Розділ 3

Софія зупинилася біля світлої будівлі з великими вікнами. Над входом висіла акуратна табличка: «Медичний центр».

Дівчина глибоко вдихнула і поправила ремінець сумки на плечі.

— Спокійно, Софіє… Це просто співбесіда, — тихо сказала вона сама собі.

Вона відчинила двері і зайшла всередину. У холі пахло чистотою і легким ароматом кави. За стійкою сиділа молода адміністраторка.

— Добрий день, — трохи невпевнено сказала Софія. — Я на співбесіду. Мене запросили на десяту.

— Ваше ім'я? — усміхнулася дівчина.

— Софія Коваль.

Адміністраторка перевірила щось у комп’ютері.

— Так, бачу. Вас очікує пані Олена Іванівна. Можете пройти в кабінет номер три,  праворуч по коридору.

— Дякую.- сказала дівчина.

Софія повільно рушила коридором. Серце билося швидше, ніж зазвичай. А раптом я не підійду? А раптом досвіду замало? Вона тихо постукала.

— Заходьте, — почулося з-за дверей.

У кабінеті сиділа жінка років сорока п’яти — стримана, з доброзичливим поглядом.

— Доброго дня, — сказала Софія.

— Доброго дня. Ви Софія?- спитала вона

— Так.- відповіла дівчина.

— Сідайте, будь ласка.- сказала молода жінка.

Софія сіла на стілець навпроти столу і поклала папку з документами на коліна.

— Я переглянула ваше резюме, — сказала жінка. — Ви ще навчаєтесь?

— Так. Останній курс.- сказала дівчина.

— А досвід роботи?- поцікавилась роботодавиця.

Софія трохи зніяковіла.

— Поки що невеликий… Я працюю нянею. Але дуже хочу працювати за спеціальністю. Я швидко вчуся і відповідально ставлюся до роботи.- сказала Софія.

Жінка уважно подивилася на неї.

— Це добре. Нам якраз потрібна людина, яка допомагатиме лікарям і працюватиме з документами. Робота не найпростіша.- попередила жінка.

— Я не боюся роботи, — швидко сказала Софія.

Жінка ледь усміхнулася.

— Це видно.- сказала Олена Іванівна

Вона закрила папку з документами.

— Знаєте, Софіє… мені подобається ваша щирість. Давайте зробимо так: ви спробуєте попрацювати кілька днів. Якщо все буде добре — залишитесь.

Софія на секунду завмерла.

— Справді?- спитала та.

— Справді.- відповіла Олена Іванівна.

Очі дівчини засвітилися радістю.

— Дуже дякую! Я вас не підведу.

— Побачимо, — усміхнулася жінка. — Можете виходити на роботу вже з понеділка.

Коли Софія вийшла з клініки, на вулиці світило тепле весняне сонце. Вона зупинилася на сходах і тихо засміялася від радості. Мабуть, сьогодні починається щось нове…

*****

Перший робочий день Софії почався дуже рано. Вона прийшла до клініки ще за десять хвилин до відкриття.

Коридори були тихі, лише адміністраторка розкладала документи на стійці.

— Доброго ранку, — привіталася Софія.

— Доброго. Хвилюєшся? — усміхнулася дівчина.

— Трохи.- поділилася Софія.

— Не переживай, усі перший день хвилюються.

Софія переодягнулася і зайшла до кабінету  Олени Іванівни.

— Ти сьогодні допомагатимеш мені з прийомами, — пояснила вона. — І будеш спостерігати. Головне - слухай і не бійся задавати питання.

Софія уважно кивнула.

День пройшов швидко. Вона допомагала з документами, записувала пацієнтів, іноді просто сиділа поруч і слухала розмови лікаря з людьми.

Увечері Софія вийшла з клініки втомлена, але щаслива.

-Я справді тут працюю…- сказала про себе.

Так минув день, потім другий, третій…

Через кілька днів Софія вже впевненіше почувалася у клініці. Вона запам’ятала розклад, навчилася працювати з картками пацієнтів і навіть почала трохи допомагати під час консультацій.

У п’ятницю  Олена Іванівна сказала:

— Ти добре справляєшся.- похвалила начальниця.

— Дякую.- соромязливо сказала дівчина.

— Продовжуй так само.- підбадьорила її жінка.

Дівчина ледь стримала усмішку.

Коли робочий день закінчився, вона вийшла з кабінету і попрямувала до холу. Саме в цей момент двері клініки відчинилися. До  приміщення зайшов Максим. Він зупинився біля стійки адміністратора.

— Тітка у себе? — запитав він.

— Так, у кабінеті.- сказала дівчина-адміністратор.

Максим повернув голову… і раптом помітив Софію. Вона теж завмерла.