Розділ 1

Дівчина спала міцним сном. Її волосся нагадувало житні колоски, котрі ширилися навколо. Вони гойдалися від подиху вітру, а одразу під ними, неначе змії, тяглися вʼюнкі гілки плюща. 

Вітер повіяв ще сильніше пробуджуючи молоду дівчину. Позіхнувши, вона відкрила світло карі очі. 

– Як довго я спала! – Сказала Дана й підняла руки до сонечка. Дівчина підвелася й оглянула все навкруги. 

Серед житнього поля зростав один єдиний старий дуб. Його важкі гілки, місцями звисали до землі, створюючи тінь. Темно зелене листя блищало під променями сонця й немов кликало Дану до себе. 

А от за межами поля, починалася темрява, котру розповсюджував чорний як ніч ліс. Там завмерши стояли мертві дерева з голими гілками на котрих не було жодного листка. Немов життя покинуло ті землі! Дану тягнуло в той ліс, але спочатку, дівчина вирішила підійти до старого дуба. Щось виблискувало біля його могутнього коріння, це одразу привернуло її увагу. 

Торкаючись своїми долонями до житніх колосків, ніби погладжуючи їх, вона йшла вперед. Волосся дівчини було розпущено, але щоб не заважало і не спадало на лоба, що їй дуже не подобалось, вона заплела ці локони в коси, котрі зібрала на потилиці. Білу вишиванку Дана заправила у синю спідницю, котра спадала аж до землі. Пояс на талії, коричневого кольору, теж був вишитий, але вже виноградним гроном. Босими ногами, Дана йшла вперед, звідки відчувався не тільки поклик, але вже і чийсь погляд. 

Присутність, котру помітила дівчина, не була ворожою, та все одно, вона вирішила бути насторожі. Дана не боялася, що хтось стрибне на неї з дерева і спробує нашкодити, бо щось підказувало, вона зможе дати відсіч. 

Сонце піднялося ще вище, коли дівчина підійшла до дерева й підняла очі до гори, щоб розгледіти його верхівку. 

– Вітаю! – сказав хтось позаду неї. 

Дана озирнулася. Позаду стояв хлопець, трохи вищий за неї. Біляве волосся, як і в неї, трохи спадало на вуха. Карі очі гляділи весело, неначе сміялися. Хлопець був одягнутий в таку ж білу вишиту сорочку як і вона, тільки поверх неї ще був коричневий жилет. Сині штани підперезав світло коричневий ремінь. 

– Хто ти? – Здивувалася Дана. 
– Той, хто не так давно зліз з цього дерева. – Посміхнувся він. 
– А імʼя в тебе є? 
– Є, чому б йому не бути? – Хлопець засміявся. Сміх нагадував про сонячне проміння. – Буду радий познайомитися, моє імʼя Лев. 
– А, я Дана. 

Потиснувши руки, дівчина з хлопцем посміхнулися один одному. 

– Ти знаєш де ми? – Спита Лев, випередивши з аналогічним питанням Дану. 
– Я не знаю, але дізнаюся. Ти давно тут? 
– Не впевнений. Знаю тільки те, що прокинувся на кромці дуба. Потім, коли зліз на землю, вирішив оглянути тут усе, але далеко не пішов, бо побачив тебе. 
– Впевнена, ми дуже скоро з усім розберемося. – Дівчина посміхнулася й, нарешті, підійшла до коріння дуба. 

Те що вона знайшла, дуже її здивувало. Поки вона розглядала знахідку, до неї приєднався Лев. 

– Це ж справжні скарби! – голосно сказала дівчина. 
– Це ж просто лук. 
– Ти не розумієш, ти тільки глянь! Це золотий горит! Повне спорядження для лука! Ти тільки глянь на футляр. – Дівчина не могла натішитися, дивлячись на цю красу. Футляр, в котрому знаходився лук, був вкритий золотом і надзвичайної краси візерунками. Колоски жита, яблука, грони винограду. Все це ж, було вишито на її сорочці й поясі! Це чітко давало зрозуміти – це для неї. Колчан, котрий лежав поруч, був повний стріл з металевими наконечниками. Всю дугу лука, невідомий майстер, прикрасив різьбленими візерунками. Середня його частина, тобто руківʼя, мала намотку блакитного кольору. А поруч з горитом, в траві, лежала шабля. Тільки дівчина потяглася до неї, як Лев схопив її першим! – Що ти робиш? Я перша її побачила! 
– Але в тебе вже є лук. – Хлопець насупив брови. – Не можна все забирати собі. Треба розділити все порівну. – Він схилився до трави і щось підняв. – Дивись. Тут ще є кинджал, на ньому теж синє руківʼя. –  І подав його Дані. 

Тільки вона протягнула руку до кинджалу, як тишу розірвав дзвінкий голос Сокола, котрий, до цього, непомітний кружляв десь у хмарах. Несподівано, птах немов пірнув! Склавши крила, він з неймовірною швидкістю почав наближатися до землі. Та тільки до неї залишилося не більше тридцяти метрів, знову їх розправив й мʼяко приземлився на товсту гілку дуба. Він так сильно стиснув свої гострі кігті, що вони врізалися в кору дерева. 

– Довго ж ви спали! – Заговорив до них Сокіл. – І вже знайшли дари? Це добре.
– Хто ти? – спитала Дана. 
– Я – Сокіл, Першоптах! Прийшов до вас від батька всіх Богів! Ви повинні негайно вирушати і знайти Вирій, де на вас буде чекати Род. 
– Чому ми повинні шукати Вирій? – Спитав Лев. – І хто такий Род?
– Хто такий Род? – голосно перепитав Першоптах і засміявся. – Це ваш Творець! Бог над усіма Богами! 
– Тоді чому він сам не може перенести нас до Вирію? – Дана була незадоволена, бо відчувала, що Сокіл знає набагато більше ніж говорить. – Я тільки прийшла до тями і хочу знати чому ми тут? Чому нас тільки двоє і де ми? 
– Ви і вам подібні, зобовʼязані знайти шлях самостійно. Ви почуєте поклик! Він приведе вас куди треба чи ви загубитесь у пітьмі!
– Але… – Знову хотіла щось додати Дана, та гірзний погляд Першоптаха зупинив її. 

Сокіл дзвінко закричав, змахнув крилами і швидко зник серед сірих хмар. Декілька хвилин, вони стояли мовчки. Здивування від сказаного, було дуже сильним. Вони не знали чому опинилися тут, чому, як сказав Сокіл, так довго спали. Крім цього, їм наказали шукати Вирій, а вони навіть не знали що це! 

– Що будемо робити? – Спитав Лев. 
– Я не знаю…
– Нам наказали шукати Вирій. 
– Але чому? – Дана насупила брови. – Ти помітив, що він міг розказати нам більше, але не зробив цього? 
– Можливо, на це є вагомі причини. – Подумавши, відповів Лев. 
– Я не хочу гадати, я хочу знати. 
– Тоді, пропоную для початку, знайти прихисток, а потім вирішувати, що робити далі. Що скажеш? 
– Я згодна. – Відповіла Дана, через кілька секунд роздумів. – Ти готовий йти? 
– Звичайно! – одразу відповів Лев. Він оглянув траву навколо, щоб впевнитись, що вони забрали всі подарунки й широко посміхнувся. Йому дісталася неймовірної краси шабля! Сірувато чорні візерунки прикрашали вигнуте й гостре лезо. Руківʼя закінчувалося чорним перехрестям ромбо подібних пластин. Вони були прикрашені золотом, як і горит Дани. Піхви, довгі, вигнуті як і шабля, хтось прошив їх золотими нитками у сонячні візерунки. Чомусь Лев був впевнений, це найгарніша й найпотужніша зброя!