Я не повірила своїм вухам. Дивилася на викладачку вокалу Марію Євгеніївну, наче сподівалася, що вона зараз широко посміхнеться і скаже: “Перше квітня, брехня всесвітня!”
Але надворі був не квітень, а жовтень, а Марія Євгеніївна залишалася серйозною.
— Я не буду брати участь у конкурсі? Але чому? — мій голос затремтів від обурення.
— Я вирішила, що в дуеті зі Святославом буде краще звучати Іринка, — скоромовкою проговорила викладачка.
— Але ми вже два тижні репетирували зі Святославом, а конкурс через тиждень…
— Не засмучуйся, Міло, — Марія Євгеніївна фальшиво усміхнулася і поплескала мене по плечу. — Якщо хочеш, можу поставити тебе третьою у гурт “Веснянки”, бо там одна учасниця виїздить за кордон з батьками. Тобі там сподобається! Це дуже круто — співати народні пісні!
Я не хотіла співати народні пісні і бути третьою учасницею гурту, про який ніхто не знав і навряд чи дізнається. Але дивлячись на її заклопотане обличчя, розуміла, що моя доля все одно вже вирішена. Співати дуетом із Святославом мені більше не доведеться. Ну, тоді я можу сказати все, що про це думаю, раз мені вже втрачати нічого…
— А може, ви вибрали Іру не тому, що вона “краще звучить”, а тому, що її батько мер міста? — запитала я.
Очі керівнички нашого вокального гуртка округлилися.
— Що ти собі дозволяєш, Людмило? Здається, в тебе вже починається зоряна хвороба! Світ не обертається навколо тебе, пора б уже все зрозуміти, адже ти не маленька!
“Так, світ не обертається навколо мене, а лише навколо вашого синочка Святослава,” — хотілося сказати мені, але я вчасно схаменулася.
Всі знали, що за свого Святика Марія Євгеніївна кого завгодно порве на шматки. Вона любила сина якоюсь надмірною любов’ю, постійно викладала в соцмережах грамоти і кубки, які він збирав на різних змаганнях, і щиро вважала його генієм. Хоча голос у Святика був такий собі. Він мав хороший музичний слух, був досить артистичний, але щоб дійсно стати класним співаком, цього було замало. Та з групою підтримки у вигляді люблячої матусі він, певно, далеко піде. А тепер ще й в дуеті з донькою мера… Дарма, що вона взагалі погано співає, тільки пищить, як миша в мишоловці…
— Але це несправедливо, — тихо сказала я. — Я сама написала цю пісню, а тепер ви ж відсторонюєте мене від її виконання!
— Ну так, слова твої, але вони були недосконалі, — затараторила викладачка. — Я все переробила заново, там в деяких місцях не було ні рими, ні ритму. А музику написав Святик!
Я знала, що вона сама поклала мій вірш на музику, бо Святик до того був нездатний. Але що їй доводити?
Підвелася і пішла до виходу з кабінету.
— Людмило, то ти будеш репетирувати з “Веснянками”? — почулося за моєю спиною.
— Ні, — буркнула я не обертаючись.
— Добре, якщо передумаєш, то приходь, — поблажливо сказала Марія Євгеніївна, але я вже зачиняла двері.
Стоячи в фойє Центру творчості, вдихнула знайомий запах. Технічка недавно вимила підлогу і пахло вологим лінолеумом, трохи пилом, деревом від старого рояля, на якому вже ніхто не грав, і він стояв тут просто для краси.
Трохи віддихалася, заспокоїлась, і вийшла на подвір’я, тягнучи за собою набитий підручниками і зошитами наплічник.
На лавці під величезною ялиною сидів Святик і грав у гру на телефоні.
Побачивши мене, сховав мобільник і спитав:
— Ну що?
— Нічого, — буркнула я, сідаючи поряд із ним. — Будеш співати з Іркою Безуглою.
Свят байдуже знизав плечима. Він взагалі, здавалося, не мав власної думки, за нього все вирішувала мама. “Мабуть, навіть які труси вдягати, вона йому підказує”, — подумала я і усміхнулася.
Може, все й на краще.
— Іркин батько купив у нашу студію колонки, — змовницьким тоном повідомив Свят.
— Ну й тепер осоромишся за ті колонки, — сказала я. — Бо вона не вміє співати!
— Мама навчить, — він знову дістав телефон і став там щось шукати. — І не таких дресирувала…
— Ну тоді чао, — сказала я, встаючи з лавки. — Я більше у вашому цирку виступати не збираюся!
— Міло, ти чого? — очі Свята округлилися, і в цю мить він був дуже схожий на свою матінку. — Ну в цьому конкурсі не братимеш участь, візьмеш у наступному! Сольно щось заспіваєш!
— Не хочу, — відрізала я. — Якщо й буду десь брати участь, то без цього дебільного гуртка!
Коли я йшла через парк, відчула, що очі в мене на мокрому місці. Не так шкодувала за втраченою можливістю виступити на конкурсі, як за піснею, яку безжалісно пошматувала Марія Євгеніївна, навіть не спитавши в мене дозволу.
“Ну нічого! Я напишу ще крутіші пісні і всім вам покажу! Буду така ж відома, як Лука!” — думала я, прямуючи додому, а сльози все зрадницьки котилися й котилися по щоках…