Міла. Мій кумир

Я відчинила двері своїм ключем. Добре, що батьки до шостої на роботі, тож ніхто не буде запитувати, чому в мене такий кислий вираз обличчя, і не говоритиме, щоб я сідала за уроки, бо одинадцятий клас — це не жарти, попереду ЗНО і все таке…

Кинула набридлий наплічник прямо в передпокої, роззулася і пройшла до своєї кімнати. Мною заволоділа така апатія, що навіть переодягнутися  у домашній одяг не було сил. Я лягла горілиць на ліжко і подивилася на стіну переді мною. 

На серці відразу потеплішало, як було завжди, коли я бачила Луку. У цього співака я була закохана вже два роки. Як тільки побачила по телевізору перший кліп за його участю, то відразу кинулася шукати в інтернеті усі його пісні, будь-яку інформацію про нього та гурт “Мейджор”, в якому він співав. 

Він такий класний! Я іноді уявляла, які щасливі дівчата, які ходили з ним в один клас, бачили його щодня, розмовляли з ним… Хоча він уже закінчив школу і вчився в універі, але, як розповідав у своїх інтерв’ю, через постійні концерти та турне однокурсники бачили його лише під час сесій. Але ж все одно бачили… Ех… Я ж могла милуватися тільки плакатом на стіні і без кінця слухати його музику. 

 — Знаєш, Лука, — сказала я, дивлячись на плакат. — Життя — така хрінова штука. Думаєш, що все добре, а потім раз — і все летить шкереберть. Я ж пішла на той гурток, бо  думала, що буду їздити на різні конкурси, виступати, мене, може, помітить якийсь продюсер… Я стану співачкою, хай не такою крутою, як ти… Але все одно буду крутитися в цій вашій тусівці. А потім рано чи пізно все ж зустріну тебе. І тоді зроблю все, щоб ти також закохався в мене! Тому що ми створені одне для одного! 

Лука дивився на мене з плаката і усміхався. Я так любила цю його усмішку, мені здавалося, що він  підбадьорював мене, щоб я не опускала рук. Але що робити, як вони самі опускаються? 

Марія Євгеніївна одразу не злюбила мене, вона казала, що я занадто язиката і про все маю власну думку, яку неодмінно хочу донести до інших. Але в мене просто з дитинства було підвищене бажання справедливості, мене дуже засмучувало, коли хтось поводився нечесно.

А в тому гуртку чесного не було нічого. Всі найкращі пісні і участь у всіх конкурсах незмінно діставалися Святу, а решта учасників були як свита в короля, і від того, які в них стосунки із Святом, залежало, чи будуть вони виступати, чи даватимуть їм нормальні пісні, а не якісь дитячі…

Колись я поскаржилася мамі на те, що Марія Євгеніївна чинить нечесно, просуваючи всюди свого сина, але мама відповіла, що у великому шоу-бізнесі все ще гірше, і якщо я так хочу стати співачкою, то маю до цього звикати з пелюшок. 

— Якщо в тебе немає блату, ти не зможеш стати артисткою, — приєднався до неї тато. — Будеш десь сільським клубом керувати, воно тобі треба? Краще йди вчитися на бухгалтера, це така робота, що скрізь треба. Або на вчителя, будеш сама, як та Марія Євгеніївна!

Він розсміявся, певно, вважаючи дуже дотепним те, що тоді сказав. Але я так не думала. Я не хотіла бути такою, як Марія Євгеніївна. Я хотіла бути такою, як Лука! 

***

Співати я почала ще в ранньому дитинстві. Мама казала, що навіть сидячи на горщику, я підспівувала артистам, які в цей час виступали по телевізору. 

Коли мене залишали саму вдома ( а це було частенько, бо я постійно хворіла, навіть у школу пішла на рік пізніше, не в шість, а в сім), моїм улюбленим заняттям було одягнути мамину нічну сорочку, взяти в руки щітку для волосся, як мікрофон, і співати перед дзеркалом. Іноді я ще робила зачіску з колготок: одягала їх на голову, а з холош, що звисали донизу, заплітала косу. 

І в такому вигляді, ще взувши мамині босоніжки на підборах, дефілювала перед дзеркалом і співала пісні популярних "зірок" естради. 

Перша слава прийшла до мене в шість років, коли я, гуляючи в дворі, сіла на гойдалку, почала розгойдуватися і голосно співати "Є дівчата для роботи, а є для любові". 

Це якраз було в вечірній час, коли багато матусь гуляли з дітьми на майданчику, а інші поверталися з роботи, пенсіонери сиділи на лавочках… Всі дивилися на мене і сміялись, а я була щаслива, і співала ще голосніше. Аж поки мама, що саме поверталася з роботи, не почула цей "концерт". Вона підійшла, зняла мене з гойдалки і повела за руку додому, відчитуючи, що чемні дівчатка так не поводяться, що їй соромно за мене, що я заважаю людям своїм горланням…

У мене сльози наверталися на очі, але я вперто мовчала, дивлячись в підлогу. Я ж бачила, що людям мій "виступ" сподобався, ніхто не був сердитий, навпаки, всі сміялися. То чому мама сказала, що я їм заважала? Мабуть, вона просто заздрить, бо сама не вміє так гарно співати…

Другим випробуванням для мого таланту стали шкільні уроки музики. Вчитель у нас був молодий, але якийсь ніби переляканий. Він розучував з нами нудні пісеньки і постійно казав мені, щоб я співала тихіше, бо чути тільки мене, а треба, щоб голоси лунали гармонійно. 

Потім він організував хор, з яким я виступала на шкільних оглядах художньої самодіяльності. Солісткою в цьому хорі була наша староста Оленка. Вона співала непогано, але тихо, і я знову її перекрикувала. Зрештою вчитель сказав мені просто стояти і відкривати рота, наче я співаю. 

Я образилася, і перестала ходити в хор. Тікала з уроків музики, через що мала неприємності. Навіть маму викликали до школи, після чого вона влаштувала мені "розбір польотів".