Розділ 2

Після першого завивання, потяглося друге, трете, четверте…сьоме! Вони всі зʼєднувалися в один голос, обʼєднуючись в зграю. З гучним риком, вовки неслися до Дани і Лева! У лісі все ще панувала ніч, а відчувши прояв сонця, темрява спрямувала на нього всю свою гнітючу лють. 

– Хутко! Біжимо! – Закричав Лев, схопив Дану за руку й потягнув в бік дороги, котра простяглася вздовж річки. Холодний туман мчав за ними, наступаючи на пʼяти!

Вони бігли все швидше й швидше, а зграя ставала все ближче і ближче! Лев озирнувся й побачив семеро пар розлючених червоних очей у темряві позаду. Гострі пазурі врізалися в мертву землю, залишаючи за собою глибокі сліди. 

Слизький грунт, всіяний колючками, сильно порізав Дані ноги, дівчина почала шкутильгати, але стиснувши зуби бігла вперед. Дорога попереду почала звужуватися, а чорна, густа вода стрімко заливала стежину ліворуч, по котрій наказав їм йти Болотяник! Хлопець з дівчиною зупинилися, не знаючи що робити далі. 

Гарчання все насувалося. В них було, не більше, кількох хвилин!

Ліворуч дорога повністю сховалася під холодною водою. Важко було зрозуміти, яка там глибина! Хоча з іншої сторони берега, серед сухих кущів, все ще проглядалася потрібна їм стежина. Вона тяглася на пагорб, котрий не так давно вкривала зелена трава. 

– Треба йти праворуч! – Закричала Дана. 
– Ні! Болотяник сказав йти вздовж річки! Ми повинні… Повинні щось придумати!
– Не можна гаяти час! 

Лев глянув у темряву праворуч й закричав, а потім підхопив Дану на руки і пішов до крижаної чорної води. З кожним кроком глибина ставала все більшою, а ноги провалювалися все далі в багно. З невідомою для людини силою, Лев витягував ноги з лещат болота й йшов далі! Дана намагалася вгамувати його, переконати повернути назад, та він не слухав її. Чийсь освітлений свічкою силует, наближався до них швидко пересуваючись по воді. Здавалося, невідомого зовсім не стримує болото, а навпаки витискає на поверхню! Лев всього один раз кліпнув, як створіння опинилося поряд з ним. Дитина схопила Дану за руку й потягла у воду, та хлопець міцно її тримав! 

Вовки зупинилися на краю берега й, піднявши голови до нічної темряви, завили всіма своїми розлюченими голосами! Вони гарчали, кидалися вперед, але у воду не заходили. До них, з дороги, котра повертала праворуч, вийшла тінь. Саме від неї віяло холодом, котрий заморозив усе довкола. 

Чорна густа вода, змішана з мулом, почала вкриватися тонким шаром льоду від краю берега. Він швидко ставав все товшим і вже дуже скоро буде готовий витримати вовків. Тінь спочатку всміхалася, а потім голосно й пронизливо засміялася! 

Лев відштовхнув поторочу й побіг вперед. Дитина хапала його за ноги, котрі від її ваги, все більше занурювалися в мулисте дно. Дана дістала кинджал і вдарила нечисть, котра ніяк не хотіла від них відвʼязатися. Поріз не тільки наніс рану, а ще й сильно обпік істоті руку. Потороча зі зляканим обличчям пірнула й зникла! Але вже через кілька секунд знову виринула й вчепилася за шаблю Лева. Він знову відштовхнув дитину від себе, а та показала йому звої гострі зуби й посміхнулася. Запаливши огарок свічки, потороча знову повільно почала наближатися до них. 

– Геть! – закричала тінь. Дитина злякалась і вмить щезла! 

Тінь першою ступила на кригу, а за нею пішли вовки. Вони клацали зубами, завивали. На їх мордах читалося нетерпіння! Вони жадали якомога швидше виконати наказ своєї господині. Жінка, з довгим чорним волоссям та білосніжним лицем, глянула на Лева і Дану, котрі вже майже дісталися до берега й голосно закричала. Вовки кинулися вперед! 

Лев поставив Дану на ноги й дістав шаблю, а дівчина спрямувала лук зі стрілою на вовків. Холодна вода омивала її ноги, котрі одразу почали замерзати. Біль розійшовся від пальців ніг і піднімався все вище. 

– Вам не втекти! – Закричала жінка в чорному вбранні. Вона спрямувала руки вперед! Від чого зграя кусючих мух полетіла в бік хлопця з дівчиною. 

Відмахуючись від комах, Лев відбивався від вовків. Дана натягла тятиву й вистрілила в одного з них, той одразу впав замертво. Хлопець рубанув вовка, котрий першим налетів на нього, відрубавши йому голову. Відступаючи, крок за кроком до берега, вони повільно просувалися до дороги. Ті пʼятеро вовків, що залишилися, швидко оточували їх з усіх боків. 

Вода повільно почала повертатися до річки, на перший погляд, звільняючи шлях. Та тільки вона повністю зникла, холод заморозив мул, в котрому одразу застрягли ноги Лева і Дани. 

– Ось ви і попалися! – засміялася жінка. – Ніхто не може втекти від мене! 
– Досить! – Закричала Дана. Дівчина вдарила кинджалом, по змерзлій землі, звільняючи ноги і зробила крок вперед. Відчуваючи неймовірну силу всередині свого серця, вона голосно сказала, – Хай сонце осяє цей ліс! Хай живі дерева, тягнуть свої гілки до неба! Чистою водою я виганяю нечисть з цього місця! 

Крізь хмари почали пробиватися  перші промені сонця. Вовки заскавчали й почали підбирати хвости, а жінка відступала у темряву, в котрій народилася й жила. Її хижий погляд, красномовно казав – це ще не кінець. Ніхто до цього, не міг прогнати темряву з цих володінь! 

Лев доторкнувся до холодної землі:

– Земля відновлюється, я відчуваю це. 

Туман розсіявся під теплими променями сонця. Все набувало кольорів. Із землі почали проростали перші паростки запашних трав і квітів. Лід розтанув, а темрява все зникала, віддалялася, як і вовки з тією невідомою. Вони ніби та мряка, котра несподівано зникає, але тільки буде нагода, завжди повертається.  

Дана підходила до дерев і немов будила їх від сну! Від її теплого дотику, хвороба йшла геть. Стовбури дерев прогрівалися, а на гілках почало зʼявлятися перше листя. Весь бруд зникав з води, хоча вона все ще залишалася темно зеленою. 

– Як ви це зробили? – Ховаючись серед очерету, котрий тільки зʼявився, спитав Болотяник. – Як ви змогли її прогнати? 
– Ми поки що самі не знаємо. – Відповів Лев. Хлопець нарешті міг перевести подих. Дана підійшла до вже теплої води й занурила в неї ноги. Вони поколювали, підпікали, але, незважаючи на це, швидко почали загоюватися. 
– Хто ви такі? Я не бачив таких людей як ви! 
– Ми…– Лев глянув на дівчину, – Ми намагаємося самі це зрозуміти. 
– Хто була та жінка? Чому вона хотіла нас вбити? – Спитала Дана. 
– Я боюся промовляти її імʼя. – Зашепотів старець. – Якщо вона дізнається про мене, то мені вже ніхто не допоможе! Я й так багато вам сказав. 
– Ти тільки вказав нам шлях. – Зауважив хлопець. 
– Я й цього не повинен був робити…Дякую, що врятували ліс. Він помирав, як і всі духи цього місця. Ще б кілька днів і мене б теж не стало. 
– Та жінка повернеться? – Спитав Лев. 
– Вона завжди повертається, а вам краще йти. Люди все вам розкажуть.