Розділ 1 «Той самий день»

Пронизливий вереск пройшовся холодними стінами інституту. Він пробрався до самісіньких кісточок, змушуючи серце схвильовано битися. Ми негайно схопилися на ноги. Наші руки тремтіли від нерозуміння того, що відбувається. Крик змусив кожного відставити їжу, відкласти книжки та вслухатися в тривожні звуки. 
Першими зреагували я, Алекс, Том, Деніз і Саманта.
Ми першими дісталися до місця події, але перед тим як відчинити двері жіночої вбиральні, ми одночасно перезирнулися. Наші погляди видавали чистий жах.
За дверима чекало щось невідоме, хоча ми вже здогадувалися, що там побачимо. В повітрі зависла гнітюча тиша, здавалося, навіть світло ламп тьмяніло від напруги.
Я відчула, як мої долоні спітніли, а серце почало битися так гучно, що здавалося — його можна було почути. 
Врешті-решт,ми наважилися, і вдихнувши повітря на повні груди, ніби запасаючись відвагою, майже одночасно, штовхнули двері.
Нашу увагу одразу привернула покрита керамічною плиткою підлога. Вона була вся в крові, яка текла густою рікою. 
Дівчата почали голосити, скликаючи всіх до нас. Хлопці ж одразу подалися до кабіни, з якої так струменіла кров. Вони машинально відчинили двері і враз на їхніх обличчях відобразився жах. Здавалося, вони б вічність так стояли- застиглими, камʼяними, немов  статуї. Їхні погляди були прикуті лиш до однієї точки. І саме на неї вони так і дивилися своїм незворушним поглядом. Звісно, нам з дівчатами не важко було здогадатися що, або точніше хто, їх так шокував. 
Я, а за мною Саманта і Деніз, подалися до хлопців. В одну мить ми завмерли, по трохи усвідомлюючи, що трапилося. 
- Слухайте,- враз Деніз обірвала тишу,- а це часом не… 
- Так, це Ася…- коротко, але змістовно відповіла шепотом Саманта. 
Моя голова обернулася в сторону своїх одногрупників. Слова Саманти враз пробралися до середини мене. Її слова враз поструменіли венами, боляче вдаряючи краї. 
- Хто?..- майже із сльозами на очах, одним видихом запитала я. 
Я не отримала відповідді, але цього й не потрібно було- я вже знала. 
На мить я подивилася на обличчя тіла, яке, як якась річ чи навіть іграшка, валялося біля унітазу. Але я не могла довго дивитися на лице своєї найріднішої, найліпшої подруги. Тому я просто кинулася додолу, прямо до нерухомого тіла, яке так і лежало, не подаючи жодного знаку життя. Мої джинси просочилося кровʼю подруги, але я цього навіть не відчула. Моя рука потягнулася до обличчя Асі, на якому видніли одні лише очі- настільки сильно було залите кровʼю її тіло. Схлипуючи, але до останнього тримаючись, я видавила з себе: 
- Швидку… 
- Що?- до мене злегка нахилився Алекс, аби розчути. 
Я глибоко вдихнула, набираючись сил, повторила: 
- Швидку. 
Алекс одразу дістав із внутрішньої кишені піджака телефон і мерщій набрав номер швидкої. 
Його голос глухо дзвенів у вухах, перед очима  все розпливалося. Рухи, голоси людей у вбиральній дедалі більше ставали для мене нереальними. Здавалося, я просто сплю, а хтось  будить мене. Важко було зрозуміти, сон це чи ні, зважаючи на те, наскільки цей момент, ця вся ситуація здавалася несправжньою. 
- Живи, Асю, живи…- зціплюючи зуби, щоб не заридати, говорила я. І хоч її щока, по якій я вже вкотре проводила рукою, була холодною, мов лід, я досі вірила, що вона виживе.- Тебе врятують, моя люба. Не хвилюйся, ти виживеш, я не покину тебе. 
Я притягнулася ближче до подруги. Моя голова, неначе камінь на дно, так і впав на груди вже мертвого тіла…
- Ти виживеш…- заплющуючи очі, прошепотіла я. Моя рука міцно стискала руку подруги, сподіваюсь, що відчую її пульс, і знову колись почую її голос…

У лікарні

Як виявилось, я знепритомніла. Прямо лежачи біля Асі та стискаючи її руку. Я була настільки перегружена думками, що не витримала цього. Прокинулась я вже в лікарні. Я лежала на медичному ліжку. Навколо мене не було ані душі. Одні білі-білюсінькі стіни, чотирьохопорна палиця для крапельниці і сама я на великому мʼякому ліжку. 
Вмить я підірвалася з місця. Аякже! Ася! 
Зірвавши катетер я вилетіла із палати.

Як виявилось, я настільки розхвилювалася, що знепритомніла. Аякже, це ж моя найкраща подруга. Було б досить дивно, якби я навіть не заплакала. 
Отож, оговтавшись, я одразу дісталася до лікарні, аби чи не найпершою дізнатися наступні новини на рахунок життя Асі. Дорогою я розмовляла з батьками подруги, які  зовсім не були в курсі тих подій. Та я й самі ми не могли зрозуміти. Я досі не вірила, що це сталося зі мною, сталося з нею. Як нібито я була в зовсім іншому вимірі, і проблеми сьогодення мене аж ніяк не стосувалися. 
Авжеж, одразу дізнавшись, що сталося з донькою, батьки подруги, які якраз були у відрядженні, зібрали речі і вирушили до Асі. 
Приїхавши до лікарні, я одразу зустріла біля операційної всіх близьких родичів та знайомих подруги. 
Тітка Беллі, що була подругою мами Асі, запропонувала мені вільне місце на диванчику біля неї. Ледве видавивши з себе привітну посмішку, я присіла. Але та біль, що я можу втрати подругу не давала мені спокою. Я ніяк не могла розслабитися. Хоча про яке розслаблення тут іде річ, коли ніс геть різав від запаху різкої стерильності й ліками. 
Невдовзі, коли я вже перебрала всі можливі варіанти про майбутнє та про Асю, вийшов лікар, який оперував подругу.