Розділ 3

– Що ти знаєш про Водяниць? – спитала Дана в Лева. 
– Це жіночі духи води, – щось всередині, підказало хлопцю відповідь, – Їх вважають, дружинами водяника. Та вони не належать до нечисті. Вони люблять шкодити, ломають колеса у млина, викрадають прання у жінок. 
– Як нам переконати її, що не можна все це робити? 
– Ми щось придумаємо, я не сумніваюся, а от стосовно вовкулак і нічниці, питання інше. – Лев насупив брови. 
– Так. Я не наважилась сказати Надії, що двох ми вбили, коли тікали…
– Я б теж не зміг розказати про це. Можливо, ще буде нагода. 

Галявина, вздовж котрої вела їх дорога, вся поросла полином. Його листки повернулися до сонця нижнім боком, щоб відбити від себе надлишок світла. Неймовірно, як з однієї насінини, так швидко зʼявляються цілі чагарники цієї рослини! 

– Про що думаєш? – Спитав Лев у дівчини. 
– Цей полин, мені спало на думку, що не завадить взяти кілька гілок з собою. 
– Чому? 
– Не знаю, це схоже на те ж саме, коли ми зайшли в будинок Чеслави. Мені стало відчуття, що все вийде і ніби, я вже це колись робила…важко пояснити. 
– Сподіваюся, коли ми прийдемо у Вирій, нам зможуть пояснити…– Лев намагався підібрати правильне слово, але не зміг. – Пояснять усе. – Хлопець взяв Дану за руку, що було необхідно їм обом. Важко існувати у світі, коли не знаєш хто ти такий. 

До млина йти було недалеко, тому вже досить швидко, вони побачили високу споруду, котра нагадувала хатину, але значно більше. Колесо знову було зламане, тому молодий хлопець стояв недалеко від широких воріт, та намагався його полагодити. Водяниця зіпсувала ковші, котрі приводили в рух увесь механізм. Побачивши наших героїв, він помахав їм рукою, вітаючись. 

На ньому був схожий одяг, як і у батька, Ведена, тільки от зачіска значно коротша й не було вусів та бороди. Ті ж самі карі очі дивилися на них з посмішкою. Переплутати його з кимось ще, здавалося неможливим. 

– Вітаю! – Привітався Лев. – Моє імʼя Лев, а це Дана. Твоя мати попросила допомогти тобі з Водяницею. 
– О! Це чудово! Кличте мене Ладислав. Ви якраз вчасно. – Зрадів хлопець. 
– З чого почнемо? – Спитала Дана. 
– Напевно з колеса, треба його негайно полагодити, та в мене вже сил немає! – В голосі відчувалося роздратування. – Раніше мені з цим допомагали Пересвіт і Радогост, та на жаль…Їх тепер тут немає. 
– Що з ними сталося? – Дана захвилювалася, що це одні з тих, кого закляла Мара. 
– Мати вам не розказувала? Про… – хлопець глянув на ліс. Десь там, далеко з іншого боку, все ще була темрява, котра не могла дочекатися, коли їй вистачить сил, повернути ліс до темряви. 
– Так, вона нам сказала. Ми спробуємо їм допомогти, коли закінчимо тут. – Лев оглянув колесо й його руки самі потяглися до молотка. 

Він вправно, неначе робив це вже сотню разів, почав ремонтувати ковші. Ладислав глядів на нього з великим захопленням в очах. Хлопець був щиро вдячний, що йому прийшли на допомогу. Давно до нього ніхто не заходив, тільки батьки. Зазвичай, він сам до них ходив. До того як його друзі зникли, один з чоловіків, з села, допомагав йому тут, та потім відмовився.  Ладислава це не дивувало. Чорний ліс був одразу за річкою, що будь кого могло злякати. 

Та от вчора, блище до вечора, мати прийшла й розказала останні новини! Вона бажала своїми очима побачити зміни, про котрі швидко почало гомоніти все село. Її подиву не було меж, саме через це Надія так хотіла, щоб Дана з Левом допомогли ще й тут. 

За розмовами, про все на світі, Ладислав не встиг озирнутися, як колесо було готове! Вони його підняли, без сили Лева, це навряд можна було б зробити, і покотили до річки. За пів години, воно знову стояло на своєму місці, а млин запрацював! 

– Дякую! – голосно сказав Ладислав і витер піт з потилиці. На небі вже почало темніти, за роботою час минув дуже швидко. Зазвичай, на те щоб полагодити колесо, він витрачав кілька днів, а тут пів дня і готово! – Залиштеся тут, перепочинете. Я вас смачно нагодою! Не так давно, я зловив чудову рибину, вистачить на трьох!
– Було б чудово. – Посміхнулася Дана. – Та ще треба домовитися з Водяницею, не хочеться, щоб ваша робота була марною. 
– Я вже пробував, та вона тільки розсміялася, а потім порвала мій невід. Не знаю де взяти новий, а селу дуже потрібна ця риба. Врожай в цьому році зовсім поганий. 
– Коли вона приходить найчастіше? – Спитав Лев. 
– Іноді ввечері, але найчастіше вночі. 
– Тоді є час трохи відпочити. – Сказав Лев. 
– Але краще це зробити біля води, про всяк випадок. – Погодилася з ним Дана. 

Залишивши гостей біля річки, Ладислав пішов до млина, щоб впевнитися в його справній роботі. Та вже дуже скоро він повернувся, всміхнений і дуже веселий. Хлопець не міг натішитися, що так швидко вдалося полагодити колесо! Він приніс з собою не тільки смажену рибу, а ще млинці з сиром та пиріг з яблуками, це не дивно, вчора ж його відвідала мати. 

Знову сонце почало опускатися за обрій, але Водяниці помітно ніде не було. Навіть відчуття, що за ними стежать, ніхто не помітив! 

– Дивно, зазвичай, вона вже тут пісні співає. – Посміхнувся Ладислав. 

Просидівши аж до нічної темряви, вони споглядали за зірками, котрі ясно світили на чистому небі. Свіже повітря тішило, хоча стало трохи прохолодно. Ладислав приніс для Дани вишиту квітами червону хустку. Тільки дівчина нею прикрила плечі, як почувся плескіт, на воді, з іншого берегу річки. Водяниця підняла голову й подивилась на них. Її чорні очі сяяли при зірках, а темно русяве волосся з зеленим відливом, було вкрите тиною й водоростями. Місцями дівчина прикрасила їх нитками з річними перлинами і лускою.