Глава 16: Амур зі стрілою у формі кажана

Після трьох діб вимушеного голодування, приправленого стертими до крові мозолями та непередаваним ароматом тухлої димової шашки, звичайна їдальня "Берізка" на околиці міста здалася "Безумцям" філією Едему на землі.
​Тут пахло хлоркою, пересмаженою цибулею та вологими ганчірками, але для музикантів це був запах абсолютного, кристалізованого щастя. Завдяки щедрому (і єдиному за всю історію їхнього існування) авансу від власника рок-клубу "Іржавий Ангар", Даніелла замовила чотири гігантські, розміром із невеликий таз, порції макаронів по-флотськи.
​Процес поглинання їжі нагадував документальний фільм про дику природу "National Geographic", епізод про зграю гієн, які нарешті дісталися до антилопи.
​Алекс їв так швидко, що макаронини розліталися в радіусі метра, прилипаючи до його брудного волосся. Він запивав цю вуглеводну бомбу своїм улюбленим енергетиком, від чого його ліве око почало сіпатись у ритмі барабанного соло.
— Це... найвеличніші труби з тіста, які коли-небудь створювало людство! — захлинаючись, віщав параноїк. — Вони наповнюють мене силою! Я готовий розірвати барабанну установку голими руками!
​Марк, який поклав поруч із тарілкою згарище своєї улюбленої "Говорящої Башти 2000", намагався їсти елегантно, але через пивні окуляри постійно промахувався виделкою повз рот, потрапляючи собі то в ніс, то в підборіддя.
— Я думаю, якщо я використаю шматочок вареного фаршу як природний провідник, я зможу відновити контакт на платі... — бурмотів інженер-гітарист, підозріло колупаючись у тарілці.
​Ден їв із заплющеними очима, стогнучи від гастрономічного задоволення після кожної виделки.
— Ми повернулися з пекла, панове, — пафосно проголосив він із набитим ротом. — Ми пройшли крізь вогонь, воду і паперові серветки. Наш дух загартувався. Сьогодні ввечері "Іржавий Ангар" впаде до наших ніг, бо ми — справжні діти вулиць, які пізнали істинний голод!
​І тільки Х'ю їв розмірено, великими порціями, звично відрізаючи шматки хліба своїм кухонним ножем, обмотаним синьою ізоляційною стрічкою. Він якраз заніс ніж для чергового шматка, коли до їхнього столу підійшла офіціантка, щоб забрати порожні тарілки.
​Вона не була схожа на звичайну працівницю громадського харчування. На ній була вицвіла, обрізана чорна футболка з логотипом якогось скандинавського метал-гурту, важкі армійські черевики, а на шиї висіли масивні навушники. Її коротке темне волосся стирчало в різні боки так само хаотично, як і в Алекса, але виглядало це чомусь неймовірно стильно. Проте найголовнішою деталлю було велике, чорне татуювання у вигляді логотипу Бетмена, яке красувалося на її лівій ключиці. Вона жувала жуйку і дивилася на світ з абсолютним, непохитним пофігізмом.
​— Тарілки звільняємо, хлопчики, чи ви збираєтеся їх вилизати до дірок? — запитала вона низьким, хрипкуватим голосом, змітаючи крихти зі столу брудною ганчіркою. Від неї пахло міцною кавою і якимось машинним мастилом.
​Рука Х'ю, в якій він тримав ніж, завмерла в повітрі.
​Усе його життя до цього моменту було чітко структурованим бас-гітарним ритмом у розмірі чотири чверті. Він ніколи не відхилявся від курсу. Він ніколи не виявляв зайвих емоцій. Він міг з'їсти сьомиярусний торт, відбити стілець грифом гітари і пережити навалу гусей, не кліпнувши оком.
Але зараз... зараз сталася системна помилка.
​Х'ю повільно підняв свій погляд на її ключицю. На чорного кажана. Потім на її очі, густо підведені чорним олівцем.
Його щелепа трохи відвисла. Кухонний ніж випав із великої руки і з гучним дзвоном гепнувся прямо на підлогу їдальні.
​— Ого, який незграбний ведмідь, — дівчина саркастично пирхнула, надула велику бульбашку з жуйки, яка луснула з гучним звуком, спритно підхопила брудні тарілки Дена та Марка і неквапливо пішла в бік кухні.
​Х'ю продовжував дивитися їй услід. Він не кліпав. Він навіть перестав жувати макарони, що було абсолютною, кричущою аномалією.
— Вона... — неймовірно глибоким, але трохи тремтячим басом промовив він. — Вона ідеальна. У неї аура, як у добре налаштованого дизельного двигуна.
​Ден здивовано помахав рукою перед обличчям басиста.
— Гей, велетню, ти завис? Твій ніж на підлозі. Ти ніколи не кидаєш свій ніж.
​Але Х'ю не реагував. На його зазвичай непроникному, кам'яному обличчі раптом з'явилася дуже дивна, блукаюча, відверто дурнувата посмішка.
​Даніелла, яка сиділа на іншому кінці столу і пила еспресо, раптом відчула холодний піт на спині. Її корпоративний радар миттєво зафіксував загрозу найвищого рівня.
​Через три години "Безумці" стояли на сцені "Іржавого Ангару". Цей клуб виправдовував свою назву на всі сто відсотків: це був величезний, холодний ангар на території покинутого заводу. Замість стін — гофрований метал, замість нормального освітлення — промислові прожектори, а акустика була такою, що звук відбивався від стін, створюючи какофонію, гідну пекла.
Але це була найбільша сцена, на якій вони коли-небудь стояли.
​Саундчек почався, як завжди. Марк, якому довелося підключатися напряму в пульт клубу без своєї спаленої педалі, засмучено бренькав по струнах. Алекс розминався, луплячи по бочці з такою силою, ніби уявляв на її місці голову Джонні.
​— Гаразд, генії, — пролунав з динаміків голос Даніелли, яка стояла за звукорежисерським пультом у центрі порожнього залу. — Давайте проженемо наш головний хіт. "Палаючий асфальт". Покажіть мені міць! Я хочу, щоб зі стелі посипалася іржа! Один, два, три, чотири!
​Алекс задав свій фірмовий, шалений ритм. Марк вдарив по акордах. Ден схопив стійку і приготувався видати свій найкращий вокальний вереск.
​Настала черга Х'ю вступати зі своєю важкою, фундаментальною басовою лінією, яка завжди тримала весь цей хаос купи.
​Х'ю заніс руку. Його очі мрійливо дивилися кудись у стелю ангара. Він широко, по-дурному посміхався.
Він смикнув струну.
Брень.
​Це була нота "Мі".
Але за партитурою мала бути нота "Ля".
​Ден, який якраз набрав у груди повітря для крику, поперхнувся. Алекс від несподіванки збився з ритму і влучив паличкою собі по коліну. Марк перестав грати, різко обернувшись до басиста.
​Здавалося, світ зупинився. Х'ю, непохитний Х'ю, метроном гурту, їхня гранітна скеля — сфальшивив.
​Але найстрашніше було не це. Найстрашніше було те, що Х'ю цього навіть не помітив. Він продовжував грати, видаючи абсолютно незв'язні, фальшиві звуки, які взагалі не потрапляли в тональність пісні. Він не хитав головою в такт. Він взагалі не був на цій сцені. Його свідомість літала десь у хмарах, поруч із дівчиною в армійських черевиках.
​— СТОП! СТОП! СТОП! — голос Даніелли прорізав тишу ангара. Вона вилетіла з-за пульта і швидким кроком попрямувала до сцени.
​Алекс у паніці заліз на свій стілець з ногами.
— Це інсульт?! — заверещав барабанщик. — У нього відмовили руки після тих макаронів! Я казав, що це змова! Вони замінили нашого Х'ю на дефектного клона-рептилоїда!
​Ден підійшов до басиста і обережно помахав мікрофонною стійкою перед його обличчям.
— Х'ю, друже... Ти граєш повз ноти. Ти граєш так, ніби в тебе пальці перетворилися на сосиски. Що з тобою?
​Х'ю повільно опустив бас. Дурнувата посмішка не сходила з його обличчя.
— Вона нагадала мені звук віолончелі... Тільки брудної. Покритої машинним мастилом віолончелі... — пробасив він мрійливо. — Кажан на її ключиці... він ніби кликав мене в темряву Готема...
​Даніелла вискочила на сцену. Вона виглядала так, ніби готова була вбивати.
— Який ще Готем?! Яка віолончель?! — заричала менеджерка, хапаючи Х'ю за комір його фланелевої сорочки і тягнучи на себе (хоча з таким самим успіхом вона могла б тягнути секвою). — Ти щойно завалив вступ! Ти ніколи не завалюєш вступ! Що з твоїми пальцями?!
​— Вони слабкі... — сумно зітхнув гігант. — Мої руки втратили силу. Я не можу думати про ритм. Я можу думати тільки про те, як вона надувала ту бульбашку з жуйки. Це було так... гостросюжетно.
​Даніелла відпустила його сорочку і схопилася за голову.
— О ні... Ні, ні, ні! Тільки не це! — вона почала нервово міряти кроками сцену. — Алкоголізм? Я можу це вирішити. Наркотики? Я знайду реабілітаційний центр. Зламані інструменти? Я вкраду нові. Але це... Це найгірше, що могло статися з моїм бізнес-планом!
​— Що? Що сталося?! — Марк вже майже плакав. — Він вмирає?!
​Даніелла різко зупинилася і вказала на Х'ю пальцем, як прокурор на злочинця.
— Він закохався! Цей флегматичний ведмідь підхопив вірус романтики!
​У ангарі запала гробова тиша.
Алекс голосно ікнув і впав зі стільця прямо на малий барабан.
​— Закохався? — Ден відсахнувся від басиста, ніби той був заражений проказою. — Але ж ми панк-рокери! Нам не можна закохуватися в офіціанток! Ми маємо розбивати серця моделей і розбивати гітари об готельні телевізори! Кохання робить музику м'якою! Воно перетворить нас на попсовиків, які співають про рожеві хмаринки!
​Х'ю знову широко, безглуздо посміхнувся, дивлячись у порожнечу.
— Я б написав пісню про її черевики... — ніжно пробасив він. — Вони такі великі і важкі... Прямо як моє серце зараз.
​— КАТАСТРОФА! — Даніелла вдарила кулаком по підсилювачу. — Наш єдиний стабільний музикант перетворився на сопливого поета! Якщо він вийде на сцену в такому стані, нас закидають не просто порожніми пляшками, а цеглинами! До концерту три години!
​Вона підбігла до Х'ю і почала клацати пальцями перед його очима.
— Х'ю! Зосередься! Ти великий, суворий бас-гітарист! Твоя душа — це темний ліс і палаючий асфальт! Згадай запах тухлої димової шашки! Згадай колекторів Джонні! Тобі потрібна злість!
​Але Х'ю лише повільно дістав з кишені свій кухонний ніж. Він не став нічого ним стругати чи різати. Він просто ніжно погладив лезо великим пальцем.
— Вона сказала, що я незграбний ведмідь... Це звучить як комплімент, правда ж?
​Даніелла застогнала. Це був кінець. Її найпотужніша зброя, незламна ритм-секція гурту "Безумці", була повністю виведена з ладу однією офіціанткою з татуюванням кажана.
​Вона різко повернулася до Дена та Марка.
— Значить так. Ми маємо повернути йому агресію. Або ми виб'ємо з нього цю романтику, або... — очі менеджерки хижо звузилися. — Або ми привеземо сюди об'єкт його зітхань і змусимо її сказати йому щось настільки жахливе, що його серце розіб'ється, і він видасть найкращий, найзліший концерт у своєму житті!
​Ден з жахом подивився на менеджерку.
— Ти хочеш зламати йому психіку заради концерту?
​— Я хочу врятувати ваші дупи від гніву власника "Іржавого Ангару"! — відрізала Даніелла. — За мною, Кобейн. Ми їдемо назад у ту їдальню. Ми маємо викрасти Дівчину-Бетмена, поки наш басист не почав писати вірші про ромашки!
​Шлях до слави знову зробив шалений пірует. Тепер їм доводилося рятувати не свої життя, а суворе серце свого басиста. І зробити це треба було до того, як "Іржавий Ангар" наповниться натовпом розлючених фанатів, які прийшли послухати треш, а не серенади про армійські черевики.