Розділ 4

Машина їхала тихими вечірніми вулицями. За вікном повільно пропливали ліхтарі, а в салоні панувала незвична тиша. Софія дивилася вперед, стискаючи ремінець сумки.

— Ви завжди такі мовчазні? — нарешті порушив тишу Максим.

— Залежить від компанії.- сказала дівчина.

— Значить, я не дуже підходжу.- сказав Максим, дивлячись на неї.

— Я цього не казала.- сказала дівчина.

Кафе було невелике й затишне. М’яке світло, тихий шум розмов і запах свіжої кави створювали дивну атмосферу спокою. Вони сіли за столик біля вікна.

— Що будете? — запитав Максим, відкриваючи меню.

— Чай.- сказала дівчина.

— І все?- здивувався Максим.

— Я не голодна.- сказала Софія і подивилася у вікно.

Максим підняв брову.

— Після робочого дня?- спитав Максим.

Софія трохи зніяковіла.

— Тоді я замовлю щось і для вас.

Вона подивилася на нього.

— Ви завжди такий наполегливий?

— Тільки коли це важливо.- сказав хлопець.

Софія нічого не відповіла.

Коли офіціант пішов, між ними знову запала тиша. Але цього разу вона була не напруженою, а… спокійною.

— Чому психологія? — раптом запитав Максим.

Софія трохи задумалась.

— Мені завжди було цікаво, чому люди відчувають те, що відчувають. Чому мовчать, коли боляче. Чому бояться бути собою.- сказала дівчина.

Вона на секунду опустила очі.

— І, мабуть… я хотіла навчитися розуміти людей.- сказала вона.

Максим уважно дивився на неї.

— І як виходить?- поцікавився хлопець.

Софія тихо усміхнулася.

— Не завжди. Наприклад я ніяк не зрозумію дії людей, які можуть залишити свою дитину у пологовому, або взагалі зробити аборт.- сказала Софія задумливо, дивлячись у вікно.

—Мабуть всьому є своя причина.- сказав Максим.

-Сподіваюся, що є. Але чи варто це життя людини.- сказала Софія.

-Це якось стосується вас особисто?- сказав Максим.

Вона підняла погляд.

— Можливо. Але не будемо про сумне.- сказала Софія закриваючи цю тему.

-А що ви скажете про мене?- поцікавився хлопець.

Софія трохи нахилилася вперед.

— Ви звикли, що все легко. Але не тому, що вам байдуже… а тому, що інакше не вмієте.- сказала дівчина.

Максим замовк. Він не очікував цього.

— А ще, — додала вона тихіше, — ви не такий поверхневий, як здаєтесь.

Максим провів рукою по волоссю.

— Це звучить як комплімент.- сказав усміхаючись.

— Можливо.- сказала дівчина.

Принесли чай і їжу.

Софія спершу не хотіла, але все ж взяла виделку.

— А ви? — запитала вона. — Чому повернулися?

Максим на секунду замовк.

— Бо там… все було не моє.

— В сенсі?

— Інше життя. Інші люди. Усе правильне… але не справжнє.

Він подивився у вікно.

— Я зрозумів, що не хочу жити так, як від мене очікують.

Софія уважно слухала.

— І що тепер?

Максим знизав плечима.

— Шукаю своє місце.

Вона тихо сказала:

— Це складно.

— Знаю.- сказав хлопець.

Вони знову замовкли.

Софія подивилася на нього… і вперше відчула, що поруч із ним їй спокійно.

І, можливо, саме з цього моменту їхній шлях почав змінюватися. Коли вони вийшли з кафе, місто вже занурилося у вечірню тишу. Ліхтарі м’яко освітлювали вулицю, а повітря було прохолодним і свіжим.

— Я підвезу вас? — спокійніше, ніж раніше, запитав Максим.

Софія подивилася на нього… і похитала головою.

— Ні. Я хочу трохи пройтись.- сказала вона.

Максим кивнув.

— Тоді я проведу.- сказав Максим пропонуючи руку Софії.

Вона не заперечила.

Вони йшли поруч мовчки. Але це мовчання вже не було незручним. Навпаки — воно було теплим, наче кожен із них боявся сказати зайве і зруйнувати цей момент. Раптом з неба почав накрапати дрібний дощ.

— Серйозно? — тихо сказала Софія.

Максим зняв піджак і легко накинув їй на плечі.

Вона здивовано подивилася на нього.