Глава 10: Фотосесія "Гранж"

Похмурий ранок перед першим в їхній історії великим (і з високою ймовірністю — останнім) турне "Безумців" розпочався зовсім не з ароматної кави, а з чергового, жорсткого ультиматуму від їхньої менеджерки Даніелли.
​Вона рано-вранці зібрала весь напівсонний гурт біля старого, іржавого мікроавтобуса, який Джонні вчора милостиво передав їм у тимчасове користування. Машина мала жахливий колір старої, запеченої крові, її бокові двері трималися на чесному слові та товстому шматку алюмінієвого дроту, а з пробитої вихлопної труби пахло так гидко, ніби всередині неї помер і розклався невеликий, але дуже хворий дракон.
​— Значить так, слухайте сюди, жертви сучасного мистецтва, — Даніелла гучно постукала своїм незмінним блокнотом по іржавому капоту, від чого від нього одразу ж відвалився чималий шмат старої автомобільної шпаклівки. — У нас тепер є який-неякий транспорт. У нас затверджено маршрут. Але у нас критично бракує найголовнішого. У нашого гурту досі немає обличчя.
​— Тобто як це немає обличчя? — Ден неймовірно ображено потер своє ідеально неголене, мужнє підборіддя. — Я ж тут головний фронтмен! Моє унікальне обличчя буквально створене природою для того, щоб зухвало дивитися з величезних білбордів і безжально розбивати дівочі серця! Воно завжди сповнене епічного, світового смутку і глибокої філософської глибини!
​— Твоє унікальне обличчя прямо зараз сповнене залишків дешевого кетчупу після вчорашньої нічної шаурми, — холодно і безжально констатувала менеджерка. — Нам терміново потрібні професійні промо-матеріали. Яскрава афіша. Плакати, які ми будемо власноруч вішати на обідраних дверях туалетів у тих жахливих генделиках, де ви гратимете. Тамтешня публіка має заздалегідь бачити, в кого саме вона збирається кидати свої порожні пивні пляшки. Нам потрібна фотосесія.
​— Фотосесія! — очі Алекса від такої новини радісно розширилися. — Справжня фотостудія? З виставленим студійним світлом, великим вентилятором для роздування волосся і професійними візажистами? Я завжди мріяв, щоб мені круто підвели очі чорним олівцем, як солісту того відомого поп-панк гурту з телевізора!
​Даніелла дуже важко зітхнула і подивилася на наївного барабанщика як на малу дитину, яка досі свято вірить, що гроші нескінченно ростуть у найближчому банкоматі.
— Наш скромний бюджет на цю масштабну фотосесію становить рівно стільки грошей, скільки ми просто зараз можемо знайти у ваших дірявих кишенях і під брудними сидіннями цього "Форда". Тобто, за моїми підрахунками, приблизно двадцять копійок і один відірваний ґудзик. Тому нашою студією буде безкоштовна локація, яка ідеально і без прикрас відображає вашу сувору музику, ваш поточний статус і ваші подальші життєві перспективи.
​— Клуб анонімних лузерів і невдах? — меланхолійно припустив басист Х'ю.
​— Ні. Міське звалище твердих побутових відходів номер три, — надзвичайно урочисто оголосила Даніелла. — Це буде ідеальний, справжній гранж. Жорсткий індастріал. Повний пост-апокаліпсис. Негайно збирайтеся. Марку, ти ж учора хвалився, що у тебе десь є працюючий фотоапарат?
​Гітарист дуже гордо випнув запалі груди і довго порпався, перш ніж дістати з наплічника предмет, який на вигляд і за вагою був значно важчим за будівельну цеглину.
— Ось він! Старовинний дідусевий плівковий фотоапарат! — проголосив Марк, піднімаючи його як трофей. — Його лінза чистіша за сльозу немовляти. Щоправда, затвор іноді намертво заклинює, а плівка, яку я знайшов усередині, прострочена ще з далекого 1998 року, але я впевнений, що це лише додасть нашим кадрам неповторного вінтажного шарму і справжньої лоу-фай естетики!
​Важка дорога до центрального міського звалища зайняла цілих сорок хвилин. Коли "Ford Transit", безперервно чхаючи густим сизим димом, нарешті зупинився біля піднятого шлагбаума, у тісному салоні вже ніхто не міг дихати носом.
​Звалище вражало уяви своїми нескінченними масштабами. Це були справжні гори, гірські хребти і глибокі каньйони, що повністю складалися з пластику, іржавого металу брухту, старих смердючих матраців і таємничої рідини, яка зловісно булькала в калюжах неприродно отруйно-зеленого кольору. Над усім цим епічним пейзажем загибелі людства безперервно кружляли чорні хмари мух розміром із невеликих горобців.
​Алекс дуже обережно вийшов із машини, попередньо обмотавши себе чорними пластиковими сміттєвими пакетами з ніг до самої голови. Він залишив для себе тільки дуже вузьку щілину, щоб бачити, і важко дихав через саморобний захисний респіратор, нашвидкуруч зроблений із половинки порожньої пляшки та шматка брудної вати.
— Ми всі точно тут помремо від страшної інфекції! — глухо, як з бочки, долинало з-під чорних пакетів. — Я буквально бачу величезних мікробів у повітрі! Вони махають мені своїми вірусними джгутиками!
​Ден, навпаки, раптом опинився у своїй стихії. Він впевнено ступив на гігантську купу зотлілого картону, широко, як пророк, розкинув руки і картинно закотив очі до сірого, похмурого неба, з якого накрапав дощ. В ньому раптово прокинувся великий вуличний філософ.
— Тільки погляньте на це, мої друзі! — його голос завібрував від максимального пафосу. — Це ж не просто гори звичайного сміття! Це величний монумент нашій людській жадібності! Це кладовище зламаних надій та назавжди викинутих ілюзій! А ми — темні лицарі, що самотньо стоять на руїнах сучасного Вавилона! Кожен цей викинутий, іржавий чайник — це чиєсь назавжди розбите серце. Ця епічна, нескінченна порожнеча... вона так надихає мене на нові, глибокі тексти!
​— Послухай, якщо ти зараз прямо тут почнеш писати нудні вірші про іржавий чайник, я просто залишу тебе тут жити серед чайок, — суворо попередила Даніелла, переступаючи через стару, лису покришку на своїх неймовірно високих підборах з грацією дикої гірської кози. — Йдемо вглиб. Нам потрібна справді фактурна і драматична локація. Щось брутальне і металеве. Наприклад, ота гора зі старих, розбитих телевізорів.
​Вони довго пробиралися крізь нескінченні лабіринти відходів. Х'ю спокійно йшов останнім. Він був абсолютно незворушним, лише періодично нахилявся до землі і витягав із купи різного сміття якісь блискучі гвинтики або шматки мідного дроту, ховаючи їх до бездонної кишені з виглядом завзятого і щасливого колекціонера.
​Нарешті ідеальну локацію було знайдено: це була височенна епічна стіна зі сплющених кузовів старих радянських автомобілів, перед якою височіла гора з розбитих скляних кінескопів і лежав один дуже сумний, облізлий плюшевий ведмідь, у якого була відірвана голова.
​— Це просто ідеально! — Даніелла радісно сплеснула в долоні. — Швидко ставайте туди. Ден, ти стаєш у самий центр. Зроби таке обличчя, ніби ти щойно пізнав усю світову скорботу і біль цього жорстокого всесвіту.
​Ден сильно напружив щелепи, хижо примружив очі і надув свої губи так сильно, що став схожим не на скорботного рокера, а швидше на людину, яка з усіх сил намагається непомітно виплюнути тверду кісточку від вишні.
​— Ні, це нікуди не годиться! Не так. Ти виглядаєш так, ніби в тебе проблеми з травленням. Дай мені більше болю! Більше тваринної агресії! — не вгамовувалася менеджерка. — Алекс, негайно зніми з себе ці дурні пакети, ти виглядаєш на фото як великий чорний презерватив! Х'ю, ти просто стій рівно і меланхолійно дивись у порожнечу. Марку, давай, наводь свій металобрухт на різкість.
​Марк довго і нудно крутив об'єктив старого фотоапарата, навіть висолопивши язика від надмірного старання.
— Так, трішки лівіше... Ден, опусти своє підборіддя нижче... Алекс, перестань труситися, ти мені повністю розмазуєш кадр!
​Фотосесія в таких нелюдських умовах тривала вже хвилин двадцять. За цей час вони змінили кілька поз: "ми суворі хлопці, що похмуро дивляться прямо в об'єктив", "ми суворі хлопці, що задумливо дивляться на власне взуття", і остання — "Ден театрально страждає, а інші роблять вигляд, що їх це взагалі не стосується".
​І саме в той фатальний момент, коли Марк голосно скомандував: "А тепер ми всі дружно стрибаємо і щосили кричимо 'Рок-н-рол'!", з-за величезної гори сплющених іржавих автомобілів почулося гучне шипіння.
​Це було зовсім не звичайне, тихе шипіння. Це був моторошний звук, що більше нагадував розрив газового балона високого тиску, який був змішаний із шелестом сотні розлючених, голодних кобр.
​З-за купи металу, неквапливо і дуже погрозливо перевалюючись з лапи на лапу, вийшов Гусак.
Він був просто величезним. Білосніжним птахом з неймовірно потужним оранжевим дзьобом і холодним, пронизливим поглядом досвідченого серійного вбивці. Одразу за ним з'явився другий такий самий. Потім третій. Менш ніж за хвилину ошелешених "Безумців" оточило дуже щільне півкільце з близько двадцяти великих, м'язистих і надзвичайно агресивних птахів. Це була місцева перната мафія міського звалища. Вони суворо контролювали цю територію, і якісь фотографи-аматори явно не входили в їхні щоденні плани.
​Алекс, який лише кілька хвилин тому за наказом зняв із себе захисні пластикові пакети, завмер наче соляний стовп. Його губи дрібно затремтіли.
— П-п-птахи... — жалібно пропищав він. — Це великі, злі птахи. Вони дивляться на мене так, ніби я свіжий хлібний м'якуш.
​Головний вожак цієї зграї — птах габаритів невеликого страуса, з помітним бойовим шрамом поперек усього дзьоба — високо витягнув шию, широко розкрив крила і раптом видав такий бойовий клич, від якого задзвеніли останні залишки скла в розбитих телевізорах поруч.
​— Спокійно, мої хлопці, — Ден відчайдушно спробував зберегти хоч якісь залишки свого авторитету лідера. Він виставив уперед руку жестом всесвітнього миротворця. — Це ж всього лише матінка-природа. Ми з ними з однієї крові. Ми всі — діти свободи. Я зараз спробую з ними домовитися мовою позитивних вібрацій...
​Ден зробив один дуже повільний крок назустріч вожаку і максимально ніжно промовив:
— Ей, пернатий брате по духу. Ми не несемо у твій дім зла...
​Але вожак зграї, очевидно, зовсім не оцінив такий філософський, пацифістський підхід. Він різко опустив свою голову і з неймовірною, блискавичною швидкістю рвонув уперед, голосно клацнувши міцним дзьобом рівно в міліметрі від коліна Дена.
​— А-А-А-А! ЦЕ СТРАШИДЛО ХОЧЕ ВІДГРИЗТИ МЕНІ НОГУ! — філософ у Дені миттєво зник, поступившись місцем переляканому до смерті підлітку. Вокаліст різко відстрибнув назад, перечепився об старий автомобільний акумулятор і з розмаху гепнувся спиною прямо в брудну купу мокрого картону.
​Це падіння послужило сигналом. Гуси, як за командою, пішли у масовану атаку.
​Це була не просто хаотична бійка, це була справжня, спланована тактична операція. Зграя миттєво розділилася на два фланги, професійно беручи розгублених рокерів у щільний "котел".
​— Захищайте апаратуру будь-якою ціною! — несамовито заволав Марк, але саме в цей момент один із найбільших гусей вчепився своїм дзьобом у шкіряний ремінь його камери. Бідний гітарист почав відчайдушно крутитися на одному місці, намагаючись відібрати дідусів фотоапарат, але гусак виявився значно сильнішим і набагато впертішим у своїх намірах.
​Алекс просто здався, миттєво впав у позу ембріона на землю і накрив голову руками, істерично волаючи щось про пташиний грип і свій останній заповіт, у якому він урочисто відписує улюблені барабанні палички мамі. Два гусаки почали методично і боляче щипати його за м'які кросівки.
​Даніелла, яка до цього драматичного моменту стояла трохи осторонь, спробувала розігнати знахабнілих птахів своїм важким робочим блокнотом:
— Пішли геть звідси, пернаті щури! У вас немає офіційного дозволу на цю зйомку!
​Але дикі гуси зовсім не боялися агресивного корпоративного менеджменту. Один із них вигнув шию і так страшно зашипів на дівчину, що змусив її негайно відступити і вилізти на капот розбитого "Жигулі", щоб врятувати свої ноги.
​І лише незворушний Х'ю діяв абсолютно методично і без паніки. Він дуже повільно дістав зі своєї фланелевої сорочки велику скибку черствого, мов камінь, хліба, який він дивом зберіг ще з учорашнього бенкету в ресторані. Він спокійно розкришив його на своїй широкій долоні і привітно простягнув банді пернатих.
— Частуйтесь, братва. Глютен — це велика сила, — басом запропонував миролюбний басист.
​Але цих бойових гусей сьогодні зовсім не цікавив сухий хліб. Їх цікавила виключно свіжа людська кров і помста. Вожак націлився прямо на джинсові сідниці Дена, який якраз у цей час намагався хоч якось піднятися з мокрого картону.
​— БІЖИМО РЯТУВАТИ ЖИТТЯ! — не своїм голосом заверещав Ден, остаточно зрозумівши, що дипломатія тут провалилася.
​Він як ошпарений схопився на ноги і щодуху рвонув у бік припаркованого мікроавтобуса, перестрибуючи через гори смердючого сміття з грацією і швидкістю переляканого оленя. Гусак-вожак не відставав і мчав за ним, грізно розмахуючи крилами і люто клацаючи гострим дзьобом буквально в одному сантиметрі від джинсів Дена.
​Марк, який так і не відпустив свою камеру, щосили біг слідом, волочачи за собою по землі гусака, що все ще висів на ремені мертвою хваткою.
— Фотографуй це, чуєш! Фотографуй! — відчайдушно кричав Ден прямо на ходу, задихаючись від бігу. — Це ж геніальний перформанс! Це справжнє життя на грані смерті!
​— Я фізично не можу навести фокус, він зараз клює мене прямо в печінку! — волав у відповідь змучений Марк, натискаючи тугу кнопку спуску навмання, не дивлячись в об'єктив. Клац! Клац! Клац! — старий плівковий фотоапарат працював безвідмовно, як кулемет.
​Х'ю, легко закинувши скам'янілого Алекса собі на праве плече, як звичайний лантух із картоплею (бо барабанщик категорично відмовився розгинатися), швидко біг замикаючим. Даніелла тим часом уже встигла добігти до "Форда", чекала на них у салоні, запустила двигун і безперервно тиснула на клаксон, щоб хоч якось відлякати пернату піхоту.
​Всі четверо "Безумців" влетіли у відчинені бокові двері рятівного "Форда" майже одночасно, утворивши на підлозі кумедну купу-малу з рук, ніг і одного надзвичайно нахабного гусака, який якимось дивом встиг застрибнути всередину разом з ними.
​— Вижени цього демона! Вижени його! — не своїм голосом кричав Алекс, істерично звиваючись на брудній підлозі мікроавтобуса.
​Х'ю абсолютно незворушно, своїми великими руками взяв розлюченого гусака за довгу шию, уважно подивився йому прямо в очі своїм фірмовим флегматичним поглядом і дуже спокійно сказав:
— Вибач, друже. Всі квитки на наш тур вже розпродані.
І одним плавним, але дуже сильним рухом викинув птаха у відчинені двері на вулицю.
​Даніелла з силою вдарила по педалі газу. Мікроавтобус голосно заревів і рвонув з місця, залишивши позаду лише густу хмару пилу і розлючену зграю гусей-месників, які ще дуже довго бігли за машиною, голосно шиплячи страшні прокляття своєю пташиною мовою.
​У салоні "Форда" стояла дуже важка тиша, що переривалася лише неймовірно хрипким, загнаним диханням врятованих музикантів.
Ден пластом лежав на животі, міцно тримаючись за порвані джинси саме на тому місці, куди таки встиг дуже боляче клюнути вожак.
— Рок-н-рол завжди вимагає кривавих жертв... — прохрипів він. — Але чому для цього вони щоразу вибирають саме мою дупу?
​Марк забився в куток, міцно притискаючи до грудей свій брудний, подряпаний фотоапарат. Він виглядав абсолютно, по-справжньому щасливим.
— Я відзняв абсолютно всю плівку. Всі тридцять шість кадрів до єдиного. Я нутром відчуваю, що там точно є шедевр світового рівня.
​Через три дні, в затишній напівтемряві гаража №42, всі "Безумці" зібралися навколо єдиної роздрукованої фотографії. Даніелла віддала останні монети з бюджету, щоб терміново проявити її в найдешевшій експрес-лабораторії.
​Фотографія була дійсно грандіозною.
Вона була сильно розмитою, зернистою, в брудних жовто-сірих тонах, викликаних тим, що плівка давно прострочена. На самому передньому плані був чітко зафіксований Ден у високому стрибку над купою розбитих телевізорів. Його обличчя було повністю перекошене від тваринного жаху, волосся комічно розліталося на всі боки, а його колишня романтично-філософська поза тепер більше нагадувала незграбну спробу людини навчитися літати. Прямо за ним, у повітрі, широко розправивши величезні білі крила, грізно завис гусак-вожак з хижо відкритим, готовим до удару дзьобом. На розмитому задньому плані виднілися фігури Х'ю, який абсолютно спокійно жував свій хліб, і Алекса, що буквально злився із землею від страху.
​— Це... — заворожено прошепотів Ден, не в змозі відірвати очей від цього знімка. — Це найбільш трушна, дика і брутальна річ, яку я коли-небудь бачив за все життя. В цьому одному кадрі зібрано стільки екзистенційного болю і вічної боротьби з невідворотністю фатуму!
​— Зніми рожеві окуляри, це просто ти комічно тікаєш від свійської птиці, фронтмене, — дуже сухо і прагматично зауважила Даніелла. Але куточки її губ у цей момент явно здригнулися в легкому натяку на посмішку. — Проте виглядає це дійсно дуже круто і концептуально. Додамо зверху великий червоний логотип "Безумців", зробимо красивий напис "Тур 'Великі Надії'" — і це буде наша найідеальніша афіша.
​Марк з величезною гордістю поправив свої нові імпровізовані окуляри з дроту та скелець.
— Я ж одразу вам усім казав, що гранж і справжній лоу-фай — це наше все.
​Отже, офіційне обличчя гурту було успішно створено. Тепер у них була концептуальна афіша, який-неякий транспорт на колесах, жорстка менеджерка-диктатор і кабальний контракт з дияволом. "Безумці" були повністю, на всі сто відсотків готові вирушити у свій перший тур, де їхні великі надії мали боляче зіткнутися з суворою реальністю найгірших придорожніх барів. І єдине, чого вони тепер по-справжньому боялися значно більше за рекетирів і колекторів — це пернатих птахів.