Міла. Хочете втратити шанс? Спитайте мене як

Того вечора замість того, щоб робити домашні завдання, я знову сиділа в соцмережах. Гортала сторінку групи “Мейджор” у Фейсбук, розглядала фото з концертів, потім перебралася в Інстаграм. І там побачила той конкурс. Потрібно було відстежувати сторінку ( ха, я вже була два роки на неї підписана), а також написати коментар до допису і зробити репост у сторіс. І тоді можна було виграти квиток на запис телепередачі за участю “Мейджорів”. Я ніколи нічого такого не вигравала, але вирішила спробувати. Адже це був хоч і крихітний, та все ж шанс. 

Шанс побачити Луку вживу, а може навіть підійти і познайомитися з ним. Бо інакше де я його могла зустріти? Він жив у столиці, а навіть якби я туди переїхала, то навряд чи мій улюбленець просто  ходив вулицями чи їздив у громадському транспорті… У нього був свій світ, відмінний від мого, і в мене були дуже мізерні шанси туди потрапити…

І все ж, диво сталося!  Я дізналася про свій виграш через три дні, на шкільній перерві. Побачила сповіщення на телефоні і зайшла в Дірект, а там побачила запрошення на телестудію. Це просто не вкладалося в голові! Здається, я навіть скрикнула від радості. 

 — Міло, ти чого? — спитала моя однокласниця Катя. 

 — Я виграла! Виграла! — мені бракувало слів, аби висловити свої емоції. 

 — Що ти виграла? Гроші? Ноут? Айфон? — Катині очі загорілися. 

 — Квиток на запис інтерв’ю з “Мейджорами”! — вигукнула я в захваті. 

Та Катя лише знизала плечима. 

 — А, квиток, ну, круто… — дізнавшись, що це не якийсь дорогий приз, вона втратила до мене інтерес. 

Але я б можливість зустрітися зі своїм кумиром не проміняла навіть на мільйон доларів, не те що на якийсь комп чи телефон. 

Я відчула себе страшною багачкою, дуже везучою людиною, і була впевнена: тепер “чорна смуга” в моєму житті закінчиться, і , почнеться смуга успіхів. Може, мені вдасться якось там заспівати, і Лука почує, який у мене класний голос, і запросить виступати з ними… ну, як бек-вокалістку, наприклад…

В глибині душі я розуміла, що нічого такого не буде, батьки мене не пустять, а я ще неповнолітня, вісімнадцять мені виповниться тільки в серпні…Та й треба готуватися до ЗНО, вступу… Але хотілося помріяти, і я мріяла. 

Добре продумала план, адже мені потрібно було поїхати в Київ, і то без батьків. Бо ще б не вистачало, щоб там за мною назирці ходила мама. Для того я придумала версію, що наш гурток на чолі з Марією Євгеніївною їде на черговий конкурс. Ми так їздили і раніше, тож у мами  сумнівів не виникло. Добре, що я їй не сказала про те, що насправді покинула гурток. 

Запис інтерв’ю мав відбуватися удень, так що я встигала повернутися назад, ще не буде пізно. Гроші в мене теж були — хрещені подарували на день народження, я відкладала, щоб купити новий ноут, але обійдуся, старий ще так-сяк працює. 

Тепер треба було подумати, що мені одягнути. Перебрала увесь свій гардероб, і все забракувала. Мені хотілося виглядати так круто, щоб одразу вразити Луку в саме серце. Тому я пішла по магазинах. В одній крамниці одягу побачила дуже красиву сукню — чорну, розшиту блискітками. Я любила чорний одяг, хоча мама його терпіти не могла і  купувала мені речі пастельних кольорів. 

Але тут уже мене було не спинити, і частина моєї “заначки” була витрачена на цю розкішну сукню. 

Нарешті час “Х” настав, і от я сиділа в маршрутці, яка прямувала до столиці. В Києві я була багато разів, але жодного разу сама, тож було трохи страшнувато. Чи не заблукаю я, чи втраплю на студію? Правда, дівчина-організатор, з якою я розмовляла по телефону, детально розповіла, на якій станції метро виходити, на яку маршрутку далі сісти, на якій зупинці вийти… І все ж я трохи побоювалася, що раптом щось піде не так, і я не потраплю на запис. Було б у сто разів образливіше, якби це сталося зараз, коли я майже поряд зі своєю метою…

***

Але, на щастя, не сталося нічого надзвичайного — ні ДТП, ні землетрусу, телестудію не замінували, і я не проїхала зайву зупинку… я потрапила на зйомки вчасно і коли вони розпочалися, вже сиділа в залі разом із такими ж вболівальницями, як я. Так, тут переважно буди дівчата мого віку, або може, трохи старші. Хлопців чи дорослих людей буквально кілька чоловік. Мій ентузіазм трохи погас, коли я побачила, що від підвищення всередині зали, де стояли дивани, на яких мали сидіти учасники шоу, нас відділяло чимало місця, а ще там було багато людей з камерами, якогось допоміжного персоналу, і за ними навіть не дуже добре було видно й чути, що відбувається на сцені. 

Я ж думала, що ми будемо поряд із музикантами, зможемо задавати їм запитання, брати автографи. А виявилося, що вони й тут за межами нашої досяжності. Втім, як сказала дівчина, яка проводила з нами інструктаж, розповідаючи. коли ми маємо аплодувати, коли щось вигукувати, а коли мовчати — після закінчення зйомок ми зможемо зробити спільне фото з “Мейджорами”.

При цих її словах дівчата-глядачки пожвавилися, почали тупати ногами і пищати, а мені стало навіть трохи соромно за них. Що я тут роблю? Це якісь трохи стрьомні фанатки, і якщо вони обступлять Луку, то я точно залишуся десь на периферії… 

Але тут до студії зайшли учасники шоу, і я вмить забула про свої побоювання. Я бачила живого Луку, хай і здалеку, але в реалі він був ще красивіший, ніж на фото! І такий веселий, енергійний! Якби я не була й так закохана в нього по самі вуха, то тепер, мабуть, закохалася б ще більше…