Розділ 8

– Як ми це зробимо? – Спитала Дана в Лева, коли вони залишилися наодинці. 
– Ти помітила, що коли ми разом, немає нічого неможливого? – відповів питанням на питання хлопець і протягнув дівчині руку. 
– Я просто не хочу втратити можливість…
– Ти ж ще недавно була не впевнена, чи потрібен тобі той Вирій. Чому твоя думка змінилася? – Лев посміхнувся. 
– Все що сталося з нами, за останні дні, мене переконало, що нам потрібно потрапити туди. Можливо там, ми знайдемо всі потрібні відповіді і головне знання, щоб допомогти всім людям. Ці жахливі істоти, з котрими ми зустрічалися, не завжди було просто здолати нам, а що робити звичайним людям? Хто їм допоможе? 
– Ми допоможемо. – Коротко відповів Лев. 
– Але для цього ми повинні мати силу здолати навіть Мару! 
– Тоді почнемо? – він протягнув дівчині руку. 

Вона одразу поклала свою долоню на його теплу руку й міцно стисла. В цьому поєднанні, сяйво знову почало ширитися навсібіч! Лев і Дана у співзвучності, відчули один одного як жодного разу до цього. Вони навіть чули думки один одного. Хлопець глянув у її очі, котрі блищали від небувалих емоцій! 

Дана посміхнулася. 

– Місце це оберігаємо. Мороку, холоду, темряві, прохід ми закриваємо. – Почали говорити вони в унісон. Обʼєднані голоси, мали неймовірну могутність! – Гори сховають цей спокійний край, полине світло в небокрай! Все лихо, що стане на цій землі, загине в пекучому небутті! 

Говорячі ці слова, Лев з Даною не бачили, як навколо змінюється краєвид. Одразу за лісом почали зростати гори, котрі взяли в кільце цю частину лісу! Полісун, знову голосно засміявся, дивлячись за тим, як його дім закривають від іншого світу. Тепер ніщо не нашкодить цій місцині! Цікаво було те, що гори піднімаючись, навіть не завдали шкоди нікому й нічому навкруги. Ніби вони взагалі були тут завжди. Згадавши про лісовика, чоловік вже передчував, що той знову почне буркотіти! Він завжди був незадоволений будь якими змінами навколо. 

Коли хлопець з дівчиною побачили, що вони змогли зробити, то були дуже вражені! Поодинці, їх не можна назвати слабкими, але разом – Дана з Левом були здатні на все! Русалки вибігли на берег й піднявши руки, почали стрибати у захваті, а вже через мить почали водити хоровод. Полісун радів і навіть, на деякий час, приєднався до них. 

Дана з Левом підійшли до людей, котрі оглядали все навкруги. 

– Як ви це зробили? – запитала Лілея. 
– Просто зробили і все. – Посміхнувся Лев. 
– Як я вам і обіцяв, буде вам підказка! – Підбіг до них Полісун. – Шлях ваш тягнеться за гори, крізь житнє поле та незгоди. Та як хочете раніше ви дійти, то обʼєднайтесь у вогні! 
– Дякую, Полісун. – Щиро сказала Дана. Дівчина чомусь не розраховувала на більш детальну відповідь, але у будь якому разі, вона була вдячна за підказку. 

Цілий вечір спокою, котрій так був їм потрібен, видався надзвичайним. Русалки співали, заворожуючи своїми голосами. Та вони не бажали зашкодити комусь. Це була пісня вдячності за новий початок, на котрий вони навіть вже не мали надії. 

Мальва, омила в чистій воді свої рани, й побачила відображення свого обличчя. Воно пригнічуваю дівчину, але русалка знала – головне, що вона жива і зробила все заради добра. 

Дана, котра спостерігала за нею, вирішила підійти до Мальви. Русалка, заглиблена в свої думки, здригнулася, коли тепла рука доторкнулася до її плеча. 

– Ми з Левом дуже тобі вдячні за допомогу. Вона безцінна. 
– Насправді, я навіть не думала допомагати. Та коли побачила тебе і Лева, почула, що ви зробили для лісу від Водяника, то зрозуміла – це мій шанс теж допомогти власному дому, допомогти тим, хто його захищає й оберігає. В нас раніше не було захисників. Ти вже чула про Росомаху? Знаєш, що з нею зробили вовкулаки? 
– Так, Лев розказував мені. Мені дуже шкода. – Дана відчула сум, за тою кого навіть не знала. Очі Мальви заблищали від сліз.
– Ви маєте надзвичайну силу, чи змогли б ви повернути тих, кого забрала Мара? 
– Я не знаю, чи здатні ми на це. Але я дізнаюся. 
– Дякую. Сподіваюся, ваша дорога до Вирію буде легкою, хоч Полісун пророкував незгоди. 
– Мене це не здивувало. – Дана посміхнулася. – Розкажи мені, будь ласка, ще про вашу подругу. 

За бесідою, Дана не помітила як почалася ніч. Чисте небо й зорі, зі свіжим прохолодним повітрям, нагадали якими важкими були попередні дні. Прилігши на бурштинову траву, дівчина затулила очі й заснула. 

Русалки танцювали аж до світанку, а потім, тільки почало підійматися сонце, попрощалися з усіма й пірнули на дно гирла річки – їх нового дому. 

Коли Дані з Левом було час вже вирушати, Полісун приніс їм ще ліщини, ягід і хліба. Вони щиро йому за це подякували. Люди теж пішли за ними, бо хлопець з дівчиною бажали провести їх до села, про всяк випадок. Це точно було не зайвим, особливо згадуючи, що з ними сталося минулого разу на узліссі. 

Згадавши про це, Лев вирішив трохи в них розпитати про ту подію. 

– Пересвіт, – звернувся він до хлопця. – Ми не так давно бачили твого друга Ладислава. Він казав, що ти раніше допомагав йому лагодити млин. 
– Так, але це було давно. Не памʼятаю чого, але ми посварилися і після цього я більше не ходив до млина, тільки якщо з батьком. 
– Він нам цього не казав. – Замислилася Дана. – Він згадував, що ти і Радогост були його друзями. 
– Радогост…шкода, що не вдалося його врятувати. Він завжди міг відповісти на будь яке запитання. – Пересвіт глянув на них з великим сумом. – Я розумію…ми всі розуміємо, що тоді ви не знали. – Хлопець зробив глибокий вдих, – Нам буде його не вистачати. 
– Ви хочете знати, як ми стали такими? – спитала Злата. Дівчина була достатньо проникливою. 
– Так. – Відповів Лев. 
– В селі пересохли криниці, тому ми визвалися носити воду. З нами ще інколи ходили інші, але ми потім відмовилися від їх допомоги. Ми були і є наймолодшими в селищі, найвитриваліші. Інші часто хворіли, в кожній сімʼї хтось занедужав. 
– Ми набирали воду недалеко від млина, тоді вже вечір був. – Згадав Батура. – Памʼятаю, що до нас підпливла Водяниця й почала бризкати водою. Кричала, що це її річка, щоб ми йшли геть. Нібито ми в неї воду скоро всю заберемо. 
– Так, я теж це памʼятаю. – Підтвердила Лілея. – Потім вона чогось злякалася, почав ширитися туман, і зʼявилася якась жінка. Вона так подивилася на нас, що ми одразу покидали наші відра й пішли за нею. Немов ми ляльки в її руках. 
– А далі лише темрява. В спогадах, я нібито кудись біжу, точніше за кимось. Вгризаюсь зубами, відчуваю задоволення, а потім знову темрява. – Закінчив розповідь Пересвіт. 
– Дивно, що ви були недалеко від млина, а Ладислав нічого не помітив. – Зауважив Лев. 
– Можливо він був у цей час у матері з батьком, чи працював. – Сказала Злата. По виразу її обличчя, було помітно, що він їй не подобається. 
– Треба буде в нього запитати, коли будемо в селі. – Запропонувала Дана.