Розділ 1

Софія працювала нянею у заможній родині. Вдень та ввечері вона доглядала за чотирирічною  Лізою, а зранку поспішала на пари до університету. Життя було важким: мало сну, багато відповідальності, але вона знала — це її шанс вирватися в краще майбутнє.

Одного сонячного дня Софія гуляла з Лізою у міському парку. Дівчинка каталася на самокаті, а Софія уважно стежила за нею. Раптом Ліза не впоралася з поворотом і мало не врізалася в хлопця, який саме виходив з кав’ярні. Кава пролилася на його дорогий піджак.

— Ти взагалі дивишся, куди їдеш?! — роздратовано сказав він.

Софія одразу підійшла й взяла Лізу за руку.

— Вона дитина. Можна трохи спокійніше?- сказала вона.

Хлопець фиркнув.

— А можна трохи уважніше? Цей піджак коштує більше, ніж…- сказав поглянувши на неї.

Він не договорив, але Софія зрозуміла натяк.

— Більше, ніж моя зарплата? — холодно сказала вона.

Вона взяла Лізу і пішла геть. Хлопець дивився їй услід і відчув дивне роздратування… і водночас цікавість. Його звали Максим. Він щойно повернувся зі стажування за кордоном і звик, що всі навколо захоплюються ним або принаймні намагаються сподобатися. А ця дівчина… навіть не намагалася.

****

Максим піднявся сходами до квартири свого друга Артема і натиснув на дзвінок.  Оскільки він щойно повернувся зі стажування за кордоном, то ще не встиг побачитися з більшістю друзів.

Двері відчинилися майже одразу.

— Нарешті! — усміхнувся Артем і міцно потиснув йому руку. — Я вже думав, ти передумаєш приходити.- сказав він.

— Та ні, — Максим знизав плечима. — Ти ж мій найкращий друг, як я можу тебе не провідати?.- сказав хлопець.

Вони зайшли у вітальню, але Максим раптом зупинився.

На килимі сиділа маленька дівчинка і  гралася. Поруч із нею сиділа та сама дівчина з парку. Вона саме сміялася разом із Лізою і не помічала гостей.

— Ні-ні, Лізо, — сказала Софія м’яко. — Якщо поставити цей кубик зверху, вежа впаде.

— Не впаде! — вперто відповіла дівчинка.

Вона поставила кубик… і вежа одразу розсипалася. Ліза засміялася.

— Бачиш? — Софія усміхнулася. — Тепер будуємо знову.

Максим тихо фиркнув.

Софія підняла голову… і її усмішка одразу зникла.

— Ви? — сказала вона холодно.

Артем здивовано перевів погляд з одного на іншого.

— Стоп… ви що, знайомі?- спитав здивовано Артем.

Максим схрестив руки на грудях.

— Так. Трохи.- сказав він

Софія підвелася.

— Ми випадково зустрілися в парку. І, здається, ваш друг не дуже любить дітей.- сказала вона, дивлячись на нього.

— Я цього не казав, — відповів Максим. — Я просто не люблю, коли на мене виливають каву.- сказав він.

Ліза  здивовано подивилася на них. Артем розсміявся.

— Ого… оце зустріч. Максим, знайомся нормально — це Софія. Вона допомагає з Лізою.- представив він.

Максим подивився на неї уважніше.

— Няня, значить.- сказав хлопець.

Софія ледь помітно насупилась.

— І студентка, між іншим.- сказав дівчина.

— Ага, — кивнув Максим. — Це пояснює, чому ви така… серйозна.- сказав наостанок.

— А ви, бачу, все ще такий же зарозумілий, — спокійно відповіла вона.

Артем прикрив рот рукою, щоб не засміятися.

— Я вже бачу, що ви подружитеся.- зробив висновок друг.

— Навряд, — одночасно сказали Максим і Софія.

Ліза тим часом потягнула Софію за руку.

— Софіє, давай гратися!- попросила дівчинка

Софія знову сіла на килим.

— Добре.  Продовжуємо гратися.- сказала дівчина і вони продовжили гратися.

Максим дивився на них кілька секунд. Як Софія терпляче допомагає дівчинці, як пояснює, сміється разом із нею. Це було зовсім не схоже на ту холодну дівчину, яка різко відповіла йому в парку.

— Що? — раптом сказала Софія, помітивши його погляд.

— Нічого, — відповів Максим.

Максим сам не зрозумів чому… але вперше за довгий час йому стало цікаво.

Минуло кілька днів. Софія сиділа на підлозі у вітальні разом із чотирирічною Лізою. Перед ними лежав великий альбом і коробка з олівцями.

Ліза старанно водила червоним олівцем по паперу.

— Це що? — м’яко запитала Софія.

— Це сонце, — серйозно сказала Ліза.

На папері була велика кругла каракуля з променями, які розбігалися в різні боки.