Глава 13: Марк і Педаль Долі

Славі завжди передує страждання, але ніхто не попереджав гурт "Безумці", що страждання буде мати запах пересмаженої олії, дешевого тютюну та вологого килима, який бачив більше життєвих трагедій, ніж середньостатистичний морг.
​Після епічного, хоч і вкрай специфічного тріумфу в барі "Слизький Пельмень", музиканти сиділи за найвіддаленішим столом, намагаючись не дихати. Акустичний хаос, який вони видали за музику, якимось дивом втихомирив суворих далекобійників, але тепер, коли адреналін спав, реальність вдарила в носи з силою КамАЗа, що втратив гальма на спуску.
​У центрі столу велично височіла величезна пластикова миска з безкоштовними пельменями — гонорар за виступ, який Даніелла вибила з бармена замість грошей. Пельмені були сірими, склизкими і випромінювали ауру небезпеки.
​Х'ю, єдиний, хто зберіг невозмутимість, методично наколював пельмені на свій кухонний ніж і відправляв їх до рота з виразом обличчя сомельє, який дегустує колекційне вино.
— Текстура нагадує стару жуйку, — басом прокоментував Х'ю, проковтуючи п'ятий пельмень. — М'ясо... ну, скажемо так, воно мало б нагадувати м'ясо. Але в цілому — поживно. Я відчуваю, як мої м'язи наповнюються невідомими науці хімічними сполуками.
​— Я не можу на це дивитися, — прошепотів Алекс, закриваючи обличчя руками. Барабанщик сидів, вчепившись у пусту банку з-під енергетика, як у рятівне коло. Його зіниці все ще були розширені до розмірів тарілок, на яких подавали ці пельмені. — Вони світяться в темряві! Я бачив! Один з них ворухнувся! Це не їжа, це біологічна зброя, яку Джонні використовує, щоб позбутися нас без свідків!
​Ден, намагаючись зберегти позу трагічного рокера, спирався ліктем на брудний стіл, але рука постійно зісковзувала. Його незмінна чорна футболка була вкрита шаром пилу після штовхання машини.
— Це ціна, яку ми платимо за мистецтво, — проголосив Ден хрипким, застудженим голосом. Він подивився на миску з пельменями з глибокою екзистенційною тугою. — Великі музиканти теж голодували. Вони харчувалися лише вітром свободи та натхненням. А ми... ми харчуємося цим. Це... це навіть гірше, ніж смерть. Це приниження на молекулярному рівні.
​— Вистачить скиглити про молекулярний рівень, — обірвала його Даніелла. Менеджерка сиділа осторонь, відкривши свій блокнот і люто підраховуючи щось ручкою. Вона виглядала як диктатор маленької, але дуже бідної країни, яка щойно дізналася, що в скарбниці залишилися тільки м'ятні цукерки. Вона підняла очі на гурт і саркастично посміхнулася:
— Ну що, "Темні Принци Темряви"? Слухайте фінансовий звіт. Ми заробили тисячу гривень. Триста я віддала тому лисому далекобійнику, який погодився відбуксирувати наш іржавий труп "Форда" до наступного міста. Ще двісті я віддала бармену за те, щоб він не викликав міліцію через розбиту тарілку-виварку Алекса. Залишається п'ятсот.
​У гаражі, е-е, тобто в барі, запала тиша. Навіть Х'ю перестав жувати.
​— П'ятсот гривень? — перепитав Марк, поправляючи свої пивні окуляри, які після штовхання машини трималися на носі лише на чесному слові. — Але ж... нам треба їхати в наступне місто! Стриптиз-клуб "Вим'я Сатани" чекає! Там, за контрактом, ми маємо грати три ночі! Нам потрібен бензин! Нам потрібна їжа, яка не намагається втекти з тарілки!
​Даніелла цинічно пирхнула, закриваючи блокнот із гучним звуком.
— Бензин? Їжа? Марку, ти такий наївний, що це майже мило. Ми не їдемо в "Вим'я Сатани". Ми туди... повземо.
​Вона дістала з кишені стопку пом'ятих купюр і кинула їх Марку.
— Марку, ти в нас інженер-винахідник. Ти єдиний, хто може хоч якось комунікувати з цим світом на технічному рівні. Ось тобі двісті п'ятдесят гривень — це половина всього нашого бюджету. Твоє завдання: піти на місцевий автобазар, який, за словами бармена, знаходиться за рогом, і купити: по-перше, гальмівну рідину, бо ми гальмуємо виключно ногами і молитвою; по-друге, щось, що зможе заклеїти ту діру в двигуні, щоб він не смердів як труп дракона. І, по-третє, купити п'ять пачок "Мівіни" зі смаком яловичини — це наш раціон на найближчі три дні. Я зрозуміло виклала технічне завдання, чи мені треба намалювати схему?
​— Яловичини... — тихо промуркотів Х'ю. Його очі радісно спалахнули. — Це краще, ніж пельмені з невідомою ДНК.
​— Зрозумів, — гордо кивнув Марк, поправляючи свої пивні окуляри. — Я принесу все необхідне. Нам потрібна технічна модернізація. Я бачив там, на базарі, одного чоловіка, який продавав старі стартери... можливо, я зможу...
​— Марку! — Даніелла ткнула його ручкою в груди. — Жодних стартерів! Тільки гальмівна рідина і "Мівіна"! Якщо ти принесеш сюди якусь іржаву залізяку замість їжі, я змушу тебе з'їсти її без солі і перцю! Йди! У тебе тридцять хвилин.
​Марк кивнув, забрав гроші і, перечіплюючись через власні ноги (бо пивні скельця сильно спотворювали реальність), вибіг із бару "Слизький Пельмень" у туманну осінь.
​Минула година. Потім півтори.
Тим часом у барі "Безумці" доїдали миску з пельменями, бо голод виявився сильнішим за інстинкт самозбереження. Алекс, з'ївши три пельмені, почав стверджувати, що чує, як розмовляють таргани під столом, і що вони планують світову революцію. Ден намагався написати нову пісню про "Гастрономічне Пекло", але в нього виходили тільки рими на кшталт "пельмень-день-пень". Даніелла люто курила на вулиці, щохвилини дивлячись на годинник.
​Раптом двері бару відчинилися, і всередину залетів Марк. Він був скуйовджений, брудний, але його очі з-за пивних скелець горіли таким шаленим, релігійним фанатизмом, що навіть Х'ю перестав жувати останній пельмень.
В руках Марк не ніс жодних каністр з гальмівною рідиною. У нього не було пакетів із "Мівіною". У нього був лише один маленький, брудний картонний коробок, притиснутий до грудей так, ніби там була сироватка від усіх хвороб людства.
​— Я знайшов це! — закричав Марк із порога, перечіплюючись через поріг і епічно падаючи на жирний килим. Картонний коробок вилетів з його рук і приземлився прямо на стіл "Безумців".
​Ден недовірливо примружився, роздивляючись коробку.
— Що це, Марку? Це якась нова, революційна суміш для двигуна, яка замінює бензин? Це концентрована їжа майбутнього?
​Марк підвівся з підлоги, поправляючи окуляри, і його обличчя розпливлося в абсолютно божевільній, щасливій посмішці.
— Це краще, ніж їжа! Це краще, ніж двигун! — урочисто проголосив гітарист. Він підбіг до столу і тремтячими руками відкрив коробку. — На автобазарі, в кутку, під купою іржавих карбюраторів, сидів один чоловік... Він продавав апаратуру з покинутого Будинку культури! І я побачив ЇЇ!
​Він витягнув із коробки предмет. Це був шматок металу, пофарбований у вицвілий зелений колір. З нього стирчали три іржаві ручки регулювання і велика, туга кнопка. Пристрій виглядав так, ніби його використовували як молоток під час будівництва БАМу. Поруч красувався напис, криво виведений білим коректором: "ГОВОРЯЩА БАШТА 2000. ЕФЕКТ 'REVERB-DELAY-DEATH-DISTORTION'".
​— Що це за залізна труна для мух? — поцікавився Ден тоном людини, якій щойно запропонували купити шматок асфальту.
​— Це не залізна труна! — образився Марк. Його голос тремтів від захвату. — Це педаль ефектів! Сама по собі! Ви чули, як нам не вистачало об'єму в "Слизькому Пельмені"? Ця крихітка зробить наш звук таким величезним, ніби ми граємо в Тадж-Махалі під час землетрусу! У неї є функція 'Death distortion'! Ви уявляєте, як це буде звучати в стриптиз-клубі?!
​У барі знову запала тиша. Вона була такою глибокою і важкою, що здавалося, в ній можна потонути.
​Даніелла, яка щойно зайшла з вулиці, побачила зелений шматок металу в руках Марка. Вона подивилася на порожні руки Марка, в яких не було ні гальмівної рідини, ні "Мівіни". Потім знову на зелену педаль.
​Її обличчя повільно почало наливатися багрянцем, а очі звузилися до розмірів двох лазерних прицілів. Сарказм у її голосі став настільки гострим, що ним можна було б різати алмази.
​— О, Марку... — промуркотіла менеджерка таким тоном, від якого в Алекса почали стукати зуби. — Який ти молодець. "Говоряща Башта 2000". "Death Distortion". Це ж саме те, що нам потрібно! У нас немає гальм, двигун кипить як чайник, ми не їли нічого, крім сірих пельменів з невідомої ДНК вже добу, ми в сліпій зоні, а попереду — три кілометри штовхання машини до найближчого шиномонтажу... Але слава Богу, в нас є педаль! Тепер ми можемо штовхати машину з ефектом 'Reverb'! БАХ... бах... бах... — лунатиме по всій трасі!
​— Але... але вона була зі знижкою! — спробував виправдатися Марк, ховаючи "Башту" за спину. — Вона коштувала двісті сорок дев'ять гривень і п'ятдесят копійок! У мене навіть залишилося п'ятдесят копійок решти!
​— Гроші на бочку! — Даніелла вдарила кулаком по столу, від чого миска з пельменями підскочила і мало не впала. — Марку, я дам тобі три секунди, щоб ти повернув ці гроші! Інакше я заберу цю твою "Башту" і засуну її тобі в...
​— Я не можу повернути! — закричав Марк, в паніці відступаючи до туалету. — Чоловік сказав, що товар поверненню не підлягає! Гарантія — до воріт базару! А я вже вийшов за ворота!
​Даніелла важко зітхнула, заплющила очі і почала глибоко дихати, рахуючи до десяти. На рахунку "п'ять" вона відкрила очі і подивилася на гурт. Сарказм змінився холодною, корпоративною жорстокістю.
​— Значить так, "Безумці", — сказала вона крижаним тоном. — Слухайте мене уважно. У нас залишилося двісті п'ятдесят гривень. Ці гроші ми віддамо Джонні, щоб він не прислав за нами своїх амбалів з шиномонтажу. Гальмівної рідини в нас немає. "Мівіни" в нас немає.
​Вона зробила паузу, насолоджуючись їхнім жахом.
— За моїми підрахунками, — продовжила Даніелла, дивлячись у свої нотатки, — до стриптиз-клубу "Вим'я Сатани" — тридцять кілометрів. Оскільки двигун мертвий, а колесо спущене, ви троє — Ден, Алекс і Марк — будете штовхати цей шматок іржавого мотлоху. Далі. Наш раціон на найближчі три дні... Марку, покажи всім свій " Death distortion".
​Марк несміливо витягнув зелену педаль.
— Ми будемо їсти її? — басом поцікавився Х'ю з надією.
​— Ні. Ми будемо їсти паперові серветки, які я вкрала з барної стійки "Слизького Пельменя", — Даніелла дістала з кишені жменю дешевих, сірих серветок і кинула їх на стіл. — У них нуль калорій, але вони створюють відчуття наповненості шлунка. А коли вам стане зовсім погано, Марк підключить свою "Говорящу Башту" до єдиної вцілілої колонки, і ви будете насолоджуватися ефектом 'Death Reverb' ваших порожніх кишок!
​Ден важко зітхнув, дивлячись на сіру серветку на столі. Шлях до слави не просто був тернистим, він був усипаний паперовими серветками і брудними залізяками з автобазару.
— Три дні голодування... — прохрипів вокаліст, беручи серветку і задумливо її роздивляючись. — Це... це як пост перед великим причастям. Це очищення душі перед підкоренням "Вим'я Сатани". Ми — ченці рок-н-ролу, які страждають за віру в зелену педаль!
​— Ден, заткнися і їж серветку, — не витримала Даніелла. — І не забудь, що на вулиці нас чекає "Червоний Дракон". Натиснули, хлопці! Гей, ру-у-хнули! І не дай Боже хтось із вас впаде від голоду — я його замість гальмівної рідини використаю!
​Вони виповзли з бару в туманну ніч. Замість слави їх чекали тридцять кілометрів штовхання, дієта з серветок і "Говоряща Башта" Марка, яка обіцяла зробити їхній звук величезним, але їхні шлунки — абсолютно порожніми. Але це, як не крути, був справжній рок-н-рол. Глодний, смердючий і з ефектом 'Reverb'.