збираєшся одружуватись та ще й з музиканткою?... — вона зазирнула мені в очі. — Спеціально, щоб вдарити мене по болючому місцю? Ти ж знаєш, як давно і сильно я кохаю тебе!

— Так само як і ти знаєш, що ми ніколи не будемо разом, — я знизав плечима. — Я казав тобі це багато разів.

— Але якби ти хоча б дав мені шанс... Що тобі не подобається?.. Хіба в мене погана фігура, чи зовнішність, може, я зла і не підтримую тебе? — запитала вона, зазирнувши мені в очі. 

— При чому тут шанс... Якщо я нічого не відчуваю, то не відчуваю, і зробити з цим нічого не можу, та й не хочу, — прямо сказав я. — Кохання хіба вимірюється зовнішністю і фігурою? 

Про підтримку я промовчав. Натка, певно, дійсно вірила, що підтримує мене, але це не скасовувало того факту, що вона мене зовсім не розуміла і ця її підтримка була завжди невлад. Навіть слова незнайомки в коридорі для мене дорожчі... Бо вони були саме тим, що я так хотів почути від близьких, але так і не почув. 

І чому я зараз згадав ту білявку?... Цікаво... 

— Ти... Ти спеціально це кажеш! — на її очі раптом навернулись сльози. — Знаєш, Кірю, ти жорстокий, дуже жорстокий! От візьму і розлюблю тебе! Будеш ще лікті кусати! 

— Нато, я буду тільки радий, якщо це станеться, — я зітхнув. — Повір, я бажаю тобі добра і щастя, ти важлива для мене людина, але тільки як подруга дитинства, більшого між нами не було і бути не може.