Глава 18: Апокаліпсис в "Іржавому Ангарі"

Коли масивні залізні ворота "Іржавого Ангару" з гуркотом розсунулися, всередину линув натовп, який виглядав так, ніби його збирали по всіх підвалах, гаражах і покинутих заводах міста. Це були суворі хлопці в шкіряних куртках із заклепками, дівчата з неймовірно яскравим волоссям і чорними губами, а також просто місцеві маргінали, які прийшли подивитися на гурт, що, за чутками, снідає паперовими серветками і ламає радіостанції.
​Повітря миттєво наповнилося запахом дешевого пива, машинного мастила і юнацького бунту. Натовп щільно обступив низьку сцену, глухо гудучи в очікуванні трешу.
​За лаштунками, в напівтемряві, "Безумці" готувалися до свого першого справжнього виходу як хедлайнерів.
​Ден нервово поправляв розтягнутий комір своєї чорної футболки, подумки репетируючи свій епічний стрибок у натовп. Алекс, чиє тіло продовжувало вібрувати на клітинному рівні від пережитого стресу, маніакально замотував свої зап'ястя старим еластичним бинтом, щоб руки не відлетіли разом із паличками. Марк, мружачись крізь розбиті пивні окуляри, примотував синьою ізоляційною стрічкою свою напівмертву "Говорящу Башту 2000" до гітарного шнура, сподіваючись, що закони фізики сьогодні візьмуть вихідний.
​Але в центрі цього гаражного неврозу непорушною скелею стояв Х'ю.
​Його очі палали в темряві нездоровим, демонічним блиском. Величезні пальці міцно стискали гриф бас-гітари з видряпаним кривим серцем. Він дивився крізь куліси просто в бар, де на високому стільці сиділа Рита, незворушно жуючи жуйку і попиваючи якийсь сумнівний коктейль чорного кольору.
​— Ваш вихід, м'ясорубки, — пролунав з рації голос Даніелли, яка зайняла стратегічну позицію біля звукорежисерського пульта. — Порвіть їх. Або я порву вас.
​Ден набрав у легені побільше повітря, насиченого пилом, і першим вискочив на освітлену сцену. Ангар вибухнув вітальним ревом. Хтось із натовпу одразу жбурнув на сцену пластиковий стаканчик, який Ден епічно відбив рукою в польоті, ніби так і було задумано.
​— ДОБРОГО ВЕЧОРА, ДІТИ БЕТОНУ ТА ІРЖІ! — заревів вокаліст, вчепившись у мікрофонну стійку так, ніби це був його останній порятунок від падіння в прірву. — МИ ПРИЙШЛИ З ТЕМРЯВИ! МИ ХАРЧУВАЛИСЯ ВАШИМИ СЕРВЕТКАМИ! МИ — "БЕЗУМЦІ", І СЬОГОДНІ МИ ЗРІВНЯЄМО ЦЕЙ АНГАР ІЗ ЗЕМЛЕЮ! "ПАЛАЮЧИЙ АСФАЛЬТ"!
​Х'ю зробив крок до краю сцени. Він не став чекати Алекса чи Марка. Він широко розставив свої ноги в армійських черевиках, подивився прямо в очі Риті на іншому кінці залу і вдарив по струнах.
​Це був не просто звук. Це була фізична маса. Басова хвиля неймовірної щільності вдарила в натовп, змусивши завібрувати кожну молекулу повітря в приміщенні. Гофровані стіни ангару жалібно загули. Дехто з перших рядів інстинктивно схопився за груди, відчуваючи, як їхні серця намагаються підлаштуватися під цей первісний, звірячий ритм. Кохання, змішане з люттю, зробило Х'ю богом низьких частот.
​Алекс, побачивши цю міць, зрозумів, що йому треба або відповідати, або померти на місці. Він закричав щось нерозбірливе і обрушив свої палички на барабани з такою швидкістю, що пластик на томах почав диміти від тертя. Барабанщик не грав ритм — він відбивався від своїх внутрішніх демонів, гусей, таксистів і паперових серветок одночасно.
​Марк, помолившись невідомому богу інженерії, з усієї сили стрибнув двома ногами на свою понівечену педаль. "Говоряща Башта 2000", яка після інциденту на радіо мала б бути мертвою, раптом коротнула. Замість звичайного ефекту вона почала ловити радіохвилі поліцейської рації, пропустила їх через максимальний дисторшн і видала такий індустріальний скрегіт, що Трент Резнор від заздрощів подав би у відставку.
​Натовп у залі просто вибухнув.
​Це був не слем. Це була справжня битва за виживання в центрі звукового торнадо. Люди літали в повітрі, врізалися одне в одного, співали незрозумілі слова разом із Деном і створювали гігантський вир із курток, ланцюгів та розпатланого волосся.
​Ден волав так, що вени на його шиї стали товщиною з олівець. Він падав на коліна, крутив мікрофон над головою, ловив губами пил, але не зупинявся. Він нарешті відчував себе тим, ким завжди хотів бути — повелителем цього прекрасного, брудного хаосу.
​Але кульмінація настала посеред другої пісні (яка була просто першою піснею, зіграною задом наперед, бо репертуар був обмеженим).
​Х'ю вийшов на самий край сцени. Він дивився тільки на Риту. Дівчина-Бетмен уже не сиділа. Вона стояла біля бару, перестала жувати жуйку і невідривно дивилася на цього велетня. В її очах з'явився той самий вогник небезпечного захвату.
​Х'ю повільно, не припиняючи грати однією рукою, дістав із кишені свій кухонний ніж, перемотаний ізоляційною стрічкою.
Натовп завмер, не розуміючи, що відбувається. Навіть Алекс збився з ритму.
— Він зараз когось заріже в ім'я кохання?! — пропищав барабанщик.
​Але басист просто перевернув ніж. І почав використовувати його металеве лезо замість медіатора.
​ВЖЖИИК! ВЖЖИИК! ВЖЖИИК! — метал ножа бив по товстих металевих струнах баса, висікаючи справжні іскри в напівтемряві ангару. Звук був настільки сирим, агресивним і металевим, що здавалося, ніби гігантський робот намагається прогризти собі шлях на свободу. Це було найепічніше, найбрутальніше бас-соло кухонним ножем в історії місцевого андерграунду.
​Натовп просто збожеволів. Люди почали лізти один одному на голови. Хтось запалив фаєр, наповнивши ангар червоним димом.
​Ден, розуміючи, що кращого моменту не буде, застрибнув на колонку, широко розкинув руки і, закривши очі, стрибнув спиною в цей вируючий натовп фанатів.
​І натовп... спіймав його! Вони не дали йому впасти на брудну підлогу. Сотні рук підхопили худорляве, виснажене дієтою з серветок тіло фронтмена і понесли його над залом, як великого героя. Ден плив по морю рук, дивлячись у закопчену стелю, і по його брудній щоці котилася сльоза абсолютного, чистого щастя.
​Коли вони взяли останній, розривний акорд, від неймовірного звукового тиску з-під стелі "Іржавого Ангару" з гучним гуркотом відвалився великий шматок іржавої вентиляційної труби і впав прямо посеред порожнього простору сцени, піднявши хмару багатолітнього пилу.
​Музика стихла. У вухах дзвеніло. Маркова педаль диміла. Х'ю важко дихав, тримаючи ніж в одній руці і бас в іншій.
​Зал мовчав рівно три секунди. А потім вибухнув ревом, якого це місто ще не чуло. Фанати скандували їхню назву. Вони вимагали продовження. Вони були готові рознести клуб на шматки заради ще однієї порції цього шаленства.
​Але грати більше не було чого, та й апаратура Марка остаточно вмерла. Ден, якого натовп повернув назад на сцену, просто низько вклонився, взяв мікрофон і прохрипів:
— Ми — "Безумці". Купуйте наш мерч.
​За лаштунками на них чекала Даніелла. Її тренч був трохи присипаний іржавим пилом, але обличчя світилося від корпоративного тріумфу. В її руках була товста пачка готівки — повний гонорар, який переляканий, але щасливий власник клубу віддав їй ще до кінця виступу.
​— Ви не просто не слажали, — Даніелла подивилася на них з майже материнською гордістю (що для неї означало відсутність бажання когось задушити). — Ви щойно зламали систему вентиляції і психіку двохсот людей. Це був ідеальний треш-перформанс.
​Марк впав на якийсь ящик, важко дихаючи.
— Ми легенди... Моя педаль ловила переговори таксистів під час соло... Це був авангард!
​Алекс цілував свої барабанні палички і плакав.
— Я вижив... Жоден гусак не прийшов... Жоден далекобійник не жбурнув у мене пельмень... Це найкращий день у моєму житті!
​Але Х'ю не слухав їх. Басист відклав свою гітару, акуратно сховав кухонний ніж у кишеню і попрямував до виходу з-за лаштунків.
​Біля самих дверей стояла Рита. Вона більше не посміхалася саркастично. Вона дивилася на Х'ю з непідробною повагою.
— Ніж по струнах... — тихо сказала Дівчина-Бетмен, коли він підійшов ближче. — Це було... прийнятно.
​Х'ю дивився на неї згори вниз. У ньому ще вирував адреналін сцени.
— У мене є п'ятдесят копійок, які Марк приніс з автобазару як решту, — дуже серйозним, низьким басом сказав велетень. — Це не вистачить на каву. Але я можу пригостити тебе найкращою водопровідною водою з-під крана в цьому клубі.
​Рита повільно надула рожеву бульбашку. Луснула нею. І ледь помітно посміхнулася.
— Водопровідна вода? Звучить як ідеальне побачення в стилі ґранж. Веди, ведмідь.
​Поки Х'ю і Рита йшли коридором, Даніелла відраховувала гроші з пачки.
— Значить так, герої, — сказала менеджерка, повертаючись до реальності. — Дві третини цієї суми ми віддаємо кровопивці Джонні, щоб погасити частину боргу. Залишок піде на те, щоб викликати евакуатор для нашого "Червоного Дракона", бо я не збираюся більше штовхати його руками. І на нормальну, гарячу їжу з м'ясом!
​Ден, який сидів на колонці, витираючи брудне обличчя рукавом, щасливо засміявся.
— Хай живе рок-н-рол! Ми заробили на м'ясо! Даніелло, ми підкорили це місто! Що далі? Стадіони? Світове турне?!
​Даніелла хитро примружилася, ховаючи гроші в сумку.
— Далі, Кобейн, ми повертаємося до нашого улюбленого Джонні. Здається мені, після такого аншлагу, умови нашого кабального контракту потребують... невеличкого агресивного перегляду. Завтра ми йдемо в "Іржавий Цвях". І цього разу ми будемо диктувати правила.
​Шлях до слави офіційно перейшов на наступний рівень. "Безумці" здобули свою першу велику перемогу, втратили ще трохи апаратури і знайшли кохання з запахом хлорки. Але розслаблятися було рано: попереду їх чекала битва з найголовнішим босом місцевого шоу-бізнесу в малиновому піджаку. І цього разу вони були озброєні не лише мікрофонною стійкою, а й абсолютним безумством.