Глава 12: Дебют у "Слизькому Пельмені"

Штовхати двотонний шматок мертвого іржавого металу по трасі — це заняття, яке дуже швидко вибиває з людини всю романтику і залишає лише чисту, кристалізовану ненависть до законів фізики.
​Після трьох кілометрів каторги "Червоний Дракон" зі спущеним колесом нарешті вповз на розбиту, засипану гравієм парковку. Над низькою, похмурою будівлею з брудної цегли зловісно блимала неонова вивіска: "БАР СЛИЗЬКИЙ ПЕЛЬМ...Ь" (літери "ЕН" давно перегоріли, додаючи закладу ще більшої містичності). Навколо стояли величезні фури, вкриті багнюкою і пилом тисяч доріг.
​Ден знесилено відпустив багажник мікроавтобуса і впав колінами прямо в гравій. Його руки трусилися, а дихання нагадувало свист пробитого чайника.
— Ми в пеклі, — прохрипів вокаліст. — Данте Аліг'єрі забув описати це коло. Тут пахне пересмаженою цибулею і відчаєм.
​— Вставай, Кобейн місцевого розливу, — Даніелла бадьоро вистрибнула з кабіни, поправляючи свій ідеальний тренч. — Ми прибули за графіком. Хапайте апаратуру. Ваш зоряний час настав.
​Всередині "Слизького Пельменя" атмосфера була ще більш гнітючою, ніж зовні. Повітря було настільки густим від тютюнового диму та запаху дешевого пива, що його можна було різати ножем Х'ю. За липкими столами сиділи чоловіки таких габаритів, що здавалося, ніби їх витесали з цільних шматків граніту. Це були суворі далекобійники, кримінальні елементи траси та люди, які явно мали проблеми з законом.
​Замість сцени в кутку бару стояв невеликий дерев'яний подіум, застелений старим радянським килимом, який, судячи з плям, бачив не одну поножовщину.
​Алекс, обіймаючи свій малий барабан, почав дрібно труситися. Він подивився на меню, криво написане крейдою на дошці: "Пельмені з м'ясом (не питати з яким) — 30 грн. Пиво розливне — 20 грн. Бійка — безкоштовно".
— Вони нас з'їдять, — заскиглив барабанщик. — Вони пустять нас на фарш для цих пельменів! Подивіться на того лисого з татуюванням куполів! Він дивиться на мої барабанні палички як на зубочистки!
​— Відставити паніку! — прошипіла Даніелла. Вона рішуче підійшла до барної стійки, за якою стояв похмурий бармен із фіксою замість переднього зуба. — Доброго вечора. Ми — гурт "Безумці". Нас прислав Джонні з "Іржавого Цвяха". Ми ваша розважальна програма на сьогодні.
​Бармен ліниво протер брудну склянку ще бруднішою ганчіркою. Він оцінююче подивився на брудного, спітнілого Дена, на Марка в перекошених окулярах з пивних пляшок, на тремтячого Алекса і на Х'ю, який невідривно дивився на тарілку з гарячими пельменями на сусідньому столі.
— Джонні казав, що пришле якихось клоунів, — прорипів бармен. — Значить так. Граєте сорок хвилин. Якщо музика буде лайном, пацани вас поб'ють. Я втручатися не буду. Якщо розіб'єте апаратуру — ваші проблеми. Розетку знайдете за килимом.
​Процес налаштування нагадував підготовку до страти. Марк тремтячими руками встромив вилку свого підсилювача з пральної машини в розетку. Іскрануло так, що в барі на секунду пригасло світло, а один далекобійник поперхнувся пивом.
​Ден підійшов до мікрофонної стійки. Його коліна видавали дрібне крешендо. Перед ним сидів натовп із п'ятдесяти суворих чоловіків, які припинили жувати свої небезпечні пельмені і тепер похмуро дивилися на цих чотирьох диваків.
​— Добрий... е-е... вечір, мандрівники нічних трас, — почав Ден, намагаючись зробити голос максимально низьким і брутальним, але він зрадницьки зірвався на писк. — Ми... ми принесли вам музику наших сердець. Ми знаємо, що таке біль доріг...
​— Заткнися і грай, пудель! — рявкнув хтось із заднього ряду. — Або ми тобі цю гітару в вихлопну трубу засунемо!
​Ден зблід, миттєво відкинув усі свої філософські промови і просто відчайдушно закричав:
— "ПАЛАЮЧИЙ АСФАЛЬТ"! АЛЕКС, ДАВАЙ!
​Алекс, розуміючи, що від його ритму зараз залежить його життя, вдарив по барабанах з такою первісною, тваринною силою, ніби відбивався від зграї вовків. Марк стрибнув на педаль.
​З колонок вирвався той самий апокаліптичний рев. Ефект дисторшну, спаяний з радянських деталей на звалищі, створив звукову хвилю такої неймовірної щільності, що пилові хмари посипалися зі стелі бару прямо в тарілки відвідувачів.
​Ден волав у мікрофон, перекрикуючи цей хаос, стрибаючи по килиму і молячись усім богам, щоб його не вбили.
​Але тут сталося непередбачуване.
​Замість того, щоб кидатися пляшками, далекобійники раптом завмерли. Вони прислухалися. Брудний, скреготливий, індустріальний шум гітари Марка, поєднаний з шаленим, важким ритмом Алекса і низьким, як гудіння трансформатора, басом Х'ю... Це не звучало як звичайна музика.
Це звучало точнісінько як рев старого, потужного восьмициліндрового дизельного двигуна тягача, який долає крутий підйом з перевантаженим причепом.
​Величезний, лисий чоловік із бородою раптом повільно закивав головою в такт.
— Чуєш, Васян... — пробасив він сусідові. — А воно ж качає. Звучить прям як мій КамАЗ, коли в нього глушник відвалився під Житомиром!
​— Ага! Жорстко йде! Аж клапани стукають! — погодився Васян, і теж почав бити кулаком по столу.
​За хвилину весь бар перетворився на сюрреалістичну картину. П'ятдесят суворих водіїв фур ритмічно хитали головами під гаражний панк-рок, сприймаючи цей нестерпний шум як найріднішу, найзрозумілішу їм симфонію працюючого металу і спаленого солярки.
​Ден, побачивши, що їх не вбивають, а навпаки — сприймають із повагою, миттєво спіймав кураж. Він впав на коліна прямо на липкий килим, прогнувся назад і видав такий несамовитий крик, що склянки на барній стійці загрозливо задзвеніли.
​Але справжнім героєм вечора став Х'ю.
​Прямо посеред гітарного соло (яке звучало так, ніби Марк пиляв залізо болгаркою), один із розпалених фанатів шпурнув на сцену свій недоїдений, слизький пельмень — мабуть, на знак найвищої поваги.
Пельмень шльопнувся прямо на бас-гітару Х'ю.
​Будь-яка нормальна людина гидливо змахнула б його. Але Х'ю, який не їв нічого нормального вже добу, абсолютно незворушно, не припиняючи грати однією рукою, підхопив цей сумнівний кулінарний виріб двома пальцями і закинув до рота.
​Він повільно прожував невідоме м'ясо. Його очі на секунду розширилися. Наслідки споживання "Слизького Пельменя" були непередбачуваними. Замість гострого отруєння, шлунок басиста, загартований роками поїдання студентської локшини, раптом виробив чистий адреналін.
​Х'ю, який зазвичай стояв на сцені як кам'яний ідол, раптом зробив крок уперед. Його пальці забігали по струнах з неймовірною, небаченою швидкістю. Він видав такий віртуозний, агресивний басовий слеп, що навіть Даніелла, яка рахувала гроші біля бару, здивовано підняла окуляри.
​— ДАВАЙ, БРАТУХА! ГАЗУЙ! — заревів зал, остаточно втративши контроль. Далекобійники почали битися грудьми, розливаючи пиво.
​Коли "Безумці" дограли свій сет (який складався з трьох пісень, які вони грали по колу, бо більше нічого не знали), бар вибухнув оваціями, схожими на гуркіт обвалу в шахті.
​Ден стояв на сцені, обливаючись потом і важко дихаючи. Його футболка прилипла до тіла, коліна були в бруді від килима. Він переможно підняв гітару над головою.
— Дякую вам, Слизький Пельмень! — закричав він. — Ви найсуворіша публіка, і ми вас любимо!
​До сцени підійшов той самий лисий гігант і поклав на край подіуму пом'яту купюру.
— Нормально вихлоп даєте, пацани. Тільки карбюратор своєму гітаристу підрегулюйте, бо фонить на високих оборотах.
​За лаштунками (тобто біля дверей у туалет) на них чекала Даніелла. У її руках був тоненький стопсик купюр.
​— Ну що, рок-зірки, — вона цинічно посміхнулася, дивлячись на їхній шокований, але щасливий вигляд. — Ви вижили. І ви навіть зібрали касу.
— Скільки там?! Ми багаті? — задихався Алекс, витираючи обличчя рукавом.
​Даніелла швидко перерахувала гроші.
— Тут загалом тисяча гривень. Згідно з нашим контрактом з дияволом-Джонні, 750 гривень я відправляю йому на картку прямо зараз. Залишається 250.
— Двісті п'ятдесят гривень за те, що ми ледь не втратили життя?! — жахнувся Марк. — Та ми за бензин більше віддали!
​— Це жорстокий бізнес, — Даніелла незворушно заховала гроші у свою фірмову теку. — Але я вибила з бармена бонус.
​Вона вказала на стіл біля виходу. Там стояла велика, пластикова миска, вщерть наповнена тими самими сумнівними "Слизькими Пельменями", від яких йшов густий пар.
Алекс зблід і закрив рот рукою. Ден підозріло примружився.
​І тільки Х'ю, абсолютно спокійний і величний, дістав із кишені свій кухонний ніж, підійшов до миски і встромив лезо в найближчий пельмень.
— Чудово, — басом констатував він. — Відновлення білкового балансу. Наступна зупинка — стриптиз-клуб. Нам знадобляться сили.
​Шлях до слави тривав. Вони заробили копійки, їхня машина була мертва, а попереду чекали розлючені танцівниці з табуретками. Але цієї ночі вони підкорили трасу. І це, як не крути, був справжній рок-н-рол.