Chapter 2

- Міне, ти в порядку? - голос брата повертає його до реальності.

- Так, я в нормі, - він стривожено дивиться на Чана, - Хьонджін сьогодні на роботі?

- Що? А, так він працює. Чому ти питаєш? Синміне? - та парубка вже ніхто не слухає. Кім вибігає з бібліотеки та біжить у свою кімнату. Він хапає сумку з записами, та вилітає з дому гучно грюкнувши дверима. Здається розгадка завжди була ближчою ніж Мін міг подумати.

Захеканий Кім вривається в тихі зали бібліотеки, відразу привертаючи до себе увагу читачів і працівників. Він вишукує поглядом Хьонджіна. Той стоїть майже в самому кінця залу, гортаючи якусь книжку, і геть не звертає на нього уваги. Схоже Хван чекав, що Мін прийде.

- Ні, я не дозволю тобі зайти в секретні зали. Навіть не проси, - різко відсікає блондин, як тільки Синмін відкриває рота.

- Чому? - складає руки на грудях, - Бо тоді твій брат мене вб'є, або ще гірше розлучиться. Тому ні. - хлопець закриває книгу, та йде до свого робочого місця.

- Тоді я попрошу Чанбіна мені допомогти, або Фелікса, мене тут знають усі, а не лише ти, - фиркає у спину блондину Кім, та змушує його спинитися. Ця дитина справді колись доведе Джіна до нервового зриву. Він вже мільйон разів пошкодував, що попрохав тоді піти з ними на ринок. Але зробленого не повернеш.

- Ти вважаєш, що справді от так просто потрапиш до світу мертвих бо тобі хочеться?! - він трохи підвищує голос підходячи ближче до Синміна, і навколо чується синхронне "Шшш".

- У мене є сильне бажання! Я хочу побачити Чоніна і вибачитись. І мені наплювати, що я не повернусь, - гне свою лінію парубок, незважаючи на те, що з кожним його словом обличчя Джіна стає все темнішим від гніву.

- Ходімо вийдемо, бо я не можу кричати тут, - Хван хапає юнака за руку та швидко виводить на двір. Хочеться добре вмастити цьому дурню по-писку, але Кріс, йому цього не пробачить.

- Ти малий, егоїстичний добень! Хоч про когось окрім себе подумай, Синміне! Твій брат за ці роки страшенно змарнів. Ти не можеш все своє життя гнатися за минулим. Чонін помер, Міне, і його вже ніщо не поверне. Але ти, ТИ живий, ідіоте. Цінуй те, що маєш. Навчись радіти життю, і приймати його випробування. У тебе є Кріс і я, тому ти можеш прийти до нас з своїми проблемами. Чан буде звинувачувати себе, якщо втратить ще й тебе. Єдина рідна людина у нього це молодший брат, про якого він мені всі вуха прогудів на наших перших побаченнях. Тому нікуди не йди, будь ласка, - злість трохи вщухає, але Кім не збирається слухати Хьонджіна, який говорить слушні речі.

- Ти мені не допомагатимеш? - нудьгуючим тоном питає парубок.

- Не допомагатиму, - складає руки на грудях, та дивиться з викликом, - І ніхто не допомагатиме, бо це моя бібліотека, якщо ти забув.

- Ти ж знаєш, як туди добратися, - звідкись у душі Синміна була тверда впевненість у своїх словах, - Ти теж хотів туди піти вслід за сім'єю хіба ні?

- Знаю, - не заперечує його слів Хван, - Але не пішов, бо минулого не повернеш. Я знайшов своє щастя тут. Тому...

- А моє щастя там, по той бік, розумієш? Хьонджіне, якби ти втратив Чана, ти б вчинив так само, як і я. Знаючи, що є спосіб побачитися з коханим ще раз, ти б не пішов за ним? - з відчаєм що ховається в спокійних переливах його голосу питає Мін. Хьонджін мовчить, занадто довго, щоб Синмін встиг зробити висновки, - От і я про те ж.

- Я всеодно не скажу тобі про шлях, і не дозволю ввійти у закриті зали, бо Кріс ніколи не пробачить мені цього, - важко видихає блондин. Він розуміє, що Кім не відступить, і це віддає гіркотою десь на кінчику язика.

Але Синмін всеодно просить про допомогу Фелікса, який відмовляється бо не хоче втрачати роботу. Гнів переповнює хлопця через край. Чому ніхто не хоче зрозуміти його почуття?!

Здається світ налаштований проти Кіма, викопуючи під його ногами глибокі ями, у які Синмін волів би не потрапляти. Хлопець бреде жвавими вуличками, геть не відчуваючи себе живим. Невже так важко, подати руку тому хто з таким благанням простягає її до тебе?! Кім незчувся, як опинився біля старої фабрики.

Парубок завжди оминав це місце, але зараз дивлячись на прірву біль був вже не таким сильним. Він досі розриває його нещасне серце на шматки але вже не з такою завзятістю, як два роки тому. Надворі поступово темніє, але Синмін геть не хоче повертатися додому.

Хлопець рахує зірки рухаючись вперед, поки не натрапляє на стежку, яку раніше ніколи не бачив. Здається, її освітлює сам Місяць, віддаючи усе своє яскраве світло цій вузькій доріжці. Але чим ближче підходить Синмін тим моторішнішою вона виглядає.
Вздовж шляху ростуть рослини криваво-червоного кольору утворюючи килим, що аж занадто схожий на море з людської крові. Він видихає та ступає по стежині, яка виявляється мостом, що хитається від кожного його кроку. Та Синмін занадто довго сюди йшов, щоб здатися просто так. Здіймається сильний вітер, який готовий, от-от своїми потужними потоками, збити Кіма у ніжні обійми червоних квіток.

Здається, в голові шепочуть тисячі голосів благаючи про порятунок, і відганяючи парубка геть. Міст розхитується все сильніше, він протяжно стогне під ногами Міна готовий розсипатись на дрібні шматочки. І, як за клацанням пальців дошки провалюються перед самим виходом, перекиваючи можливість ступити на інший бік. Мотузки не витримують обриваючись, і міст летить вниз, а Синмін за кілька секунд стрибає намагаючись руками вхопитись за край.
"Тікай, тут твоя погибель", "Ти страждатимеш, якщо прийдеш", "Рятуй свою душу". Голоси в голові стають голоснішими, змішуючись у неймовірний хаос, що зводить з розуму.
Враз вітер вщухає, атмосфера навкруги стає спокійнішою, а в думках, нарешті, тихо. Хтось допомагає йому вибратися на землю.

Синмін хоче подякувати та всі слова застрягають в горлі. Хлопця охоплює тваринний страх, бо перед ним стоїть сама Смерть. Жінка в якої гниє обличчя, від неймовірної кількості ран  всміхається юнаку кривою посмішкою, що робить її, ще більш лякаючою. Кім ковтає в'язку слину та опускає погляд, щоб не витріщатись.