Chapter 3

Кім, знову, задихаючись сідає на ліжку. Тремтячою рукою тягнеться до стакана з водою, який стоїть на тумбі, та повільно п'є відганяючи залишки нічного кошмару, який став звичним для нього за п'ять років. Жодні таблетки вже не допомагають, тож Синмін просто перестав їх приймати. Він знає, що бачить своє минуле життя, бо лише б дурень не зрозумів цього, якщо твій брат, його хлопець і всі знайомі виглядають так само, та навіть імена мають однакові. От тільки ніякого Чоніна він не знає. Але дуже хоче його знайти, щоб нарешті вибратись з цього пекельного кола нічних жахіть. Та, на жаль, скільки б не шукав такої людини немає. Може він за кордоном живе, чи його взагалі не існує. Синмін не знає, але вперто продовжує шукати, бо повторювати доволі дурний вчинок з свого минулого життя він не збирається. Хлопець бере до рук телефон, та так з ним і засинає прогортавши трішки стрічку соцмереж.

І якби Кім не любив свою роботу, але вставати зранку в понеділок, це ще те випробування для нього. Сьогодні до їхнього містечка має приїхати популярний рок-гурт з концертом. Тому Кім, як організатор всього цього дійства, весь минулий місяць, і дотепер бігав, як сраний віник, у пошуку готелю, та всіх речей з райдера артистів. Зараз залишилися лише деталі, такі, як: вода, облаштування гримерки, замовлення живих квітів і т. д.

Взагалі менеджер хлопців був дуже приємною людиною, і коли вони спілкувались з ним по-телефону, залишив по собі гарне враження. Тому Синмін не хвилювався, що до нього, та інших людей з агентства ставитимуться, як до когось нижчого за статусом. Через кілька годин Кім разом з Мінхо, який був його помічником, поїдуть зустрічати хлопців в аеропорт. Тож поки, Мін ходив по квартирі в пошуках своїх шкарпеток, та й одягу взагалі.

У хлопця дзвонить телефон, і Синмін вже знає, що це не до добра.

- Так, слухаю, - тон сухий, але Лі, який працює з ним вже не перший рік, він геть не лякає.

- Я буду в тебе через десять хвилин. Мені щойно дзвонив менеджер Charmer, і сказав, що їхній рейс вчора скасували, і вони прилетять зранку, а точніше, через півгодини будуть вже тут, - так само сухо, констатуючи факти повідомляє Хо. Ця звичка допомогла спрацюватись цим обом.

- А швидше він подзвонити не міг? - схоже, його вранішня кава відміняється. Синмін ненавидів, коли плани руйнувалися через дурні збіги обставин.

- Сказав, що зв'язку не було. Все, давай, я за кермом не можу говорити, - і він кладе слухавку, а Кім бреде до шафи, щоб вдягнути перше, що потрапить під руку. Головне, щоб було зручно, а інше не важливо.

Через п'ять хвилин парубок з похмурим обличчям, вже сидів на пасажирському сидінні в авто Мінхо. Погода була геть не радісною, як і настрій Кіма. Дрібний дощик, і холодний вітер, що пробирає до кісток не додавав позитиву до життя. До того ж, Синміну потрібно було дзвонити в готель, і попереджати, що заселення гостей відбудеться швидше ніж планувалось. Лі тактовно мовчав гарно відчуваючи настрій свого "шефа".

На диво, поки вони прибули в аеропорт з-за хмар з'явились теплі промінчики Сонця, що зігрівали щічки Кіма своїм теплом. Відчувалося, що зовсім скоро прийде справжня весна, і від цього, було легше дихати.

- Ну і де вони? - не задоволено питає юнак озираючись навколо.

- Цей, як його, - Мінхо клацає пальцями, намагаючись пригадати ім'я менеджера групи, - Хан Джісон, точно, сказав що їх рейс прибуває о 08:45, а зараз 08:40 тому в нас є ще п'ять хвилин.

- Окей. Ти стій тут, а я йду по-каву, тобі взяти? - нетерпляче питає парубок, розвертаючись у бік невеличкої кав'ярні, що була неподалік. Без кофеїну мозок відмовлявся працювати.

- Ти ще питаєш?! Звісно! Я як і ти, нічого не встиг зранку, навіть рота помити, - закочує очі Лі, а Синмін лиш всміхається кутиками губ, допоки йде по чарівні напої, що мають врятувати цей день. А коли повертається то застає картину, яку ніколи в житті не бачив. Лі Мінхо, щиро заливається сміхом, що гучно лунає на весь напівпустий аеропорт. Брови брюнета в здивування підлітають вгору, коли він підходить ближче.

- Ви, як я розумію Хан Джісон, - Мін віддає каву Мінхо, та простягає руку невисокому парубку навпроти, яку той легко потискає своєю.

- Саме так, а ви Кім Синмін, вірно? - усмішка на привітному обличчі стає ширшою.

- Вірно. Якщо всі в зборі, то ходімо. Ми приїхали мікроавтобусом тож повинні вміститися усі, - Кім першим йде на вихід, а за ним поспішає Джісон, та група з трьох хлопців.

- А ви не хочете познайомитись з артистами? - обережно питає юнак, але Мін лиш відмахується від нього.

- Якщо бути чесним, зараз я хочу випити своєї кави, пане Хан, а потім знайомитись з вашими хлопцями, і розбиратись з іншими справами, - Мін втомлено всміхається, а парубок навпроти розуміюче киває головою.

- Вибачте, що я раніше не попередив про перенесення рейсу. Зв'язку не було, - йому й справді шкода, але Кім лиш відмахується, підходячи до чорного авто.

- Не треба вибачитись, це життя, різне буває. Тим більше ви попередили Мінхо, тому все в порядку. Але вам справді пощастило, що в готелі номери не були зайняті іншими гостями, - він сідає в салон, і чекає поки всі влаштуються. Лі за кермом аж занадто радісний, але Синмін немає бажання, і сили допитувати його, зараз.

Далі вони їдуть у відносній тиші, яку перериває тихий голос Кіма. Він телефонує іншим підганяючи з доставкою квітів, води, рушників, облаштуванням гримерки. Ще раз розмовляє з директором концертного залу, уточнюючи робочі моменти. Безперервний потік дзвінків переривається перед готелем.

- Доброго ранку ми бронювали чотири номери на сьогодні. Я розмовляв з вашою адміністраторкою приблизно годину тому, - привітно всміхається дівчині за реєстраційною стійкою.

- Доброго ранку. Ваше ім'я будь ласка, - вона з усмішкою дивиться на нього.

- Кім Синмін, - спокійний тон, і вже через кілька хвилин чотири ключ-карти у нього в руках.

- Приємного відпочинку.