Розділ 7

З чорної землі, всіяної почорнілими від вогню і часу кістками, зростали голі дерева. На них не знайдеш листя, чи суцвіття квітів. Лише порожні гілки, котрі тяглися навсібіч, немов висохлі руки нічниці. Тут ніколи не ростиме трава і навіть сонце оминає це місце. 

– Чому нам не розказали про це жахливе місце люди з села? – Спитав Лев. 
– Вони не бачать його. – Сказав Полісун, ніби хлопець не знав очевидних речей. – Вони живуть у світі яві, розумієте про що я? 
– Не дуже. – Дана насупила брови. 
– Є три світи. Яв – те що бачать вони, Прав – світ богів, Нав – світ померлих. Вони живуть лише в Яві і лише його бачать. 
– Нав – це володіння Чорнобога і Мари? – спитав Лев. 
– Так. Прав – світ Рода, Білобога, Сокола та інших богів. Я думаю, що люди сприймають свій світ якось по іншому, вони не бачать переходів. Для них це звичайне кладовище, а далі гай і ще одне село. – Полісун глянув на дівчину з хлопцем. – Коли в їх світі ніч, тут стає ще більше небезпек. Будьте уважні. 

Чоловік зробив перший крок по чорній землі. Його босі ноги відчували холод, але він звиклий до цього, не звертав на нього уваги. Скільки разів Полісун вже тут бував? Скільки разів намагався зняти мотузку хоча б з одного з вовкулак? 

Одного разу, він навіть привів декілька зграй, щоб вбити заклятих людей, але його любі вовки швидко загинули від проклятих пазурів. Всі їх душі забрала собі Мара. Хоча вони були повинні потрапити у Вирій! Тепер, їх доля назавжди бути приреченими мучитися в холоді й голоді, де на них, заради розваги, полює Чорнобог. Він буде вбивати і мучити їх кожної ночі! Полісун знав, це його провина. Чоловік сподівався, що молоді боги, зможуть йому допомогти звільнити душі померлих. Хоча Водяниці вони так і не допомогли. Знали б вони, що її втопив коханий, через ревнощі, кілька років назад, їх думка точно була іншою. Особливо, якщо вбивця до цих пір проживає в селі Жабʼє. Та вони самі повинні про все дізнатися. 

Нічне небо швидко вкрили темно сині хмари. Грізний грім розірвав повітря, починав накрапати дощ. Краплини, немов голки, різали шкіру залишаючи на ній дрібні подряпини. Гучний грім, не став несподіванкою, хоча хмар, хвилину назад, ще не було. Холодний вітер повіяв зі сторони кладовища стрімко розкриваючи перед ними браму. Вона здавалася вирізбленою з темного дерева, прикрашена барельєфом вʼюнкого плюща зі зміїними головами. На них, без сумніву, вже чекали. Серед дерев почали зʼявлятися прозорі привиди. Одягнені в чорні роби, вони кружляли серед дерев, завиваючи немов в очікуванні бурі. 

Злива накрила їх голови ковдрою з льоду. Чорний морок ширився від чорних стовпів посеред кладовища, й виходив за його межі. В повітрі почали зʼявлятися миготливі вогники. Літаючи навколо, вони залишали слід, немов падаючі зірки. 

– Зірка з неба падає…– затягнув пісню один з привидів. 
– Не дивіться ви на неї…– підхопив спів інший. 
– Брама відкривається…
– Перелесник наближається!
– Ааааааа! Уууууу! – закричали вони разом і розлетілися навколо вихорем, врізаючись в дерево блискавкою! 

Дерево почало палати, вогонь перекидувався з однієї гілки на іншу! Впавши на холодну землю, він почав підпалювати кістки й перетворювати їх на попил! 

Перед Даною з Левом зʼявилися десятеро перелесників. Їх хижі усмішки спрямувалися вперед. З голів виростали роги, а ноги й руки подовжувалися. Гострі кігті зігнулися на чорних пальцях! 

– Полісун, знову ти? – Засміявся з бога вовків один з них. – Знову прийшов за душами своєї зграї? 
– Невже не можеш знайти нових? – загиготіли демони. – Невже сумуєш? 

Дана не бажала чути цих знущань! Світло полилося з неї яскравим сонячним сяйвом. Вона натягла тятиву й випустила в самого балакучого перелесника стрілу! Лев дістав свою шаблю, котра теж вкрилася променями. Полісун виставив свої гострі пазурі вперед, готовий до бою. 

Стріла за мікросекунду встромилася в його чорну голову. Голосний вереск розірвав повітря! Перелесник спробував витягти наконечник, але стріла встромлялася від цього тільки глибше! Череп демона розколовся від напруги, розриваючи того на шматки. Срібним попелом він розсипався по чорній землі! 

Інші демони одразу кинулися в атаку. Полісун відбивався своїми гострими кігтями, котрі дуже швидко забагрила чорна демонічна кров.  Лев розтинав волохаті тіла перелесників, котрі, розсипаючись, засівали землю жовтим зерном.

Вже за мить, від демонів залишилося менше половини. Та вони не могли піти назад, тільки вперед. Страх перед смертю ніщо, в порівнянні з гнівом їх господині. 

Останній перелесник кинувся на кинджал дівчини, бо це була єдина надія на отримання такого бажаного спокою. Та ніхто і ніколи про це не дізнається, бо вони не мають права жадати цього! 

Дана з Левом провели руками по землі, від чого там почали проростати зелені паростки жита й пшениці. Вони набували кольору, кожної секунди, стаючи все вищіми. Одразу над ними проясніло небо, немов вони провели нову лінію, відштовхуючи темряву все далі. 

– Без вас я б не впорався. – Сказав Полісун ледь дихаючи. Він загарчав й втягнув носом повітря. – Ходімо, поки тут тихо. 

Вони рушили вперед. Жито з пшеницею тяглося все далі, що вже за кілька хвилин досягли огорожі кладовища. 

– Ваша сила дуже могутня. Ви неодмінно повинні вижити до Вирію. – Наголосив Полісун і глянув на браму. – Одразу за нею живуть нави, мерці. А вовкулаки стережуть стовпи. Між ними прохід до Смородини, але вам туди ще зарано йти.