Глава 8: Батл на вечірці

Якщо вам коли-небудь у хвилини глибокого відчаю здавалося, що ви досягли абсолютного життєвого дна, просто пам'ятайте: під цим дном завжди є ще один, прихований і набагато страшніший рівень, і там зазвичай до нудоти пахне дешевим полуничним освіжувачем повітря та нездоровими амбіціями.
​Гараж №42 за останні кілька днів змінився до невпізнання. Після того, як навіжена Марі отримала офіційну посаду "Голови Офіційного Фан-клубу", вона сприйняла наказ Даніелли прибрати приміщення з лякаючим, майже сектантським фанатизмом. Тепер бетонна підлога була вимита до такого неприродного, вологого дзеркального блиску, що на ній можна було б влаштовувати змагання з фігурного катання. Багатовікове павутиння зі стелі зникло безслідно (разом із самими павуками, які, мабуть, емігрували до сусіднього гаража), а в темному кутку, де раніше мальовничо гнила купа іржавих труб та якихось незрозумілих промаслених ганчірок, тепер стояв справжнісінький саморобний вівтар. На ньому, драматично підсвічена дешевою рожевою неоновою стрічкою, височіла та сама погризена барабанна паличка Алекса, роздрукована на принтері шкільна фотографія Дена (де він ще з величезними брекетами і дурнуватою зачіскою "під макітру") та кілька недопалків, дбайливо складених у вимиту скляну банку з-під маринованих огірків. Поруч у блюдечку лежала жменя сухої землі, яку Марі зібрала з того місця, де Ден одного разу спіткнувся.
​Ден сидів на своєму звичному місці — перевернутій старій колонці, але тепер він відчував себе не суворим, загартованим життям рокером, а швидше експонатом у музеї власного божевілля. Він нервово смикав найтоншу струну на своїй пошарпаній гітарі, намагаючись не дивитися на своє власне дитяче фото, яке так по-дурному посміхалося йому в рожевому неоні.
​— Це місце остаточно втратило свою акустичну брудність, — неймовірно сумно констатував Марк, протираючи скельця своїх імпровізованих окулярів шматком картатої сорочки. — Відлуння від цих стерильно чистих стін катастрофічно спотворює мій унікальний ефект затримки звуку. Я відчуваю себе так, ніби ми репетируємо в операційній хірургічного відділення! Моя гітара тепер звучить занадто чисто, це просто огидно і не по-бунтарськи!
​— Зате ми більше не ризикуємо підхопити правець або чуму, просто дихаючи цим повітрям, — меланхолійно зауважив Х'ю. Він сидів прямо біля фанатського вівтаря і абсолютно незворушно використовував світло від рожевої неонової стрічки, щоб краще бачити, як він гострить свій улюблений кухонний ніж об шматок знайденого на вулиці точильного каменю. Вжик-вжик.
​Алекс, який після особистої зустрічі з Марі подвоїв свою щоденну дозу найдешевших енергетичних напоїв і тепер нагадував людину, в яку двічі поспіль вдарила блискавка і яка цим фактом дуже задоволена, маніакально вистукував надзвичайно складний, ламаний ритм по власних колінах.
— Вона десь там! — гарячково шепотів він, щосекунди озираючись на масивні металеві двері, ніби очікуючи штурму. — Я буквально всією шкірою відчуваю її невидиму ауру! Вона стоїть прямо за рогом, з великими кравецькими ножицями в руках, і чекає, поки в мене від стресу випаде хоча б одна волосина, щоб негайно зробити з неї ляльку вуду і дистанційно керувати моїми кінцівками!
​Звичний для гурту стан гаражного неврозу різко перервав гуркіт залізних дверей. Даніелла зайшла всередину, як завжди, ідеально зібрана, в сонцезахисних окулярах (хоча на вулиці мрячив осінній дощ і було максимально похмуро) і з товстою чорною текою в руках. Вона повільно, по-хазяйськи окинула поглядом блискучу підлогу, на кілька секунд затримала погляд на вівтарі Марі, ледь помітно усміхнулася куточком нафарбованих червоною помадою губ і повернулася до гурту.
​— Усім встати, випрямити спини і закрити роти. У нас екстрений виклик, — її голос розрізав затхле повітря в гаражі, як гострий хірургічний скальпель. — Сьогодні ввечері ви, ледарі, виходите у вищу лігу.
​Ден миттєво підскочив з колонки, автоматично прийнявши свою улюблену позу епічного фронтмена — ноги на ширині плечей, підборіддя гордо задерте догори.
— Величезний стадіон?! Грандіозний фестиваль просто неба? Нас запросили грати головними хедлайнерами перед натовпом у сто тисяч людей?! Я так і знав, що та геніальна пісня з сусідським карликовим пінчером — це наш золотий квиток у безсмертя!
​— Спустися з небес на грішну землю, зірковий хлопчику, — Даніелла недбало кинула теку на стіл, піднявши хмарку пилу, якого там завдяки маніякальним зусиллям Марі більше не було. — Ви граєте на закритій, дуже пафосній віп-вечірці. Ювілей міського голови. Йому виповнюється п'ятдесят років. Локація — найдорожчий у місті ресторан "Золотий Фазан".
​У гаражі повисла така густа, як старий кисіль, тиша, що було чутно, як надворі повз гаражі з гудінням пролетіла самотня, змерзла муха.
​— Міського... голови? — перепитав Марк, і його голос зрадницьки дав високого півня. — Але ж ми граємо брудний, безкомпромісний гаражний панк-рок! Наша музика — це жорсткий протест проти системи! Ми співаємо про екзистенційну порожнечу і брудні, розбиті вулиці! А там будуть пузаті депутати, чиновники з товстими гаманцями і їхні жінки, завішані діамантами розміром з волоський горіх!
​— Саме так, Марку. Ти на диво проникливий і чітко розумієш цільову аудиторію, — незворушно кивнула менеджерка, повільно знімаючи окуляри.
​— Але як ти взагалі примудрилася вибити цей виступ?! — задихався Алекс, хапаючись за серце, яке і так калатало від надлишку таурину. — Це ж просто статистично і фізично неможливо! Туди зазвичай замовляють елітні естрадні ансамблі, які грають нудну, вилизану музику за десятки тисяч доларів!
​Даніелла почала неквапливо протирати скельця окулярів шовковою хусточкою.
— У цьому світі все вирішують правильні зв'язки і один дуже вдалий збіг обставин. Елітний вокально-інструментальний ансамбль "Оксамитовий Сезон", який мав розважати цю поважну публіку сьогодні ввечері, раптово зліг із найгострішим, просто катастрофічним харчовим отруєнням. Усі п'ятеро музикантів. Кажуть, необачно з'їли якусь вкрай підозрілу шаурму на задвірках центрального вокзалу. Головний організатор свята перебуває в абсолютній паніці, він буквально рве на собі залишки волосся, бо йому терміново потрібна була "жива та драйвова музика" — наш мер терпіти не може фонограми. А тут, абсолютно випадково, з'являюся я... зі своїм ексклюзивним каталогом найперспективніших артистів нашого міста.
​Х'ю повільно підняв погляд на Даніеллу. В гаражній тиші його бас прозвучав гучніше і підозріліше, ніж зазвичай:
— Даніелло. Подивись мені в очі. Ти особисто нагодувала ансамбль "Оксамитовий Сезон" простроченою шаурмою?
​Даніелла дуже невинно кліпнула довгими, нафарбованими віями.
— Я ваш особистий менеджер. Моя робота — створювати унікальні можливості там, де їх апріорі немає. А те, що соліст гламурного гурту не здатен за запахом відрізнити нормальний часниковий соус від того, що пролежав на пекучому сонці три доби — це виключно особиста проблема його гастроентеролога і його занадто слабкого шлунка. Ваша ж єдина проблема на сьогодні — спробувати виглядати так, ніби ви не щойно вилізли з міської теплотраси після багатомісячного запою.
​— Ми ніколи не будемо продаватися! — раптом вибухнув Ден, театрально і з розмахом вдаривши кулаком себе у впалі груди. — Справжні, ідейні музиканти не грають для ситих бюрократів, які жують чорну ікру і запивають її елітним шампанським! У нас є непохитні моральні принципи! Наша музика — це крик занедбаних, розбитих вулиць! Я категорично відмовляюся співати нашу геніальну пісню про "Палаючий асфальт" для тих самих людей, які цей самий асфальт щойно криво поклали, вкравши половину грошей з міського бюджету!
​Даніелла абсолютно спокійно дочекалася кінця його полум'яної революційної тиради, навіть не змінившись в обличчі.
— Гонорар становить рівно дві тисячі доларів на гурт. Готівкою у товстому конверті. Одразу після виступу. І приємний бонус для виконавців: безлімітний доступ до елітного шведського столу з королівськими креветками, французькими трюфелями та тією самою чорною ікрою, яку ти так сильно зневажаєш, Денисе.
​Ден завмер з відкритим ротом. Усі його непохитні принципи раптом здалися йому не такими вже й важливими на фоні гастрономічних перспектив. Він дуже повільно опустив голову і подивився на свій лівий порваний кросівок, з якого сумно і докірливо визирав великий палець у дірявій сірій шкарпетці. Потім перевів погляд на Х'ю.
Басист методично і дуже спокійно поклав свій кухонний ніж назад у глибоку кишеню.
— Протест проти корумпованої системи — це, звісно, дуже шляхетно і концептуально, — філософськи вимовив Х'ю, погладжуючи живіт. — Але ці здоровенні королівські креветки самі себе не з'їдять. Коли саме ми виїжджаємо на цю епічну битву з гламуром?
​Ресторан "Золотий Фазан" нагадував розкішний літній палац якогось божевільного імператора, якби цей імператор мав абсолютно жахливий смак і необмежений доступ до сусального золота, дешевої ліпнини та штучного мармуру. Усередині все сліпило очі, безперервно переливалося всіма кольорами веселки і буквально кричало про неймовірний фінансовий статус присутніх гостей. Навіть ручки на дверях туалетів тут були зроблені у вигляді позолочених лебедів.
​Коли старенький, іржавий мікроавтобус (який Даніелла якимось дивом орендувала на останні дрібні гроші з бюджету гурту) з гучним скреготом гальм під'їхав до заднього входу для персоналу, "Безумці" виглядали як маргінальна банда мародерів, що помилилася адресою під час нічного пограбування. Даніелла суворо наказала їм одягнути "абсолютно все найкраще, що є в гардеробі". Для Дена це означало відносно чисту чорну футболку, на якій не було написано жодних лайливих слів; для Марка — стару шкільну сорочку, застебнуту на абсолютно всі ґудзики під саме горло (що робило його страшенно схожим на дуже напруженого, підозрілого сектанта); для Алекса — товсту, кусючу водолазку, яка мала б хоч трохи приховувати його безперервне нервове тремтіння; а Х'ю просто прийшов у тому ж самому фланелевому лісорубському вбранні, в якому ходив завжди, дуже переконливо заявивши Даніеллі, що це "ексклюзивний вінтажний еко-стиль, який зараз на піку моди".
​Головний організатор заходу Едуард — маленький, лисуватий чоловічок із наскрізь мокрою від холодного нервового поту сорочкою — зустрів їх на порозі із неприхованим, тваринним жахом в очах.
— Це... це ось вони? Це ті самі рятівники вечора? — він тремтячим, пухким пальцем вказав на Дена, який якраз у цей момент з відразою намагався відліпити стару, рожеву жуйку від підошви свого кросівка. — Даніелло, ти ж клялася мені всім святим, що це елітний джаз-колектив з величезним європейським досвідом! Ти казала, що вони грають неймовірно м'який, інтелігентний лаунж для аристократів!
​— Едуарде, дорогий мій, у них просто дуже специфічний, еклектичний підхід до формування свого сценічного образу, — заспокійливо і солодко замуркотіла менеджерка, непомітно, але дуже боляче наступаючи Дену на ногу своїм гострим підбором, щоб той від обурення не надумав бовкнути щось зайве. — Вони — справжні, визнані генії музичної імпровізації. Повір мені на слово, вони просто порвуть цей зал на шматки. Де наша персональна гримерка?
​Їх хутко, наче мішки з картоплею, запхали в неймовірно тісну, задушливу підсобку поруч із гарячим цехом кухні, де до сліз в очах пахло смаженим жирним м'ясом, гострим часником і якоюсь дуже дорогою запеченою рибою.
​— Отже, слухайте сюди мій новий план, — Даніелла рішуче розклала перед ними аркуш паперу. — У нас щойно виникла невелика технічна проблема. Виявляється, важко отруїлися не абсолютно всі наші шановні конкуренти.
​— Що?! — Алекс ледь не вдавився щойно відкритим дешевим енергетиком, розхлюпавши половину липкої рідини на білу сорочку Марка. — Ти ж тільки що в гаражі розповідала про їхнє масове, тотальне ураження!
​— Головний соліст ансамблю "Оксамитовий Сезон", надзвичайно гламурний хлопчик на ім'я Валера, виявився ідейним веганом і принципово не їв ту м'ясну вокзальну шаурму. Він єдиний вижив. І він щойно приїхав сюди з усіма своїми танцювальними попсовими мінусовками на блискучій рожевій флешці. Організатор Едуард вирішив викрутитися з цієї катастрофи і влаштувати для гостей "епічний музичний батл двох поколінь". Спочатку виступає Валера і співає свої солодкі хіти, щоб гості могли спокійно пожувати і потанцювати, потім виходите ви — грати свій "інтелігентний джаз-рок", щоб наочно показати всім, що наш шановний мер палко і фінансово підтримує молодіжну альтернативну культуру.
​— Батл? Із якимось солоденьким попсовиком? — Ден хижо, по-вовчому вишкірився, миттєво забувши про страшний біль у відтоптаній нозі. — Та я просто розмажу цього Валеру по сцені своїми неймовірними вокальними діапазонами! Я наочно покажу йому і всій цій залі, що таке справжня, брутальна чоловіча харизма!
​Саме в цей драматичний і напружений момент двері підсобки з тихим скрипом відчинилися, і всередину гидливо зазирнув сам Валера. Це був юнак із настільки ідеальною, "зализаною" тонною гелю укладкою, що здавалося, ніби його волосся було на заводі відлите з цільного шматка блискучого пластику. На ньому був сліпучо-сріблястий піджак, повністю розшитий дешевими блискітками, і така білосніжна, штучна вінірова посмішка, що її створення, мабуть, коштувало значно більше, ніж усе обладнання "Безумців" разом узяте за останні десять років їхньої творчості.
​— О, Боже мій, то це ви — моя жалюгідна, брудна розігрів-команда? — Валера дуже гидливо окинув гурт поглядом з ніг до голови, особливо довго і з жахом затримавшись на саморобному гітарному ефекті Марка, який стирчав із сумки і виглядав точнісінько як саморобна бомба з годинниковим механізмом. — Хлопчики, послухайте мене дуже уважно. Тут надзвичайно пристойне, елітне місце для поважних людей. Спробуйте хоча б не забруднити мені сцену багнюкою зі своїх жахливих, стоптаних черевиків. І благаю вас усіма святими, не грайте дуже голосно, бо у шановного мера може піднятися артеріальний тиск від вашого нестерпного, дилетантського шуму.
​Він манірно, як ображена панночка, зморщив свого ідеального носика, поправив блискучий комірець і миттєво зник за дверима, залишивши після себе в підсобці неймовірно густий, задушливий шлейф страшенно солодких і задушливих парфумів.
​У підсобці знову запанувала тиша, але цього разу вона була наповнена чистою, нерозбавленою, концентрованою ненавистю.
​Ден дуже повільно підняв голову. Його очі горіли страшним вогнем середньовічного інквізитора, який щойно побачив на площі найголовнішу, найзухвалішу відьму в місті.
— Марк... — прохрипів вокаліст не своїм, абсолютно демонічним голосом. — Скажи мені прямо зараз, що ти взяв ту саму педаль дисторшну. Ту, яку ми минулого місяця на звалищі збирали з деталей від повністю спаленої радянської пральної машини "Малютка"?
​— ТАК, — очі Марка маніякально, божевільно заблищали з-за його товстих, подряпаних окулярів. — Я взяв із собою саме її! Ту саму, що на максимальних налаштуваннях гучності видає звук епічного вибуху на танковому заводі!
​— Алекс. Налаштуй свою бас-бочку так, щоб від кожного удару вона фізично пробивала грудну клітку слухача наскрізь. Я хочу, щоб їхні жирні віп-серця сьогодні зупинилися від жаху.
​Алекс, який уже допивав третю банку тауринового зілля, просто мовчки, з диким, тваринним оскалом зламав навпіл олівець, яскраво демонструючи свою повну готовність фізично знищувати ворога нещадним ритмом.
​Х'ю тим часом мовчки і методично поклав свою бас-гітару в потертий брезентовий чохол і спокійно рушив до виходу з підсобки.
— Ти куди це раптом зібрався? — здивовано підняла ідеальну брову Даніелла. — Ваш вихід на цю сцену рівно за двадцять хвилин!
​— Я йду здійснювати глибоку тактичну розвідку ворожої місцевості, — неймовірно глибоким басом відповів Х'ю. — Я вже десять хвилин поспіль відчуваю потужний запах свіжого вершкового крему вищого ґатунку. Мені життєво необхідно скласти карту диспозиції їхніх буфетів і знайти шляхи швидкого відступу.
​Він нечутно розчинився в темних коридорах ресторану, як справжній безжальний ніндзя, одягнений у м'яку фланелеву сорочку.
​Величезна банкетна зала "Золотого Фазана" була заповнена гостями до самої відмови. За круглими столами, вкритими білосніжними скатертинами, сиділи люди в бездоганно пошитих дорогих костюмах та дизайнерських вечірніх сукнях, активно і методично знищуючи елітний алкоголь і ведучи надзвичайно нудні світські бесіди про котирування акцій та нові моделі автомобілів. На великій сцені, яка була щедро залита яскравим неоновим світлом, Валера чесно і з натхненням відпрацьовував свій солідний гонорар.
​Він, як гумова надувна кулька, безперервно бігав по сцені зі своїм сріблястим мікрофоном, хтиво і награно підморгував нудьгуючим дружинам місцевих депутатів і співав під ідеально вилизану, кристально чисту фонограму абсолютно безглузду пісню з приспівом: "Ти моя солодка карамелька, я твій полуничний сироп, ми з тобою зараз ніжно танцюємо хіп-хоп...". Сп'янілий від шампанського натовп був у абсолютному захваті. Жінки захоплено і голосно аплодували, поважні чиновники ритмічно похитували своїми лисими головами в такт цій пластиковій музиці, а сам ювіляр-мер, червоний як перестиглий помідор від випитого дорогого коньяку, дуже задоволено курив товсту, смердючу сигару.
​За темними лаштунками сцени "Безумці" буквально кипіли від люті. Ден гриз власні нігті до крові, з відразою спостерігаючи, як Валера робить своє фірмове акробатичне сальто назад і посилає залі повітряний поцілунок.
​А десь у цей самий час, дуже глибоко в надрах віп-кухні, відбувалася зовсім інша, набагато масштабніша і солодкіша драма.
​Х'ю, віртуозно оминувши трьох охоронців і двох метушливих офіціантів (успішно використавши для цього свою тактику абсолютної незворушності і голосно кинуту беземоційну фразу "Я з позапланової перевірки санепідемстанції, негайно покажіть мені сертифікати якості на ваші сосиски!"), опинився у святая святих ресторану — гігантській промисловій холодильній кімнаті.
​І саме там він побачив ЙОГО.
​Це був не просто святковий торт. Це був справжній кулінарний монумент. Великий архітектурний шедевр елітного кондитерського мистецтва. Він складався з грандіозних семи ярусів. Найнижчий ярус був скрупульозно зроблений у вигляді зменшеної копії будівлі міської ради з віконцями, відлитими з прозорої, бурштинової карамелі. На другому ярусі розкинувся дивовижний парк із найсвіжішого зеленого марципану з маленькими цукровими деревами. Вище розташовувалися деталізовані фігурки з елітного білого шоколаду, що символізували найвизначніші досягнення мера (нові паркові лавки, нещодавно відремонтована зупинка громадського транспорту і статуя самого мера на повний зріст, що гордо тримає в руках масивний золотий ключ від міста). Усе це неймовірне диво було щедро вкрите товстим, неймовірно густим шаром елітного швейцарського заварного крему та майстерно прикрашене тонкими листами їстівного сусального золота. Загальна вага цього кондитерського монстра явно наближалася до п'ятдесяти кілограмів чистого цукру, вершкового масла та калорій.
​Х'ю, наче загіпнотизований, заворожено підійшов ближче, не кліпаючи. Його порожній шлунок, роками звиклий перетравлювати виключно дешеву суху локшину і черствий вчорашній хліб, раптом видав звук, дуже схожий на голодне мурчання великого саблезубого тигра. Басист дуже повільно дістав із кишені свій улюблений кухонний ніж, перемотаний синьою ізоляційною стрічкою. Він подумки клявся собі, що зовсім не планував жодних масштабних диверсій. Він просто хотів спробувати один малесенький шматочок цього витвору мистецтва. Лише одну маленьку карамельну лавку.
​Він надзвичайно акуратно, з хірургічною точністю відрізав шматочок заднього фасаду солодкої "міської ради" і відправив його до рота. Ніжний, прохолодний крем миттєво розтанув на язиці, викликавши в суворому мозку Х'ю справжній, неконтрольований феєрверк гормонів щастя. Це було просто божественно. Це було в тисячу разів краще, ніж навіть ідеально налаштована бас-гітара і найбільший стадіон світу.
​— Тільки один шоколадний ліхтар, — тихо сказав сам собі Х'ю, не в силах зупинитися. І впевнено відрізав ще один, набагато більший шматок.
​На сцені Валера яскраво завершив свій виступ надзвичайно глибоким уклоном, миттєво зірвавши шквал захоплених аплодисментів сп'янілої зали.
— Я безмежно дякую вам! Ви — найкраща, найелітніша і найнеймовірніша публіка! — солодко проворкував він у сріблястий мікрофон. — А зараз... наші шановні організатори підготували для вас дуже незвичний музичний сюрприз. Зустрічайте, молоді, амбітні та гарячі... е-е... місцевий альтернативний гурт "Безумці"!
​Він максимально швидко, наче тікаючи від чуми, втік зі сцени, дуже гидливо намагаючись обійти невеличку калюжу води, яку випадково залишив хтось із технічного персоналу.
​— Наш вихід! Нарешті! — голосно скомандував Ден, хапаючи свою гітару так міцно, що побіліли кісточки пальців. — Покажемо цим снобам у костюмах, що таке справжній життєвий біль! Стоп... А де Х'ю?!
​— Немає часу його шукати! Будемо грати без баса! — істерично закричав Марк, викочуючи свій сумнівний саморобний підсилювач із пральної машини на яскраво освітлену сцену.
​Організатор Едуард тремтячими, спітнілими руками ввімкнув максимальне освітлення. Розслаблена публіка, очікуючи продовження якогось приємного і солодкого поп-шоу, несподівано побачила перед собою на сцені трьох неймовірно скуйовджених, абсолютно божевільних на вигляд хлопців у лахмітті. Ден, у якого від хвилювання і поту на лобі вже розмазалася чорна гелева ручка (якою він ще вранці власноруч намалював собі "брутальне" татуювання черепа з кістками), впевнено підійшов до мікрофона, ледь не перекинувши стійку.
​— Добрий вечір, ситі слуги народу! — його голос несподівано пролунав як потужний гуркіт грому, змусивши одразу кількох поважних дам із переляку впустити на стіл срібні виделки з устрицями. — Ви щойно їли солодку карамель. А зараз ви на власні вуха скуштуєте чисту, незамутнену сталь! Наш хіт "ПАЛАЮЧИЙ АСФАЛЬТ"! Поїхали, рвемо їх!
​Алекс, під зав'язку заряджений чотирма літрами кофеїну, вдарив по своїй установці з такою нелюдською, тваринною силою, що одна з його дешевих тарілок одразу, з жалібним дзвоном зігнулася навпіл, наче зроблена з фольги. Марк з усієї сили стрибнув двома ногами на свою кастомну педаль.
​З модифікованого підсилювача вирвався звук, який просто неможливо адекватно описати словами. Це було дуже схоже на те, ніби величезний реактивний пасажирський літак намагався злетіти, перебуваючи всередині закритого металевого ангара, який був під зав'язку заповнений мільйоном розлючених, гігантських бджіл. Щільна, майже фізично відчутна хвиля брудного, брутального звуку вдарила в залу, збиваючи з пантелику і здуваючи серветки зі столів.
​Ювіляр-мер від шоку випустив дорогу сигару прямо у свій кришталевий келих із елітним коньяком, де вона зашипіла. Товстий депутат у першому ряду, спрацювавши на найдавніших інстинктах самозбереження, блискавично сховався під стіл, накривши голову серветкою.
​Ден на сцені волав так, ніби від гучності цього крику прямо залежало його жалюгідне життя. Він як божевільний бігав з краю в край, епічно падав на коліна, шалено крутив мікрофонну стійку (цього разу, на щастя, справжню і важку) над своєю пухнастою головою, в якийсь момент ледь не знісши старовинну кришталеву люстру на стелі. Це був локальний апокаліпсис, і ці троє були його безжальними вершниками.
​— ВИМИКАЙТЕ! ВИМИКАЙТЕ ЇХ НЕГАЙНО, Я ВАС БЛАГАЮ! — не своїм голосом верещав бідний організатор Едуард, в паніці бігаючи навколо пульта звукорежисера. Але непохитна Даніелла мертвеною, сталевою хваткою тримала цього самого звукорежисера за комір сорочки, категорично не даючи йому жодного шансу дотягнутися до рятівного рубильника, щоб вимкнути звук.
​— Стояти тихо. Нехай хлопці грають до кінця, — холодно і безапеляційно сказала вона, не відпускаючи комір. — Це справжнє, живе мистецтво. Не заважайте творчому процесу.
​Раптом, прямо посеред цього абсолютного, неконтрольованого музичного хаосу, широкі подвійні двері, що вели з віп-кухні в банкетну залу, з гуркотом розчинилися навстіж.
​Сивий метрдотель, блідий як сама смерть і з абсолютно божевільним поглядом, вискочив у самий центр зали, якимось дивом перекрикуючи навіть нестерпний рев гітари Марка:
— ПАНЕ МЕР! ШАНОВНИЙ! КАТАСТРОФА! ВАШ ЮВІЛЕЙНИЙ ТОРТ!!!
​Апокаліптична музика на сцені різко обірвалася. Марк від несподіванки і переляку просто висмикнув шнур з гітари. У величезній залі миттєво запала мертва, дзвінка тиша, яку порушувало лише надзвичайно важке, хрипле дихання Алекса за розбитими барабанами.
​— Що... що з моїм тортом?! — мер різко підскочив із-за свого столу, його велике обличчя налилося небезпечним багрянцем. То був його знаменитий торт, його гордість, шедевр, заради фіксації якого він спеціально покликав найкраще місцеве телебачення!
​Метрдотель нічого не міг сказати. Він лише мовчки, тремтячою рукою вказав на прочинені подвійні двері, що вели до кулінарного цеху.
​Весь натовп гостей, включно з розлюченим мером, його особистою озброєною охороною, гламурним Валерою (який обережно виглядав із-за лаштунків) та самими збентеженими "Безумцями", які покинули інструменти, як єдиний організм, повільно рушив туди.
​Картина, що постала перед їхніми очима в холодильнику, назавжди увійшла в золотий фонд міських легенд та кримінальних хронік, що передавалися пошепки.
​Прямо посеред величезної кімнати, на великому металевому столі для обробки продуктів, сидів Х'ю. Він сидів абсолютно спокійно, дуже зручно схрестивши ноги по-турецьки. Навколо нього височіли сумні, жалюгідні руїни.
​Від сьомиярусного архітектурного шедевра кондитерської думки залишився лише жалюгідний, обгризений з усіх боків бісквітний каркас. Велична міська рада була повністю знищена аж до самого фундаменту з печива. Прекрасний марципановий парк перетворився на випалену цукрову пустелю. Шоколадну статую самого мера незворушний Х'ю якраз доїдав, методично відгризаючи їй усміхнену голову. Його власне обличчя, руки по лікоть і вся вінтажна фланелева сорочка були повністю, тотально вкриті густим білим кремом, коричневим шоколадом і клаптиками дорогого сусального золота. Він виглядав як стародавній індіанський вождь у своєму парадному бойовому розфарбуванні з цукрової пудри та глазурі.
​Побачивши величезний натовп на порозі, Х'ю завмер із половиною шоколадного голови мера в зубах. Він дуже повільно прожував, голосно проковтнув, кліпнув очима і своїм звичним, абсолютно спокійним, глибоким басом сказав у мертву тишу зали:
— Знаєте, бісквіт тут вийшов трішки суховатий. Але глазур... глазур дійсно непогана. Рекомендую.
​Молода секретарка мера тоненько зойкнула і втратила свідомість, м'яко впавши на руки охоронцю. Сам шокований ювіляр схопився за серце, видаючи дивні звуки риби, яку безжально викинули на сухий берег і яка намагається вдихнути повітря.
​Ден, стоячи у перших рядах натовпу, з величезною, щирою повагою подивився на свого басиста.
— Це... це найбільш геніальний, найбільш панк-роковий вчинок, який я бачив у своєму жалюгідному житті, — щиро і захоплено прошепотів вокаліст. — Він не просто зіграв протест на гітарі. Він буквально зжер цю корумповану систему!
​Даніелла, єдина людина з повністю холодним розумом у цій кімнаті, миттєво оцінила критичність ситуації. Вона чітко зрозуміла, що обіцяного гонорару в дві тисячі доларів їм тепер не бачити як своїх вух, а от перспектива реальної кримінальної справи за зухвале знищення чужого майна в особливо великих (і надзвичайно солодких) розмірах стала більш ніж реальною.
​Вона різко розвернулася, вчепилася в коміри Дена і Марка своїми манікюрними кігтиками і прошипіла:
— Біжимо. Просто зараз. Негайно. Апаратуру залишити тут, придумаємо, як забрати потім.
​— А як же наш Х'ю?! — істерично закричав Алекс, вказуючи на солодкого монстра на столі, який доїдав шоколад.
​— Він щойно за десять хвилин з'їв тридцять кілограмів швидких вуглеводів, він фізично не зможе пересуватися! Хапайте цього ведмедя і тягніть його до виходу!
​Наступні п'ять хвилин перетворилися на найдинамічнішу сцену з дешевого комедійного бойовика. Ден і Алекс підхопили надзвичайно важкого, обмазаного липким кремом Х'ю попід руки і щосили потягли його заплутаними коридорами ресторану. За ними по п'ятах гналися розлючені охоронці мера, кричав про поліцію сивий метрдотель, а Валера верещав, що вони забруднили шоколадом його ексклюзивні італійські туфлі.
​Вони вилетіли на вулицю через чорний хід, застрибнули у свій орендований, побитий життям мікроавтобус (де Даніелла вже сиділа за кермом із заведеним двигуном) і з голосним вереском лисих шин рвонули в дощову ніч, залишивши далеко позаду розлюченого до нестями ювіляра та його повністю знищений, з'їдений символ міської влади.
​У тісному салоні мікроавтобуса страшенно смерділо паленим зчепленням і одночасно — неймовірно солодким, нудотним запахом ванілі, що йшов від Х'ю.
​Ден важко дихав, тримаючись обома руками за серце, яке ледь не вистрибувало з грудей від бігу.
— Ми... ми втратили все, що мали! Наші єдині інструменти! Гроші! Нашу майбутню репутацію! Нас всіх гарантовано посадять за ґрати!
​Марк, чиї імпровізовані окуляри знову злетіли кудись під сидіння під час цієї епічної втечі, обійняв власні коліна і тихо, приречено скиглив, гойдаючись з боку в бік.
​І тільки Х'ю, максимально зручно вмостившись на задньому сидінні і розкинувши вимазані кремом руки, дуже повільно облизав свій вказівний палець, який все ще був вкритий залишками дорогого сусального золота.
— Не драматизуй так сильно, вокалісте, — спокійним, ситим басом протягнув він у темряву салону. — Свій бас я встиг забрати з собою. А сам виступ був просто шикарний. Я ще жодного разу в житті так смачно і ситно не імпровізував на сцені.
​Даніелла, дивлячись на цих трьох невдах у дзеркало заднього виду, раптом несподівано і дуже голосно розреготалася.
— Це був абсолютний, епічний, тотальний провал, — сказала вона крізь істеричний сміх, витираючи сльозу. — Але, чорт забирай, ви таки зробили цього прилизаного попсовика Валеру! Він вас ніколи не забуде!
​Так, їхній шлях до слави зробив ще один дуже крутий, неочікуваний поворот. Цього разу цей шлях був щедро засипаний цукровою пудрою та дрібними уламками амбіцій місцевого істеблішменту. Але "Безумці" були живі, відносно здорові, і попереду їх чекали нові, ще більш неадекватні кроки до абсолютного тріумфу.