Сповідь

…Навіть той, хто любить свободу, жадає кохання. Вона зрозуміла це скрізь роки самотності. Спочатку полюбила бути одна, обпалені крила в небо більше не піднімуть. Пізніше вона жила хворобливими спогадами та бажанням повернути загублені дні. Але минуле, кажуть, має залишатись у минулому.
            Її оточувало багато хороших людей, але душа мовчала. Навіть тіло не горіло бажанням. Вона перестала намагатися завести стосунки з «добрим» хлопцем, як радили інші. Таким хлопцям потрібна сім'я та надійна опора – любляча дружина. Вона такою бути не хотіла, а точніше не вміла. І щоразу йшла, мовчки, залишаючи після себе лише спогади та тишу. Такі моменти вона зберегла лише на сторінках щоденника. У пам'яті відводила їм окремий куточок, куди більше не приходила.
            Вона віддавала себе роботі, рідним та музиці. Навіть вихованця не заводила, надто велика відповідальність для неї.

Були періоди то самітництва, то активного пошуку. Впадала з крайності в крайність. І одного разу подруга порадила їй соціальні мережі для знайомств. Мовляв, якщо не хочеш тривалих стосунків, знайди собі схожих там. І вона спробувала. Сотні осіб, безліч повідомлень з проханнями зустрітися, але бажання не виникало. Вона гортала профілі чоловіків без особливих інтересів, відповідала також. Іноді їй траплялися цікаві екземпляри, і спілкування тривало кілька днів, після чого вона знову зникала, втративши інтерес.
            Пізніше їй порадили все ж таки зустрічатися з людьми, що хоч трохи зацікавили в листуванні. І вона пішла на побачення. Перше, друге, третє ... Втомилася. Нічого цікавого, всі непогані, та серце мовчить. Один навіть заміж покликав, тоді вона ледве стрималася, щоб не засміятися в обличчя, уявляючи, як тікає з весілля. Звичайно, вона більше ніколи йому не відповідала на дзвінки та повідомлення.
           Дивна вона, любляча тишу та музику, нічне небо та сумні вірші. Мріє про кохання, але не вміє любити. Адже раніше вона вміла дарувати тепло та будувати плани на майбутнє. Що ж її зламало? Він чи вона сама? Не варто було будувати для неї стіни та кордони, вона цього не винесла. Душа збунтувалась і зруйнувала все на своєму шляху, як вулкан, що довго спав, прокинулася її любов до свободи і зламала все, що так старанно будувалося. Ви скажете, що вона просто дурна чи егоїстична, тоді просто не знаєте, що таке любити свободу. І повірте, немає сенсу залишатися поруч із людиною, яка не розуміє і не приймає цього. Звісно, вона пішла. Вперше вона йшла зі сльозами, насилу роблячи кожен крок від нього. Але вперто рухалася вперед, доки відійшла на відстань, коли вже не боляче. Тільки трохи ниє в душі, але вже не рве на частини від туги.
            Хтось називав ще монстром чи відьмою, говорячи, що вона йде по трупах закоханих у неї хлопців, але вона не дарувала їм надію. Посмішка чи привіт – це не освідчення в коханні. Це людська ввічливість. І нерозуміння людей так стомило її, що вона перестала посміхатися. Немає посмішки – немає хибного розуміння. Грубість теж не приймуть за флірт.
            Але скільки можна бути грубою та непривітною, якщо за своєю природою, ти радісна людина, яка любить спілкування та посмішку?

Вона вирішила змінити оточення. Зібрала речі та поїхала до іншої країни, де немає знайомого, все абсолютно незнайоме та нове. Здавалося, що вона переродилася: сміялася, жартувала, знайомилася з новими людьми і не приховувала себе під масками. Напевно, саме у цей момент світ вирішив подарувати їй його. Найсвітлішої душі людину, яка підкорила її своєю ніжністю та турботою. Він невміло, але люблячи залатав її крила, і вона змогла піднятися в політ, відчути себе живою та щасливою. Здавалося, що він був створений для її душі. Спокійний, надійний, який любить її недоліки. Вона летіла йому назустріч, готова співати і танцювати на кожному кроці, але надто все було схожим на казку. Ви спитаєте, що їй заважало тепер, коли здавалося проблем вже бути не повинно, живи і радій? Але не варто забувати, що свобода - її справжнє кохання. Звичайно, вона не стрималася, її знову не прийняли такою, як вона є. Отже, немає сенсу продовжувати. Компроміси? Не в цьому випадку. Тільки не свобода, яку вона так затято відвойовувала з дитинства. В її минулому свобода була недосяжною мрією. І одного разу отримавши її, вже не можна відмовитись.

Її довелося тікати, бо найстрашніше полягало в тому, що серце готове було віддати йому свою волю. Але розум благав тікати, нагадуючи, через що вона проходила раніше. Коли ти відвойовував свободу по міліметру, день за днем багато років. Коли світло у вікні було розкішшю, а тепер увесь світ тобі доступний. Чи готові ви віддати все це і стати залежним від іншої людини? Мозок не розуміє, що не обов'язково віддавати все та залежати від когось. Навіть зараз для неї найменша поступка – це втрата волі. То яким буде життя в такому разі? Для неї – пеклом, для нього – болем. Тому вона втекла, як робила завжди, тільки тепер нитка не обірвалася, вона натягувалася все сильніше. Чим далі вона заходила від нього, тим болючіше ставало. Але її впертість і не бажання коритися були набагато сильнішими. Вона повернулася додому, якщо це можна назвати домом. Дістала з валізки свої маски і пішла в роботу. Завантажила себе справами, поверталася до квартири втомлена та виснажена. Щоправда, на вірші йому сили все одно були. Щовечора вона спілкувалася з ним таким чином, звичайно, що він їх ніколи не прочитає. Але це був спосіб зменшити біль і тугу за ним.
Так минали роки, і в день, коли біль досяг свого піку, вона вирішила написати йому. Чи думала вона тоді про свободу? Ні! Вона втратила її того ж дня, коли пішла від нього. Повідомлення надіслано. Надійшла відповідь. Він радий, але видно, що ображений. Це зрозуміло. Тільки ось не задача, вона не вміє вибачатися. Живий-здоровий, на цьому попрощаємось. Біль у грудях трохи зменшився. Можна кидатися у бій далі. До чергового нападу. Мине ще рік, перш ніж вона знову напише йому кілька рядків з банальними фразами. Знову відповідь, така сама. Ще кілька фраз про погоду, роботу і кінець. Рухаємось далі. Але ось чи рухаємося? Вона не знала, просто проживала щодня однаково.
Час забирав спогади, почала забувати риси його лиця. Стала частіше посміхатися. З'явилися нові знайомства. Навіть сходила на побачення, подруга постаралася. Начебто й жити почала. А потім вона збожеволіла… Новий день – нова зустріч. Секс без зобов'язань – те, що лікар прописав. Вона не пам'ятала облич та імен, вони всі були однакові. Не було відчуттів, просто щоб не залишатися самій в порожньому будинку. Чи думала вона тоді про нього? Ні, це стало забороненим. Почувала себе брудною, а від того недостойною. І це рятувало. Ніхто не посягав на її свободу, не просив стосунків. Відчуженість робить свою справу – вдруге ніхто вже не писав. Усім було зручно та вигідно.
Як відомо до будь-яких ліків звикаєш, і дія цих теж пройшла. Скільки вона так жила? Тиждень, два, місяць? Напевно, але здавалося вічність. На одній із таких зустрічей, її партнер сказав: «Адже ти не хочеш мене. Навіщо тобі це?". І вона розплакалася, вперше за багато років. Лити сльози на плечі чужого чоловіка, стискати в кулаках його сорочку і відчувати руку на своєму волоссі. Все це було новим, незрозумілим для неї почуттям. І, напевно, саме від того таким дієвим. Вони проговорили всю ніч і весь ранок. Заснули, втомлені, вже тільки вдень, обіймаючи один одного, не думаючи про щось вульгарне. Просто дві душі лікували рани один одного. Так добре вона не спала вже давно.
Ось так вона знайшла друга, людину, яка тепер знала все. Не дивився зверхньо, не докоряв. Просто був поряд і обіймав, коли вона втомлювалася. Кілька разів на тиждень вона приїжджала до нього, щоб у його руках виспатися. Він цілував її в лоб і називав дурною колючкою. Так у відносному спокої минуло півроку. Вона знову посміхалася, жартувала, витягла з шафи туфлі та сукні. Знову цвіла. Жартома вони ходили на побачення, їздили відпочивати. Їй було комфортно та тепло з ним. Усі подруги та рідні думали, що вони пара. Ніхто не заперечував, їм було на це однаково. Просто вони зберігали свої скелети вже у спільній шафі. Так було простіше їх збирати, якщо двері раптово відчиняться.
Не існує дружби між чоловіком та жінкою. Усі про це знають. Ось і цій дружбі прийшов кінець. Того вечора він замовив столик у ресторані, підготував квіти, каблучку та промову. У теплих днях забув про її страх. Здійснив фатальну помилку – полюбив жінку, яка у своєму серці залишила місце лише для Нього, того іншого.
І ось вони сидять один навпроти одного. Він дістає коробочку з обручкою. Мовчки ставить перед нею на стіл. Поруч дзвонить телефон. Мелодія, яка стоїть лише на одній людині. І в цей момент для неї не існує у світі більше нічого.
           - Привіт, я більше не можу без тебе, - слова, які їй були потрібні більше, ніж повітря.