Глава 15: Скандал у прямому ефірі

Штовхати двотонний поламаний фургон у непроглядній темряві — це, безперечно, екзистенційний жах. Але штовхати його на світанку, коли перші, безжально яскраві промені сонця висвітлюють кожну пляму бруду на вашому обличчі і кожну дірку на ваших штанях, — це вже витончене знущання природи над вашим болем.
​"Безумці" нагадували караван живих мерців, що відбився від основної орди.
​Ден вже давно перестав перебирати ногами і просто висів на задньому бампері "Червоного Дракона", дозволяючи інерції тягнути його по асфальту. Дієта з паперових серветок дала свої плоди: вокаліст набув нездорового, напівпрозорого відтінку шкіри і періодично вів жваві філософські бесіди з уявним Джимі Гендріксом, який нібито сидів на даху їхнього фургона і грав блюз на гребінці.
​Марк, повністю дезорієнтований у просторі через свої жахливі пивні окуляри, штовхав машину виключно наосліп. Він міцно притискав до грудей згарище своєї "Говорящої Башти 2000", яка досі ледь помітно тхнула паленою пластмасою після епічного дебюту в стриптиз-клубі.
— Вона ще жива... — маніакально шепотів гітарист-винахідник. — Я відчуваю, як у її мікросхемах пульсує темна енергія... Мені тільки треба трохи ізоляційної стрічки і крапля святої води...
​Алекс просто тихо плакав, залишаючи на брудному склі мікроавтобуса мокрі сліди від сліз. Він мріяв про те, щоб його просто зараз викрали прибульці, бо в них на кораблях точно має бути хоча б якийсь міжгалактичний фастфуд.
​І тільки Х'ю продовжував розмірено крокувати з ідеально рівною спиною. Він знайшов у кишені свого вінтажного фланелевого пальта забутий цукат невідомого походження. Він не їв його. Він просто тримав його за щокою, як дорогоцінну реліквію, повільно розсмоктуючи міліграм цукру на годину.
​Даніелла, яка виглядала так, ніби щойно вийшла зі спа-салону, а не провела ніч за кермом мертвого автомобіля, несподівано вдарила по гальмах.
​— Приїхали, гладіатори шоу-бізнесу! — бадьоро оголосила вона, виходячи з машини. — Кінцева зупинка!
​"Безумці" відлипли від бампера і подивилися на будівлю перед ними. Це був не шиномонтаж і не дешева їдальня, про яку вони благали всіх богів. Це була сучасна, скляна будівля, на фасаді якої яскраво світилася велика жовта вивіска: "РАДІО РАНКОВИЙ БАДЬОРЯК. 104.5 FM".
​— Радіо? — простогнав Ден, падаючи на газон перед входом. — Даніелло... я не можу співати. Мої голосові зв'язки зсохлися до стану гітарних струн. З мене зараз вийде тільки скрип незмазаних дверей.
​— Тобі не треба співати, Кобейн. Тобі треба говорити, — менеджерка рішуче потягнула його за комір розтягнутої футболки вгору. — Я всю ніч, поки ви штовхали фургон, обдзвонювала місцеві медіа. Я розповіла їм про наш безпрецедентний, екстремальний тур і про грандіозний скандал у клубі "Вим'я Сатани", який нібито закінчився викликом спецназу. Місцеві журналісти обожнюють треш. Нас чекають у прямому ефірі ранкового шоу!
​— У нас з рота пахне тухлою рибою від тієї димової шашки... — пискнув Алекс, прикриваючи обличчя долонями. — А виглядаємо ми так, ніби місяць жили в каналізації!
​— Це називається "сценічний образ індастріал-панків", — відрізала Даніелла. — За мною, марш! І не дай Боже хтось знепритомніє від голоду до того, як продиктує в ефірі номер нашого рахунку для донатів!
​Всередині радіостанції панувала атмосфера стерильної, дратівливої життєрадісності. Пахло дорогою кавою, корицею та успіхом — усім тим, що "Безумці" глибоко ненавиділи в цю секунду.
​Їх завели до невеликої студії, стіни якої були оббиті сірим поролоном. За величезним пультом сидів ведучий — неймовірно засмаглий хлопець із білосніжною посмішкою, в яскравій жовтій футболці. Він виглядав так, ніби пив виключно смузі з єдинорогів і ніколи в житті не їв паперових серветок.
​— Ого! Оце так колоритні гості! — радісно заволав ведучий, коли смердюча, брудна і виснажена четвірка ввалилася до студії. Даніелла залишилася за склом, показуючи Дену кулак, що означало "тільки спробуй облажатися".
​— Я — Слава Позитивчик! — ведучий потиснув брудну, в'ялу руку Дена. — Виглядаєте так, ніби щойно повернулися з гарячої точки! Сідайте до мікрофонів! Ми виходимо в ефір через три... дві... одну...
​Засвітилася червона табличка "ON AIR". Алекс, побачивши червоне світло, інстинктивно пірнув під стіл, прийнявши позу ембріона.
​— Доброго та бадьорого ранку, шановне місто! — заворкував Слава Позитивчик у мікрофон так солодко, що Марк ледь не захворів на діабет. — Сьогодні в нас у студії справжні бунтарі, місцеві хулігани і зірки андеграунду — гурт "Безумці"! Хлопці, розкажіть, чим надихаєтесь? Де берете цей шалений драйв для своїх пісень?
​Ден сидів перед мікрофоном. Його шлунок якраз у цю мить видав гучний, протяжний звук помираючого кита, який зловив чутливий студійний мікрофон і транслював на все місто.
​Фронтмен повільно підняв свої запалені очі на Славу. У його виснаженому, голодному мозку щось остаточно клацнуло. Всі фільтри ввічливості та здорового глузду відключилися. Залишилася лише гола, брутальна правда гаражного року.
​— Драйв? — прохрипів Ден страшним, демонічним голосом, нахилившись впритул до мікрофона. — Ти питаєш, де ми беремо драйв, Славо? Я тобі розповім про драйв. Драйв — це коли ти підписуєш контракт із кримінальним авторитетом Джонні з "Іржавого Цвяха", який забирає 75 відсотків твого жалюгідного прибутку!
​Слава Позитивчик нервово посміхнувся, намагаючись перевести це в жарт.
— Ого, які гучні заяви зранку! Це, мабуть, такий жорсткий продюсерський хід...
​— Ні, Славо, це не хід. Це рекет! — голос Дена зірвався на істеричний крик. — Ми не надихаємося метеликами! Ми надихаємося тим, що наш мікроавтобус зламався, і ми штовхали його тридцять кілометрів руками! Мої пальці стерті до кісток! Ти знаєш, що ми їли останні два дні, Славо?! Ти знаєш?!
​За склом Даніелла почала гарячково махати руками, показуючи жест "перерізати горло", вимагаючи зупинити цей потік одкровень.
​— Ми їли паперові барні серветки! — волав Ден на все місто. — Без солі! Без перцю! Ми зняли відеокліп у стриптиз-клубі за двадцять баксів, отруївши половину залу військовою димовою шашкою, яка тхнула дохлою рибою! Оце справжній шоу-бізнес, Славо! Це бруд, біль і зелений токсичний дим!
​Ведучий зблід під своєю автозасмагою. Він гарячково натискав якісь кнопки на пульті, намагаючись пустити в ефір рекламу майонезу, але пульт чомусь не реагував.
​Причина технічного збою крилася поруч. Марк, якого дуже зацікавило дороге студійне обладнання, тишком-нишком витяг із кишені свою обгорілу "Говорящу Башту 2000". Він вирішив "покращити" радіомовлення і, скориставшись панікою, якимось дивом встромив штекер своєї педалі в головний роз'єм мікшерного пульта.
Зелена коробка коротко заіскрила.
​— А зараз ми продемонструємо вам наш саунд! — гордо проголосив Марк, натискаючи тугу кнопку 'Death Distortion'.
​В ефірі місцевої радіостанції, замість бадьорої ранкової попси, раптом пролунав звук, що нагадував колективний крик мільйона катованих душ, змішаний зі скреготом металу по склу. Ефект посилився акустикою поролонової кімнати. Слава Позитивчик зірвав з себе навушники і закричав від болю, впавши на підлогу поруч з Алексом, який все ще ховався під столом.
​Але найцікавіше в цей час відбувалося на іншому кінці студійного столу.
​Х'ю, який абсолютно не звертав уваги на крики Дена, паніку ведучого і апокаліптичний шум Марка, виявив неймовірний скарб. Прямо біля мікрофона Слави лежав його елітний сніданок — великий, свіжий, ще теплий круасан із шоколадом та шинкою, акуратно загорнутий у крафтовий папір.
​Очі басиста, зазвичай флегматичні, зараз нагадували очі акули, яка відчула краплю крові в басейні. Він повільно, граціозно, як хижак, простягнув свою велику руку до круасана.
​— Не смій! — заверещав Слава Позитивчик з-під столу, побачивши цей акт вандалізму. — Це мій безглютеновий французький круасан із трюфельною пастою! Я замовляв його з іншого кінця міста!
​Х'ю дістав свій вірний, перемотаний ізоляційною стрічкою кухонний ніж. Вжик. Він повільно відрізав ідеальну половину елітної випічки.
— Трюфельна паста — це добре, — глибоким басом сказав Х'ю прямо в увімкнений мікрофон. Після чого він з насолодою, дуже голосно і смачно захрумтів круасаном. Хрум... чавк... хрум...
​Ці звуки ситого, тваринного поїдання випічки, підсилені студійною апаратурою і накладені на фоновий пекельний писк "Говорящої Башти", створювали абсолютно гіпнотичний, психоделічний ефект для всіх радіослухачів міста.
​— Це революція! — продовжував волати Ден, перекрикуючи чавкання басиста. — Геть гламур! Ми — гурт "Безумці", і ми вимагаємо безкоштовної їжі для всіх вуличних музикантів! Звільніть нас від рабства Джонні!
​Двері студії з гуркотом відчинилися. На порозі стояв червоний від люті директор радіостанції в супроводі двох кремезних охоронців. Даніелла стояла за їхніми спинами, ідеально імітуючи шок і обурення.
​— ВИМКНІТЬ ЦЕХ ХВОРИХ ПРИДУРКІВ! ВИКИНЬТЕ ЇХ НА ВУЛИЦЮ! — ревів директор, вказуючи на гурт.
​Охоронці діяли жорстко і професійно. Марка відірвали від пульта разом із його педаллю (що супроводжувалося снопом іскор і остаточним вимиканням ефіру). Алекса витягли з-під столу за ноги. Дена просто підняли за комір і винесли в коридор, поки він продовжував вигукувати гасла про свободу і палаючий асфальт.
​Х'ю ж вийшов сам. Він абсолютно спокійно йшов у оточенні охорони, доїдаючи другу половину круасана і незворушно витираючи крихти з вусів.
​Їх буквально викинули на задній двір радіостанції, прямо на мокрий після ранкової роси газон, поруч зі сміттєвими баками. Даніелла вийшла за ними через хвилину, акуратно зачинивши за собою двері.
​Гурт сидів на траві, потираючи забиті місця. Ден важко дихав, але його очі світилися дивним задоволенням. Він нарешті виговорився. Він показав цьому місту свої справжні шрами.
​— Ми знищені, — простогнав Марк, тримаючи розбиту педаль, з якої сумно висів зелений проводок. — Ми зірвали ефір. Нас більше ніколи не пустять у пристойне місце. Ми закінчимо своє життя тут, біля цих баків.
​Даніелла підійшла до них. Вона дістала з кишені свій дорогий смартфон і показала їм екран.
Її губи розтягнулися в найширшій, найщасливішій акулячій посмішці, яку вони коли-небудь бачили.
​— Знищені? Марку, ти мислиш як інженер, а не як акула шоу-бізнесу, — вона засміялася. — Ви щойно зробили найгеніальніший промо-хід у своїй жалюгідній кар'єрі.
​Вона натиснула на екран.
— За ці десять хвилин ефіру, поки Ден влаштовував істерику, а Х'ю чавкав на всю область, телефонні лінії радіостанції просто обірвалися від дзвінків. Половина слухачів вимагала викликати поліцію і екзорциста. Але інша половина... — Даніелла зробила драматичну паузу. — Інша половина вимагала розповісти, де можна побачити цей "брутальний гурт, що харчується серветками і ненавидить систему".
​Ден повільно підвівся з газону.
— То... то ми тепер популярні? Ми — голоси андеграунду?
​— Ви — місцевий мем, Кобейн, — менеджерка заховала телефон. — А меми, якщо їх правильно монетизувати, приносять дуже хороші гроші. Нам щойно телефонував власник найбільшого місцевого рок-клубу "Іржавий Ангар". Він чув вашу істерику. Він хоче, щоб ви виступили в нього завтра ввечері. Як головні хедлайнери. І він платить аванс.
​Алекс, який до цього лежав обличчям у траві, різко підняв голову.
— Аванс? Це означає... їжу? Справжню, гарячу їжу, яка не має форми паперу?
​— Це означає, що зараз ми йдемо в найближчу столову, і я купую вам стільки макаронів по-флотськи, скільки влізе у ваші бездонні шлунки, — урочисто оголосила Даніелла.
​Х'ю, який якраз проковтнув останній шматочок трюфельного круасана, схвально кивнув.
— Аперитив був непоганий. Але макарони — це вуглеводи. Вуглеводи потрібні для слепу. Я згоден.
​Їхній "Червоний Дракон" все ще стояв мертвим вантажем на газоні. Вони все ще були винні купу грошей кримінальному авторитету Джонні. Вони тхнули потом і тухлою рибою. Але зараз, крокуючи до найближчої дешевої їдальні, "Безумці" відчували себе справжніми королями світу. Вони вижили в прямому ефірі, вони зжерли елітний сніданок попси, і їхня хвилина слави вже маячила десь зовсім близько, на горизонті, освітлена неоном дешевих вивісок.