Розділ 2

Подушки знову були розкидані по всій вітальні. Софія, Максим і маленька Ліза вже майже добудували нову «хатинку».

Ліза залізла всередину і радісно сказала:

— Це наш замок!

— А я король, — пожартував Максим.

— Ні! — одразу заперечила Ліза. — Я королева!

Софія засміялася.

— Тоді Максим може бути… лицарем.

— Чому одразу лицарем? — підняв брову Максим. — Я планував бути драконом.

— Це більше схоже на правду, — тихо сказала Софія.

— Я все чую, між іншим.- сказав нібт ображено.

— І добре.- сказала Софія.

У цей момент клацнув замок у дверях.

— Я вдома! — пролунав голос із коридору.

До квартири зайшов Артем. Він втомлено зняв куртку, але коли заглянув у вітальню — зупинився.

— Я боюся питати… що тут сталося?

Вітальня виглядала так, ніби тут пройшов маленький ураган: подушки, ковдри, іграшки.

Ліза висунула голову з хатинки.

— Ми будуємо замок!- сказала дівчинка.

Артем усміхнувся.

— Я бачу.- сказав він оглядаючи все навколо.

Він перевів погляд на Максима.

— А ти що тут робиш?- спитав Артем в Максима.

— Допомагаю архітектору, — сказав Максим, показуючи на Лізу.

Софія піднялася з підлоги.

— Вибачте за безлад. Ми зараз усе приберемо.- сказала дівчина червоніючи.

Артем махнув рукою.

— Та нічого страшного! Головне, що малеча задоволена.- сказав  він, обнімаючи молодшу сестру.

Він раптом помітив, як Максим дивиться на Софію з легкою усмішкою.

— Максим, можна тебе на два слова. — сказав Артем.

-Так, звісно.- сказав Максим підходячи до друга.

— Я тебе прошу, не ображай Софію, вона дуже багато пережила.- сказав Артем.

Максим здивовано подивився на друга.

— Я не ображаю. Ми просто грали і чекали на тебе.- сказав Максим.

Артем схрестив руки.

— Просто запам’ятай: якщо будеш поводитись як ідіот — я тебе виставлю за двері.- сказав Артем серйозним тоном.

— Добре, добре. І в думках нічого не мав.- сказав Максим піднімаючи руки вгору.

Артем уважно подивився на нього.

— Я серйозно.

Максим усміхнувся трохи м’якше.

— Я теж.

І на диво… цього разу він справді не жартував.

*****

Через кілька днів.

Ранок був прохолодний. Софія швидко йшла тротуаром, міцно притискаючи до себе сумку з конспектами. Вона поглянула на телефон і тихо зітхнула.

— Запізнююсь…- сказала про себе.

Автобус, яким вона зазвичай їхала до університету, вже поїхав, а наступний мав бути тільки через двадцять хвилин. Софія пришвидшила крок. У цей момент поруч із нею повільно зупинилася темна машина.

Вікно опустилося.

— Куди так поспішаєте?- поцікавився голос з машини.

Софія одразу впізнала голос і закотила очі.

— Серйозно?- спитала вона, закочуючи очі.

За кермом сидів Максим.

Він був у темному піджаку і виглядав так, ніби щойно їхав на важливу зустріч.

— Ви мене переслідуєте? — сказала вона.

— Я їду по своїх справах, — відповів Максим. — А ви біжите так, ніби за вами женеться пожежа.- сказав він

— Я запізнююсь на пари.- сказала дівчина.

Максим трохи нахилився до неї.

— Сідайте. Підвезу.-запропонував він.

Софія одразу похитала головою.

— Ні, дякую.- сказала категорично.

— Чому?- спитав він здивовано.

— Бо я не сідаю в машини до незнайомців.- сказала вона.

Максим усміхнувся.

— Ми вже знайомі.- сказав він.

— Це не допомагає.- псказала Софія.

Він на секунду задумався.

— Добре, тоді скажу чесно: мені все одно по дорозі.- сказав він.

— Я впораюсь сама.- сказала вперто дівчина.

Софія вже хотіла піти далі, але Максим сказав:

— Автобус приїде через двадцять хвилин. Ви не встигнете на пари.- сказав він.

Вона різко повернулася.

— Звідки ви знаєте?- їй стало цікаво, звідки він знає розклад автобуса.