Міла. Перше велике розчарування

Я не повірила своїм вухам. Дивилася на викладачку вокалу Марію Євгеніївну, наче сподівалася, що вона зараз широко посміхнеться і скаже: “Перше квітня, брехня всесвітня!”

Але надворі був не квітень, а жовтень, а Марія Євгеніївна залишалася серйозною. 

 — Я не буду брати участь у конкурсі? Але чому? — мій голос затремтів від обурення. 

 — Я вирішила, що в дуеті зі Святославом буде краще звучати Іринка, — скоромовкою проговорила викладачка. 

 — Але ми вже два тижні репетирували зі Святославом, а конкурс через тиждень…

 — Не засмучуйся, Міло, — Марія Євгеніївна фальшиво усміхнулася і поплескала мене по плечу. — Якщо хочеш, можу поставити тебе третьою у гурт “Веснянки”, бо там одна учасниця виїздить за кордон з батьками. Тобі там сподобається! Це дуже круто — співати народні пісні!

Я не хотіла співати народні пісні і бути третьою учасницею гурту, про який ніхто не знав і навряд чи дізнається. Але дивлячись на її заклопотане обличчя, розуміла, що моя доля все одно вже вирішена. Співати дуетом із Святославом мені більше не доведеться. Ну, тоді я можу сказати все, що про це думаю, раз мені вже втрачати нічого…

 — А може, ви вибрали Іру не тому, що вона “краще звучить”, а тому, що її батько мер міста? — запитала я. 

Очі  керівнички нашого вокального гуртка округлилися. 

 — Що ти собі дозволяєш, Людмило? Здається, в тебе вже починається зоряна хвороба! Світ не обертається навколо тебе, пора б уже все зрозуміти, адже ти не маленька! 

“Так, світ не обертається навколо мене, а лише навколо вашого синочка Святослава,” — хотілося сказати мені, але я вчасно схаменулася. 

Всі знали, що за свого Святика Марія Євгеніївна кого завгодно порве на шматки. Вона любила сина якоюсь надмірною любов’ю, постійно викладала в соцмережах грамоти і кубки, які він збирав на різних змаганнях, і щиро вважала його генієм. Хоча голос у Святика був такий собі. Він мав хороший музичний слух, був досить артистичний, але щоб дійсно стати класним співаком, цього було замало. Та з групою підтримки у вигляді люблячої матусі він, певно, далеко піде. А тепер ще й в дуеті з донькою мера… Дарма, що вона взагалі погано співає, тільки пищить, як миша в мишоловці…

 — Але це несправедливо, — тихо сказала я. — Я сама написала цю пісню, а тепер ви ж відсторонюєте мене від її виконання!

 — Ну так, слова твої, але вони були недосконалі, — затараторила викладачка. — Я все переробила заново, там в деяких місцях не було ні рими, ні ритму. А музику написав Святик! 

Я знала, що вона сама поклала мій вірш на музику, бо Святик до того був нездатний. Але що їй доводити? 

Підвелася і пішла до виходу з кабінету. 

 — Людмило, то ти будеш репетирувати з “Веснянками”? — почулося за моєю спиною. 

 — Ні, — буркнула я не обертаючись. 

 — Добре, якщо передумаєш, то приходь, — поблажливо сказала Марія Євгеніївна, але я вже зачиняла двері. 

Стоячи в фойє Центру творчості, вдихнула знайомий запах. Технічка недавно вимила підлогу і пахло вологим лінолеумом, трохи пилом, деревом від старого рояля, на якому вже ніхто не грав, і він стояв тут просто для краси. 

Трохи віддихалася, заспокоїлась, і вийшла на подвір’я, тягнучи за собою набитий підручниками і зошитами наплічник. 

На лавці під величезною ялиною сидів Святик і грав у гру на телефоні. 

Побачивши мене, сховав мобільник і спитав: 

 — Ну що? 

 — Нічого, — буркнула я, сідаючи поряд із ним. — Будеш співати з Іркою Безуглою. 

Свят байдуже знизав плечима. Він взагалі, здавалося, не мав власної думки, за нього все вирішувала мама. “Мабуть, навіть які труси вдягати, вона йому підказує”, — подумала я і усміхнулася. 

Може, все й на краще. 

 — Іркин батько купив у нашу студію колонки, — змовницьким тоном повідомив Свят. 

 — Ну й тепер осоромишся за ті колонки, — сказала я. — Бо вона не вміє співати!

 — Мама навчить, — він знову дістав телефон і став там щось шукати. — І не таких дресирувала…

 — Ну тоді чао, — сказала я, встаючи з лавки. — Я більше у вашому цирку виступати не збираюся! 

 — Міло, ти чого? — очі Свята округлилися, і в цю мить він був дуже схожий на свою матінку. — Ну в цьому конкурсі не братимеш участь, візьмеш у наступному! Сольно щось заспіваєш! 

 — Не хочу, — відрізала я.  — Якщо й буду десь брати участь, то без цього дебільного гуртка! 

Коли я йшла через парк, відчула, що очі в мене на мокрому місці. Не так шкодувала за втраченою можливістю виступити на конкурсі, як за піснею, яку безжалісно пошматувала Марія Євгеніївна, навіть не спитавши в мене дозволу. 

“Ну нічого! Я напишу ще крутіші пісні і всім вам покажу! Буду така ж відома, як Лука!” — думала я, прямуючи додому, а сльози все зрадницьки котилися й котилися по щоках…