Розділ 10

– Вам було наказано рушати у Вирій. – Сокол клацнув дзьобом, немов лютуючи. – Ви отримали підказку, але все одно повернулися сюди, а не виконали наказ. Род гнівається! Невже ви бажаєте, щоб від вас відвернувся Бог Богів? 
– Підказка веде нас за гори..
– Крізь житнє поле та незгоди. Та як хочете раніше ви дійти, то обʼєднайтесь у вогні! – Закінчив за Дану Сокіл. – Я все це чудово знаю. Моїми словами говорив Полісун. 
– Ми скоро рушимо далі. – Лев підвівся з лави й пильно глянув на Сокола. – Ми не могли залишити цих людей напризволяще. 
– Я все бачив. Настільки не могли, що розпочали новий рід кровних вовкулак. 
– Їм потрібні захисники…
– Дівчино, а ви тоді їм нащо? – Знову перебив її птах. – Якщо до наступного повного місяця, ви не знайдете Вирій, то решту життя проживете як звичайні люди. 
– Так ви хочете щоб ми їм допомагали чи шукали Вирій? – Обурилась дівчина, – Крім цього, ви відправили нас на пошуки Вирію, але не сказали де він…
– Аххаха! – Голосно засміявся Сокіл швидко хитаючи головою. 

Не встигли Дана з Левом сказати ще щось, як він змахнув золотими крилами й швидко злетів у небесну блакить. 

– Невже не буде жодної відповіді? – Закричав Лев йому вслід. 
– Не впевнена, що він почув тебе. – Все ще лютувала дівчина. 
– Якесь безглуздя. – Насупив брови хлопець. Дана ще ніколи не бачила його в такому стані. Він відчував несподівану для себе емоцію – розчарування. Чомусь йому здалося, що зараз він отримає відповіді, а слова Сокола тільки все ускладнювали. 

Вони зірвали кілька яблук з дерева, котре росло біля лави й швидко їх зʼїли. Дана зірвала ще кілька, щоб залишити на потім і поклала їх в свою сумку. 

– Я хочу оглянути будинок Батури. – Порушив мовчання Лев. – Можливо ми дізнаємось там щось важливе. 
– Чому ти так думаєш? 
– Бо Пересвіт, як ти бачила, намалював місце, де ми з тобою прокинулися. Мені здається, це дуже важливо. 
– Як скажеш, а що потім? 
– Потім ми підемо на пошуки поторочи, тієї дівчинки. 
– Добре, а потім рушимо в гори. 
– Хочеш якомога швидше дійти до Вирію? – Лев посміхнувся. Долоні Дани опинилися в його теплих руках. 
– Хочу якомога скоріше дізнатися про себе більше і..– Вона трохи знизила голос, – Чому наша сила стає потужнішою, коли ми діємо разом. 
– Мені здається, що десь в середині мене є відповідь на це запитання, навіть без Вирію, але вона прихована від моїх очей. 
– Можливо це тимчасово. – Дана посміхнулась.
– Памʼятаєш, як нас називав Ладислав? – Чомусь згадалось Леву. 
– Не можна вірити словам одмінка. 
– Тоді, можливо духи природи? – Припустив хлопець. 
– Може і так. Я відчуваю, як вода тече під землею, як зростають рослини. Відчуваю сонячне тепло, його силу. – Дівчина закрила очі й повернула обличчя до променів. 
– Можливо ти права. – Лев ніжно обійняв Дану. 
– Час йти. – Сказала вона через якийсь час. 
– Так, на жаль. 

В хаті Батури було гамірно. Кожен займався своєю справою. Лише його молодша сестра, не приймала участі в роботі. Матір тільки повернулася з хліву, де годувала кролів. Батька вдома не було, він пішов пасти корову. 

Батура допомагав матері готувати, приніс води й передав сніданок сестрі. Дівчинка кашляла, виглядала слабкою й знесиленою. Дитині було приблизно вісім років. Їй би зараз бігти на річку з друзями, а вона навіть не могла самостійно підвестися з ліжка. Мати піднесла їй якийсь напій, Дана відчувши запах, інтуїтивно зрозуміла – ліки від кашлю. 

– Ви напевно ще не снідали? – Суворо спитала жінка. 
– Ми перекусили яблуком, пані. – Посміхнувся Лев. 
– Звати мене Русана. – Вона взяла ще дві тарілки й ложки. – Сідайте, треба поїсти перед дорогою. Я ще вам з собою дам трохи їжі. Багато в нас немає, але тим що є, з радістю поділимось. 
– Не варто…– Дані було ніяково. 
– Не кажіть дурниць! – Русана насипала їм в тарілки каші й посміхнулась. 
– Дякую. – Сказали Дана з Левом. 
– Приємного! – Вона перевела погляд на Батуру. – Ти теж сідай їсти, поки тепле! 
– Так, мамо. 

Хлопець допоміг сестрі підвестися й дійти до столу. Дівчинка присіла й тремтячою рукою взяла ложку. 
– Вітаю, як тебе звати? – Запитала в неї Дана. 
– Марʼяна. 
– Давно хворієш? – Спитала дівчина. 
– Давно. – Похмуро відповіла дитина. Русана схилила голову, щоб дочка не помітила вираз смутку на її обличчі. 
– Гуляла в дощ? – Посміхнулась Дана. – Тільки після дощу може бути такий сильний кашель. Чи може не одяглася тепло, коли мати казала? 

Дівчинка засміялася. 

– Ні, я такою народилася. Хворобливою. – Останнє слово Марʼяна промовила по складах. 
– Це ненадовго, тільки вийдеш на двір, на сонечку погрієшся і тобі одразу стане краще. Хочеш, після сніданку, підемо разом? 
– Так! Я дуже хочу! 
– Марʼяна рідко виходить, – Тихо сказав Батура. – Я з радістю пройдуся з вами, щоб допомогти. 
– Чудово! Що може бути краще, ніж прогулянка з подругою і старшим братом? – Посміхнулася дівчина і взяла маленьку ручку дитини в свою дорослу долоню. 
– А я тим часом, огляну чудові малюнки Пересвіта. Якщо ви не проти? – Лев подивився на Русану. Жінка стурбовано дивилася на доньку, зовсім забувши, що намагалася приховати від неї свої хвилювання. – Пані Русано, ви не проти? 
– О! Ні! Дивіться скільки забажаєте. 

Поснідавши, Дана допомогла дитині вийти на вулицю. Під пильним наглядом за ними пішов Батура. 

– Вона вже днів з вісім не виходила на двір. – Русана склавши долоні біля серця, дивилася за донькою у вікно. – Я не знаю, що робити. Ми боїмося, що вона не переживе цю зиму. 
– Все буде добре. 
– Звідки ви можете знати? – Сльози покотилися по її смаглявим щокам. – Минулої зими, вона пролежала всі холодні місяці в ліжку. Ми ледь знайшли трави, котрі могли б їй допомогти. Темрява вкривала небо, нічого не росло. Якби не…
– Тепер все буде добре, Русано. Дана їй допоможе. – Запевнив її Лев. 
– Я буду молитися, щоб так і було. Ви спасіння для всіх нас, наш спокій. Але ми знаємо, що не повинні просити вас за кожен наш смуток. – Русана трохи помовчала, перед тим як продовжити, – Мій син, розказав нам з чоловіком, що ви відгукнулися на прохання молоді. Мене тішить, що тепер вони здатні оберігати нас, але не впевнена, як це вплине на сусідні села. Мало хто прийме їх, коли дізнається про цей дар. 
– Тоді їм не варто про це знати. Головне щоб знали ваші люди. Іншим говорити не обовʼязково. 
– Можливо і так. 
– В будь якому разі, вони тепер захисники. Якщо щось станеться, вони зроблять все можливе й неможливе, щоб вберегти кожного зі своєї зграї. 
– Зграї. – Повторила вона за ним. – Ми справді тепер такі. Дивно чути такі слова, особливо коли всі ці місяці ми молилися за повернення наших дітей. 
– Вони тепер з вами, і тепер вони сильніші ніж колись були. 
– Кожна сімʼя в цьому селі зобовʼязана вам. – Русана підійшла до Лева. – Коли підете, не забувайте про нас, добре? Ми будемо приносити підношення, щоб ви чули наші молитви.